Головними темами Brave Summit 2025, який 19 вересня зібрав в Івано-Франківську дві сотні підприємців з усієї країни, стали виклики війни, доступ до міжнародних ринків та використання ШІ.
Та чи усвідомлює сьогодні український бізнес рівень пов’язаних із війною викликів та власної відповідальності, чи адекватною є його реакція на ризики? На жаль, далеко не завжди, вважає keynote спікерка саміту, офіцер 2-го корпусу НГУ “Хартія”, доцентка Київської школи економіки Оксана Сироїд.
У бізнесу сьогодні багато страхів, про які він уникає публічної розмови. Передовсім це страх мобілізації – і самих підприємців, і їхніх працівників. Але страхи можна і треба долати. Впоратися з ними й стати сильнішими допоможе, за висловом спікерки, «нормалізація війни».
КУРС наводить виступ Оксани Сироїд повністю. Ми впевнені, що її думки спонукатимуть до чесного діалогу та рішень, які в кінцевому підсумку зроблять бізнес сильнішим і успішнішим. Далі – пряма мова.
Дякую організаторам, що створили такий майданчик, бо мережування і спільне думання – це наша сила.
Я хотіла б поговорити про речі не очевидні й не дуже комфортні. Але мені здається, що це дуже важливо, особливо для нашого внутрішнього зростання.
Якось у 2022 році, коли вже з-під Києва вигнали росіян і багато людей поверталися додому, я зустрілася зі своєю колегою з парламенту (Оксана Сироїд була народною депутаткою, заступницею голови ВРУ в 2014-2019 роках. – КУРС). Вона переважно опікувалася питаннями бізнесу, підприємництва. І от вона мене в 22-му році запитує: «Скажи мені, будь ласка, як так сталося, що ми не готувалися до війни?». Вона справді тим перейнялася.
Я кажу, а ти пам’ятаєш, що ти відповідала, коли я і ще кілька моїх колег говорили, що треба готуватися до війни, бо вона неминуча? Вона посміхнулася і сказала, що, так, пам’ятає: “Я казала, що ви мене задовбали своєю війною і треба думати про бізнес і про економіку”. Власне, вона сама відповіла на своє запитання.
Але ключове питання, на яке нам доведеться відповідати сьогодні: йдеться про «або бізнес, або війна» чи «і бізнес, і війна»? Чи можемо ми їх розмежовувати в теперішній час?
І тут я б хотіла зробити крок назад і подумати про природу війни.
Ми сьогодні підсміюємося над європейцями, над нашими сусідами поляками, що вони так незграбно реагують на виклики, не все розуміють. А де ми самі були в 21-му році, навіть на початку 22-го? Чи ми готові були серйозно вести ту дискусію, попри те, що війна на нашій території тривала з 2014-го року? Але ще у 21-му ми самі цього не хотіли бачити!
Коли я в Україні й за кордоном у 15-му, 16-му, 17-му роках говорила про війну, я казала, що велика війна буде через п’ять, максимум сім років. То в Україні дратувалися, от як моя колега з парламенту. А в Німеччині, у Берліні, радник Ангели Меркель мені відказав, що Росія їхній надійний партнер, а я — параноїдальний націоналіст. Тобто і ми, і весь світ відкидали цю загрозу. І так сьогодні її все ще намагаються відкидати багато людей у Європі і поза нею.
Але звідки було це знання? Та ж не від якогось ясновидіння чи ворожіння на таро. До висновку про неминучість великої війни мене привів аналіз. І цей аналіз пов’язаний з самою природою війни: звідки вона береться, за що ми воюємо?
Це не моя думка, це ще Клаузевіц сказав: якщо ви хочете воювати і до того ж перемагати, ви маєте розуміти війну, яку ведете, розуміти свою мету в цій війні, розуміти свого противника і його мету в цій війні.
За що воює Росія? Росія веде війну за два теплих моря – за Чорне і Балтійське – й територію між ними. Тому що ці два моря дають їй геополітичні важелі.
Якщо ви глянете на карту торговельних шляхів у світі, на карту сучасних російських залізниць, ви побачите, що Росія фактично не має теплих морів, вона не має звідки торгувати, поки не відкриється північний морський шлях повністю. А про всяк випадок нагадаю, що 95% світової торгівлі досі ведеться морем.
Балтійське і Чорне моря були потрібні Росії ще від часів Московського царства для того, щоби стати потужним геополітичним гравцем. Бо геополітичними гравцями є тільки ті, що ведуть світову торгівлю. Без теплих морів Росія не може здобути цього статусу.
Російська залізниця з часів імперії вся впирається в Балтійське й Чорне моря, тобто проходить через території України, Білорусі, держав Балтії. І це перший інтерес і мотив Росії для війни.
Крім цього, є ще внутрішня ворожість – ті переживання росіян, які пов’язані з цивілізаційною інакшістю.
Україна розвивалася як частина західної цивілізації до 18 століття, в той час як Росія розвивалася як частина цивілізації східної, яка фактично тримається на легістському вченні з Китаю.
Якщо в західній цивілізації на вершині була людина, свобода, торгівля, приватна власність, і людина ця була добра й самодостатня, то в східній цивілізації на вершині була держава.
Тут – людина, там – держава. Тут держава формується для того, щоб людина мала власність і могла торгувати. Там держава торгує і не дає тобі власності. А людина трактується як погана, ледача, якій потрібен примус.
І ось цю китайську ідею Чингізиди принесли через Золоту Орду до Росії, і Росія її прийняла, успадкувала, а з часів імператриці Єкатєріни зробила частиною своєї державної філософії. З того часу нічого не змінювалося посутньо – росіяни й сьогодні живуть за цими цінностями.
У цій російській філософії немає іншого способу отримувати доступ до ресурсів, окрім як їх завойовувати, знищуючи і заміщуючи людей. Це з нашої оптики виглядає як нЕлюдство. Геноцидальна війна для нас – це нелюдство. Але в їхньому світогляді, в їхній цивілізації, в тому числі в китайській цивілізації, це частина нормальності. Це їхній спосіб експансії. Вони це приймають як норму.
І ми мусимо це розуміти і пізнавати, бо якщо ми просто будемо боятися і заперечувати, то не зможемо розраховувати на перемогу у війні і на стримування Росії.
Ми мусимо Росію вивчати, пізнавати і переставати боятися.
Мотив України дуже простий – зберегти державу.
Ми могли вже багато разів переконатися, що без нашої держави ніхто не буде за нас воювати. Жодна інша держава не прийде і не буде тебе захищати. Тільки твоя держава тебе захистить.
І питання не в тому, подобається чи не подобається нам наша влада. Питання не в тому, досконалими ми вважаємо наші інституції чи не дуже. Це все можна змінювати й покращувати, поки ти маєш свою державу.
Якщо не будеш мати своєї держави, то просто будеш чиїмось. У нашому випадку ми можемо опинитися під владою Росії, і ви розумієте, чим це може закінчитися.
Сьогодні ми вже ведемо війну на виснаження.
Хто перемагає у війні на виснаження? Той, хто довше протримається. І це не обов’язково пов’язано з ресурсами. Програє той, хто перший попросить миру.
Що робить Росія сьогодні для того, щоби протриматися самій і щоб не протрималися ми? Росія просувається на полі бою. Але не проривається. Росія має підтримку своїх союзників – Китаю, КНДР, Ірану. Російська влада має легітимність всередині російського суспільства за рахунок просування і цієї підтримки.
Росія намагається вже тепер через телеграм-канали, тіктоки і фейсбук-сторінки переконати нас в тому, що воювати марно, а може, треба домовитися, а може, мир десь там посередині можливий… Тобто Росія вже з нами працює, причому дуже гарною українською мовою.
Що робимо ми?
Візьмемо трикутник «влада, військо і суспільство». Бо, як казав той таки Клаузевіц, лише співпраця і єдність у цьому трикутнику дозволяє нам перемогти.
Що робить військо? Військо стоїть і тримається, як може. Я часто спілкуюся з офіцерами і сержантами і жодного разу не чула, щоб хтось сказав, що, ну, може ми якось перебудемо, дочекаємося якогось миру. Ні, ми дуже твердо і свідомо стоїмо.
Що робить влада? Влада шукає й тримає союзників. Також важкими зусиллями.
Тепер подивимося на суспільство, зокрема й на бізнес. Що ми робимо? Ми себе трохи дуримо. Нещодавно я бачила соціологічне дослідження, згідно з яким 54% українців готові мобілізуватися на захист країни у разі необхідності.
Не знаю, як і хто це міряв. Хтось так сформулював питання – «у випадку необхідності», – що кожен респондент ту необхідність, мабуть, собі уявив по-своєму і дуже абстрактно. Але в реальності сьогодні готовність до мобілізації значно менша.
Чому так? Подивимося на бізнес. Ми досліджували стан справ спільно з БАІФ – дякую їм за цю співпрацю.
Дослідження показало, що бізнес переживає сьогодні різні страхи. Бізнесмени частково бояться власної мобілізації. Тобто як звичайні люди, що бояться йти воювати, бо це ризик для життя і здоров’я.
Але бізнес також боїться за свій успіх. Боїться, що мобілізують працівників. Або що працівники виїдуть з країни. Або що не зможе забронювати людей, а хтось зможе і отримає конкурентну перевагу. І все це ризики, які загрожують успіху. Але бізнес про це не говорить.
Бізнес ховає цей страх за словами про те, що «а давайте думати про професійну армію», про «справедливе бронювання», яких нема і бути не може, бо сама війна несправедлива.
Очевидно, що треба працювати зі страхами.
З одного боку, страх – це переживання природне, відчувати його нормально.
З іншого боку, ненормально жити в страху. Бо страх руйнує розум, руйнує саме життя. Страх треба вміти долати, пропускати через себе, виходити сильнішим.
Страх – це реакція на потребу самозбереження. Є три основні прояви цієї реакції: бий, біжи, замри.
Що відбувається зараз із бізнесом?
Біжи, замри. Біжи. Замри.
Недавно ми говорили з нашим командиром Ігорем Оболєнським про цей феномен. Він навів гарний приклад симуляції бою в бліндажі: якщо в бліндаж вривається людина з автоматом, а всередині перебуває людина з ножем, то людина з ножем перемагає. Але головне – це усвідомити, що ти можеш той ніж застосувати, і діяти. Бо якщо людина завмирає, вона гине. Якщо біжить – вона гине. І лише коли людина вдається до дії заради того, щоб перемогти, вона отримує шанс на виживання.
Що є такою дією для бізнесу? Знову ж таки це за результатами нашого дослідження і обговорення.
Перепрошую, як би це не звучало парадоксально й різко, але це нормалізація війни у вашому житті.
Сьогодні бізнес уникає говорити всередині в компаніях про війну, про мобілізацію, про навченість, боячись, що це погіршить становище. Мовляв, якщо я почну вчити людей, то вони подумають, що я їх хочу мобілізувати. Краще ми не будемо про це говорити, і буде виглядати, ніби воно десь далеко, а не в нас. Але що більше ви уникаєте, то більше ви боїтеся.
Тому бізнес має наблизитися якщо не до самого поля бою, то хоча б на одне рукостискання до цього поля бою. Бізнес має розуміти, що там відбувається, а для цього треба запрошувати людей, які воюють, шукати правильні слова, щоб називати речі своїми іменами.
Бізнес має обов’язково готувати й навчати своїх людей, тому що навченість збереже їхнє життя на полі бою. Скажімо, не бійтеся навчати їх такмеду, давати воєнні спеціальності, допомагати їм освоювати нові технології. Це все збереже їхні життя.
Бізнес має наблизитися до цієї війни, бути з війною постійно. Чи до мобілізації, чи під час мобілізації й служби, чи коли людина повертається з війська. Мусить бути постійний цикл і постійна присутність. І тоді ви подолаєте страх.
Ми розуміємо, що світу такого, як був, вже не буде. Того довоєнного світу не буде.
Держава еволюціонувала, ми змінилися як суспільство в цілому. При цьому якість нашої еволюції сьогодні залежить від цієї наближеності до війни. Ті, в кого буде досвід війни чи близького зв’язку з війною, матимуть вищу стійкість у результаті цієї еволюції.
Тому не треба боятися цієї наближеності – вона дасть вам нову якість і додану вартість у бізнесі.
Натомість ті, хто уникатиме досвіду війни, хто спробує відсидітися і дочекатися кінця, врешті не дочекаються нічого. Бо того, що було раніше, вже не буде ніколи. Ще раз: просто перечекати до стану, який був до війни, не вийде, бо не буде такого. Буде щось інше. І треба просто заскакувати у цей потяг і еволюціонувати.
Я не можу сказати, коли і як завершиться війна, я можу лише аналізувати, від яких чинників це залежить. І до чого тут оця нормалізація війни, змішування наших досвідів з досвідом війни й називання речей своїми іменами.
Пригадала собі у зв’язку з цим дві речі.
Перша. Свого часу, коли я була у Верховній Раді, я проводила парламентські слухання про внутрішньо переміщених осіб. Виступали представники однієї міжнародної організації, які, взагалі не згадуючи, що Росія веде агресію, звинувачували Україну в тому, що наша держава не дбає достатньо про ВПО.
Я в кінці запитала, а чому ж ви не сказали, звідки взялися в Україні ці внутрішньо переміщені особи? Що це є наслідок російської агресії? І представники цієї організації сказали, що, мовляв, ми не можемо так говорити, бо Росія не визнає, що веде війну в Україні.
На жаль, таке заперечення реальності частково й призвело до нинішньої війни.
І мене засмутило, що, коли я йшла на цей захід до вас, мені порадили не згадувати, що я офіцер, що я у війську. Мені прикро, бо заперечення реальності є шкідливим для нас і загрозливим.
А ще я собі пригадала, як перед великою війною ми захоплювалися американськими, наприклад, військовослужбовцями, офіцерами, генералами, які приїжджали до нас і з гордістю говорили про свою державу, про своє військо, про свою Конституцію, про те, чому вони служать, про свій обов’язок. Я їм заздрила. Мені хотілося, щоб так було і в нас.
Та ми досі любимо наші Збройні сили абстрактно. Але з гордістю казати про те, що ти належиш до Сил оборони, у нас якось не завжди виходить. Бо знаходяться ті, хто вважає мобілізованих невдахами, а успішними – тих, хто знайшов спосіб залишитися в цивільному житті.
І тому хочу сказати, що я дуже пишаюсь належністю до війська. Я вважаю, що це найкращий, найцінніший досвід мого життя. Я вважаю, що все, що я робила раніше, було для того, щоб я зараз могла служити.
Я пишаюся тим, що я є частиною Сил оборони, що я є частиною Нацгвардії, що я є офіцером корпусу «Хартія», а до того пройшла свій шлях у бригаді «Хартія». Для мене це один із найцінніших досвідів, на якому я і сьогодні вчу людей. І я думаю, що ще багато в різний спосіб зможу передати. І я люблю те, що роблю.
Якщо сьогодні є потреба в мобілізації, є потреба бути якомога ближче до тих людей, які перебувають там, є потреба в пошуку спільної мови, то я дуже хочу, щоб ви також, подолавши страх, прийняли для себе близькість у цій війні. Для того щоб стати сильнішими і успішнішими. Дякую за увагу.
Читайте також:
