Олександр Матура – досвідчений гірський мандрівник, знавець і дослідник Карпат. Він не тільки мандрує, він прокладає, відновлює і підтримує гірські стежки.
На інтерв’ю Сашко Матура приїхав щойно з Ґорґанів, де він кілька днів прорізав через жереп 10-кілометрову ділянку довгої стежки на хребті Аршиця. За таку корисну і безкорисливу багаторічну працю Матурі вдячні мандрівники з усієї країни.
– Як і коли у тебе з’явилася любов до гір?
Я не знаю, бо ненавидів все життя гори… Я їх терпіти не міг з дитинства. Попав якось в одну київську релігійну секту, ходив з ними в гори… Щось чотири роки їздив туди кожен тиждень: в суботу виїхав – в неділю вертався. Ніби ми самовдосконалюємося і все таке….
І потім, коли з ними порвав, щось хотів довести, що я можу і сам, і я так рвався, кидався. І це вилилось в те, що десь через буквально кілька років отакого сольного самостійного ходіння я раптом відчув, що мені це подобається. Не на зло комусь, а на добро мені.
– А що тебе віддуплило нарешті?
Віддуплило бабло, бо мене зробили комірником, і в мене появилась купа грошей на кармані, які я міг використовувати, більшість з яких – на себе. І я відчув, як ті гроші поглинають мене, і я перелякався і то все скинув і втік.
– Перший похід пам’ятаєш?
Перший після секти я пам’ятаю. Я на 15 днів забурився в Крим. Захворів одночасно на ішемію, на виразку кишківника, почав втрачати свідомість. На відео зняв, що вмираю і прощаюся. Почав вмирати, лежав 4 чи 5 днів, але якось відійшов… Це 98-99-й десь роки. І от вичухався, зрозумів, що так більше не можна перегружатись…
– Як ти прокладаєш маршрут, за якими критеріями обираєш місце походу, привалів і так далі?
Перший критерій – маршрут має захопити. Сидиш – і блін: піду туди! Хочу туди! І плануєш якусь там кільцеву гілку, відкриваєш гугл, обкладаєшся картами, якісь там навігаційні програми, все прораховуєш, амуніцію – все. Це такий розрахунок, як звести будівлю якусь. Ну, люди так не ходять. Більшість людей: а, поїхали! Зібрались за 30 хвилин – і поїхали.
– А потім рятувальники за ними ходять…
Звичайно.
– От який для тебе був з цих походів, в які ти ходив уже, найбільш складним і найбільш таким, що запам’ятався? У нас в Карпатах були якісь такі жесткачі?
Та жесткачів було десятки: що я гинув, вмирав, вишкрябувався…
– Сам?
Сам, звичайно. Я рятувальників викликаю, коли бензопилою собі щось зафігачу. Тоді мене знімають, відвозять і все таке. І то не завжди.
– Розкажи про ці випадки.
Було два випадки, що мене відвозили рятувальники… Та в мене всі ноги порізані бензопилами, тут все в шрамах. Але в основному я сам стараюсь вишкрябатись якось, дійти, допльонтатись. Нічого страшного такого. А багато разів було всякого, що… ну, в основному це зими або на початку зими різні форс-мажори. В кожного туриста, хто ходить в гори сольно, таких моментів навалом.
– А чого ти ходиш соло? Ти не довіряєш партнерам, напарникам чи це для тебе якесь випробування?
Це як секс для мене. Я не можу ділити секс з кимось, я можу ще з якоюсь жінкою поділити, а чоловіка брати з собою в гори мені якось… Хіба що на роботу, бензопилою щось чікати.
– А жінок брав з собою?
І раніше брав, і зараз моя дружина ходила зі мною декілька разів. Закидала обладнання вгору – до цієї акції останньої. Нормально. Просто, бач, люди натовпами ходять. Я також випиваю, але вони – бухають. Горланять, на приколах на всяких. Мені нецікаві ці приколи. Я можу і тут поприкалуватися.
Всі питають: ну що ти там робиш? Може, якусь книгу береш? Нічого не роблю. Сиджу. Або думаю, або не думаю. Щось таке. Або в якійсь прострації сиджу чи лежу і втикаю у щось, або якісь думки ганяю, планую щось, досліджую в голові. Люблю всякі розслідування робити в голові, а потім їх реалізую. Приїжджаю додому, розклав по поличках все – і алілуя!
– Це ж можна і в якусь параною загнатися…
Та можна.
– А що ти відчуваєш, коли повертаєшся? Ось ти повертаєшся у Франківськ…
Мені однаково. У Карпати їду – оглядаюсь, де мій Франківськ. Звідти їду – оглядаюсь, де мої гори. Однаково все. В мене що тут, що там – те саме. В мене нема такого, що я їду туди розслаблятись. Я і тут не напружуюсь.
– Так а чого ж ти їдеш? Це наркотик, це адреналін?
Ну, мабуть, така насолода від самого себе. Я ж коли ходжу в гори, то ставлю плани вищі, ніж можу зробити. Постійно. Я постійно піднімаю планку. Дивлюся: колись робив так, а зараз зроблю більше. Приїхав – і скачеш до тої планки. Так досліджую себе. Тому я себе знаю набагато краще, ніж коли б сидів удома перед телевізором.
– Схоже, ти не дуже любиш соціалізацію, людей навколо?
Та комфортно в будь-якій компанії себе почуваю. Я просто не люблю, коли компанія свій час вбиває. Для мене вбивання часу – це нецікаво.
– Що би ти порадив тим, хто перший раз йде в гори? От п’ять базових речей.
По-перше, задружитись з кимось з «монстрів» гірських. Задружитись, я маю на увазі, вживу, не на фейсбуці. Знайти і переконати: я хочу з вами, я вам заплачу і так далі… Тобто знаходиш собі якогось гуру: поможи мені купити спорядження, покажи мені, як ти пальцем по мапах водиш, як тим компасом крутити і все таке… А тепер візьми мене, будь ласка, з собою в похід – і не один, а десять разів. Десь от з таким якимось нормальним чуваком чи чувіхою (а в нас повно крутих гідів-жінок, які водять групи) треба навчитися цьому.
– Друге?
Це, власне, гарно екіпіруватись. Це на свій смак і на смак цього гіда. Він зрозуміє, що ти хочеш, і відповідно підбере екіпіровку. Бажано екіпірування якісне, воно хоч і дороге, але рятує життя скоріше, ніж дешеві якісь варіанти… Є люди олдскул, які ходять в дрантях. От я, наприклад, хоч і нове купую, але все одно більше в старому.
Третє – важливо навчитись користуватись мапою, компасом, навігаційними програмами. І це має бути наживо. Вийти, наприклад, на Вовчинецькі гори і походити по них: ану знайди мені монастир, давай вперед. Щоб ти міг в будь-якій ситуації розібратися, як це зробити.
Четверте – обов’язково треба сходити. Раз, два, три, чотири – з цією людиною, з другою, з третьою людиною, але щоб вони були досвідчені, а не з ботанами, які не знають правил поведінки. З ботанами ходити – це себе не любити. Це зразу корявий почерк собі робити замість гарного. Має бути якийсь почерк свій, от цей почерк треба набути з професійними людьми.
І вже потім п’яте – знайти і знати свої мінуси, зрозуміти, де ти недосконалий, в чому тобі треба розвиватись. В когось пам’ять добра, а в когось погана, чи хтось кульгає, як я, наприклад… Свої всі слабкі сторони робити сильними. Все.
– Згадав, що ти воював в Афгані. Ти там підірвався?
Я не воював, я водій, їздив з тим автоматом останньою машиною в колоні. Ну, там стріляли, і я стріляв. А так щоб воювати, бігати з рюкзаком з патронами, то ні. Я підірвався на розтяжці.
– Зимові походи в Карпатах – це екстремальна штука?
Не екстремальна, це просто важка штука. Екстремальною її роблять ботани.
– Якщо звідти трупи звозять, то це екстремальна штука.
Буває. В багатьох випадках якраз професіонали гинуть.
– Гинуть через що?
Забуваються, розслабляються, думають, що вже всьо, що вже перці, в нас тут німб, ми такі круті. А тут на коліна став, 35 метрів в секунду вітер, мороз мінус 20 – і ти гімно, ти вмер. Хай що б там було. Я пишу у фейсбуці дуже багато екскурсів по зимових походах, підбірки матеріалів… Якби люди враховували ці чинники, у нас було би менше трупів. Вони все одно будуть, але було би менше.
– Якщо погана погода: заметіль, погана видимість, – що в цьому випадку робить гірський турист?
Є купа варіантів, але ми постійно говоримо, повторюємо тисячі разів: бачиш, що жопа, просто розвертайся і по азимуту вали вниз. Це нормальна поведінка для кожного – профі ти чи тільки початківець. Я сто раз повертав. Бачиш, що треба тікати, – розвертаєшся і вниз. Це в одну секунду має бути, ніяких сумнівів: а може, мені піти? чи не піти? А може, я до Ступеня Хіларі дійду? А може, я на Еверест вийду? А може, я всруся? Ні, якщо відчуваєш нутром, що треба тікати, то розвернувся і тікаєш.
- Дивіться актуальний прогноз погоди на КУРСі
– Судячи з того, що нещасні випадки з року в рік трапляються, то не всі це нутром відчувають.
Я про нутро і чуйку постійно пишу статті, тому що треба навчитись себе слухати. Тому що нутро говорить, воно говорить і тут, і тут, і тут – на всіх рівнях від горла і до яєць воно дає якісь знаки: то давить, то щемить, то пресує. І коли наша свідомість відчуває потенційну смерть, вона так пресує, що ти йти не можеш. Тут все отак защемлює і здавлює. Розвертаєшся і йдеш – і воно – раз – і відпустило. Все, я себе почув, дякую, алілуя.
– Скільки тобі років?
61.
– І ти так регулярно ходиш в гори, і виглядаєш прекрасно. А коли ти не ходиш в гори, ти якось себе підтримуєш фізично?
Ні. Коли був ковід, я старався ходити, але нічого не виходило, і так кілограмів 5 різко накинулись на мене, і спинка заслабла, і знову міжхребцева грижа. І я знову дико коловся хімією всякою, щоб не дати їй розвинутись. Але найкращий лікувальник – це бензопила. Ти береш цих 6 кілограмів у руки перед собою – в тебе весь пояс наливається сталлю, і ти йдеш кілометраж. І спина закріплюється, і все відновлюється і працює.
– Якщо читати твою сторінку, то можна зробити висновок, що ти саме Ґорґани у Карпатах найбільше любиш. Туристів більше тягне на Чорногірський хребет. Чого так прикипів саме до Ґорґанів?
Ґорґанські гори – вони дуже різноманітні. Там є і цикотники, це верхівки, каміння, є жерепові частини, є лісові. Лісові частини дуже різноманітні так само. Є мішані ліси, якісь букові… От сьогодні йшов через буковий ліс, там буки заввишки метрів 25, невисокі, але от такі широкі…
Я колись попав в ураган і прорізав там перший раз. Почався шторм – і в цих буків як почало коріння ходити. Я ледь не всрався. Тікав, аж нісся вниз! Аж земля ходить під ногами… Дуже цікаві ці гори. А Чорногорою гарно не по хребту ходити, гарно під хребтом, в котлах оцих, западинках, низинках. Там надзвичайно. Там купа звірів, там купа озерець всяких маленьких. Там стільки цікавого, я просто не можу передати! Я рідко ходжу по верхах чорногірських.
- Читайте також: Білий Черемош ‒ біла пляма на туристичній карті
– Мав проблеми з дичиною? Ведмедів бачив, наприклад?
Так реально, щоб я вийшов лоб в лоб… Один раз на ведмедицю з малим вийшов на Верховинщині. Я йшов дуже старою закинутою дорогою, розмита вся, в ярах. І надходила страшна гроза. Я надів плащ целофановий і йду такий на розслабоні, валю, гроза валить, дощ, і шум такий в плащі, що ти нічого не чуєш. Тут бачу під ногами свіжі, не розбиті дощем сліди мами і малого. Я скидаю капюшон і чую, як вона реве. Я обертаюся – вона стоїть, малий за нею. Якби був перед – всьо: раз, два, три – і світло погасло. А малий за нею… І от вона і малий вже тікають вниз так від дороги, і вона обернулась на мене і так: “Ве-е-е-е”. Я там вже палками над головою починаю лупашити, і вона розвертається і біжить за малим. Якби малий був між нею і мною, навряд би це інтерв’ю відбулося.
– Які в тебе найулюбленіші маршрути? Чи це секрет?
Ні, чого секрет. Я люблю зимові маршрути, саме зимові. Зимою я люблю пройтися кільцем саме з Осмолоди через Молоду, масиви Керни, Яйко Ілемське, Ґорґан Ілемський по Аршиці і так в Осмолоду. Це таке кільце кілометрів сорок п’ять. Люблю Чорну Полонину, на хребет з Осмолоди виходиш, а приходиш в Чорну Тису. Люблю хребет Ґорґан, це з виходом на Сивулю і поверненням в Осмолоду через Ігровець і Високу. Тобто це такі кільця великі по 45, 50, 60 кілометрів, деякі до 80. Там майже ніхто не ходить. Взимку лупашиш цю стежку, ідеш сам, всираєшся сам, вмираєш сам, бухаєш… ну, не бухаєш, а попиваєш джинджуру…
– Береш джинджуру?
Звісно. Виключно. Тільки джинджуру.
– Слухай, а хіба не в Ґорґанах найбільші вирубки? Судячи зі статистики лісгоспів, то якраз у районі Осмолода – Вигода у нас рубають найбільше. Як тобі дивитися на це? Як ти взагалі до лісників ставишся?
Треба чітко розуміти, що таке “рубають більше за всіх”. Та хай би рубали більше за всіх. Це не факт, що “більше рубають” – це погано. У нас таке поняття, що вирубка лісу – це погано. Рубали і рубати будуть. Рубали сто років назад… І в Європі рубають.
Треба просто усвідомлювати, що є вирубка, яку зробили за правилами, і є вирубки або халявські, або браконьєрські. Браконьєрська вирубка – це коли зрізали пеньочки під землю, припорошили чимось, вкрали тобто ліс. У нас рубають переважно за правилами. Лісники страшно бояться, щоб було щось не так. І зараз ці вирубки робляться грамотно, за правилами.
Так, нам це не подобається. Ми туристи, і нам це не подобається, але держава отримує мільярди грошей. І тут нема нічого поганого. Я знаю там лісників.
– Через це ти говориш, що так все рубається правильно?
Ні, я ніколи не ведусь ні на яку дупу, мене не підкупиш. Я просто знаю деяких лісників: цього року він зрубав, наступного вже засадив вирубку. Ти приходиш на його вирубку, саджанці приволік – блін, вона засаджена, зараза…
– Тобто вони горять цією справою по-справжньому?
Я не знаю, чи вони горять… Але деякі керуються чимось більшим, ніж бабло. Я ж спілкуюся з ними постійно, бухаю з ними постійно. І там реально бухати треба, бо там горілку наливають, якої я терпіти не можу. Я їм кажу: “Що ми залишимо своїм нащадкам?”. – “Саша, ти не переживай”. І я розумію, що він буде робити. А деякі лісники, як приходиш на їхні вирубки – господи прости! Як гілки позрізали з дерев, отак все лежить, ці пеньки, цей сухостій, і там навіть нема де той саджанець втулити.
– Ти помічаєш якісь зміни в Карпатах, відколи ходиш? От кажуть, в горах вода починає пропадати. Є ще якісь такі негативні зміни в природі?
Останні роки додалось трошки води. Бо, справді, було 3-4 роки тому таке, що джерела просто всихали всі. Потоки, річки давали мало води. Зараз, я так думаю, що відрізняється від того, що було років 10 тому, процентів на 30. Але поки що воно призупинилось. Нема аж такої біди, я не бачу катастрофи. Ну, нехай, біда є, але катастрофи нема.
– Скільки важить на старті твій рюкзак? Без бензопили, скажімо.
Без бензопили літом 10-11 кілограмів, зимою там 14-15.
– Що в ньому?
Каремат, спальник, намет. Це все мінімізоване, легеньке. Кульок з всякими фігнями: ложка, тарілка, пальник, цукор, мівіна якась – це я називаю чайний кульок. Окремо їжа – м’ясо, ковбаса. Окремо хліб. Що там ще може бути? Якийсь одяг. Додаткова купа носочків, зимою купа рукавиць і шапок кілька штук. Ну, і там ще дрібнички: ліхтарик, туалетний папір і т. д.
– Їжу як готуєш?
На пальнику. Я вогнище роблю, тільки коли треба посушитись або вижити, тобто зігрітись. В наметі їсти неохота зимою, хочеться в снігу. А в снігу треба, щоб щось гріло хоча б спереду.
– Алкоголю скільки?
Я беру постійно з собою приблизно з розрахунку десь 60-70 грамів на добу.
– А це ж ніщо, це нуль.
Це ти випив – і просто по кайфу… Щоб попустилося напруження фізичне. Це не бухати.
– Ти займаєшся прокладанням і відновленням карпатських стежок. Це тяжка робота. Що тобою рухає?
Почалося все з розповіді одного старого чоловіка про те, як він замолоду робив райштоки (стежки в горах, – ред.). Брали сапи, лопати, кувалди, ломи, з собою шмат сала, посудину для води, якийсь плащик накритись. І отак вони там за один есесерівський рубль на день – це вже при Союзі – працювали. І це вважалось божевільним заробітком. Тридцятка… але для села! І я так перейнявся тим, думаю, це ж наші діди й прадіди так фігачили, і цих райштоків було тисячі кілометрів, і це все занепадає, заростає, завалюється, засипається.
Я пішов і один райшток дослідив, другий, десятий. Взяв сокиру, ходжу рубаю оці гілки з дерев, щоб хоч якось воно прохідне було. Тоді думаю: треба бензопилу. Я бензопили боюсь. Колись 5 років тому подивитись на бензопилу – і мені вже відвертається, так я її боявся. І потім так сиджу з компанією, випиваємо трішки, і мені друг каже: та я тобі замовлю бензопилу, зараз купимо. Оп – все, бензопила до тебе вже йде. Поставив перед фактом.
Приходить до мене бензопила, а я: боже, як, як це дьорнути, куди це треба налити?.. Такий страх. І я перший раз її обкатую. Але потім потрохи бачу, що є якась робота, щось починається. І вже десь на третій рік, коли в мене кілька сотень кілометрів вже було прочищено, коли це все бачиш, я взявся за відновлення крутих і складних стежок… От минулого року ми відновлювали стежку, яку з війни не доглядали. Це стежка від Кукула до Говерли, і там працювало вже багато людей. Ми йшли, кожен метр – дерево. І то під кутами 40-45-35 градусів. І то вгору-вниз, і малини півтора-два метри. І малина така, що просто жах…
– Ти зацікавлений в тому, щоби піших туристів у Карпатах було більше?
Я не проти того, щоби в Карпатах було навіть удвічі більше, ніж зараз, але є одне але. Має бути гарно розвинута інфраструктура, тобто я цим і займаюсь по суті. Я розпилюю людей з основних популярних маршрутів, стандартно дебільних: пішли на Говерлу, нє, пішли на Хом’як. Я стараюсь наробити купу маршрутів таких цікавих, щоб люди розходилися, щоб не перевантажували одні й ті самі маршрути. Якщо, звісно, люди набудуть смаку відповідного, бо це несмак – ходити 40 разів на Говерлу. Один раз зайшов, подивився на цю ганьбу і розвернувся.
– Ти маєш на увазі, що Говерла вже загаджена?
Влітку виходиш на Говерлу: хтось там робить селфі, а довкола грязюка така, обривки прапорів, хрести якісь – і такі люди всі ботанічні на каблуках, і все таке. А потім у фейсбуці ці фотки з підписами: яка краса! Яка в сраці краса?! Хочеш краси – сходи хребет на 1500 якийсь, і там буде і ліс, і звірі, тетеруки, лисиця пробіжить в тебе перед носом…
– Як ти ставишся до такої модної зараз теми – джипери і їхні тури по горах? Це вбиває гори чи ні?
Щоб вони здохли. Крапка.
– Пояснювати не будеш?
Краще, щоб здохли, а потім я поясню. Вибачте, панове, але це просто жах. Добре-добре, я скажу.
От є таке село Вигода, і там є джипінг. Туди з’їжджаються джипери, квадроциклісти, баггі…. І я попав на одну таку х…йню, вибачте за вираз. Я йшов з хлопцем з акції, ми тоді на полонині Гича чистили стежку. Він каже: “Я тобі такий маршрут покажу!..” Ми виходимо, а то рев такий – спереду, ззаду: квадроцикли, баггі, джипи. І багно метр завглибшки… І ми не можемо йти, тому що воно розливається, і ми збоку траверсуємо, і все одно переходиш ріки грязюки, які стікають зверху. І я тільки рахую – 40 з чимось джипів, квадроциклів і баггі. Це дофіга!
Метрові ями, метрової глибини багно. Як це, люди, ви що?! Я охолов, я такого не бачив. А вони з Вигоди заїжджають наверх – і попердолили кататись туди-сюди, у них з’їзди кожен рік проходять… Щоб вони всі здохли, коротше.
– Які хибні стереотипи про походи тобі доводиться чути?
Стереотип, наприклад, що якщо я вийду на найвищу гору, то це круто. Це якийсь маразм. Це типу якщо в мене член 40 сантиметрів, то це круто. Ти у жінки спитай, чи їй круто. Це не круто, це боляче. І так само Говерлі боляче, так само Хом’яку боляче, і так само Грофі боляче. Цим горам боляче вже від цих ніг людських. І від твоїх ніг, від того, що ти ходиш чи водиш туди групи.
– Гори живі, думаєш?
Ну, звичайно, все живе. Нема нічого мертвого. Навіть камінь не мертвий. Камінь віддає якусь мову свою, вібрацію. Господи, коли йде дощ, ти лежиш у наметі і так слухаєш-прислухаєшся… Я погано чую, у мене порвані перепонки після підриву на міні. Я відчуваю вібрацію. І так чуєш: десь гроза йде. Ти відчуваєш, це передається так, і воно тобі шепоче щось. Ну, це капець. А з деревами – то взагалі.
– Чи є в тебе певний кодекс стосовно гір: що допустимо, а що не прощається?
Терпіти не можу, коли галасують у горах, щось кричать, співають. Тихенько – нормально. Є таке, що залізе на Шпиці і кричить – такий герой!.. Бачили б вони… Я два рази бачив, як падають ці шпиці… Скала сунеться, і величезні каменюки котяться в мій бік. Це гіпноз якийсь. Я такий сиджу і не ворушуся. Бачу, як вони залітають в жереп… і ні один не викотився. І я так сиджу, чую: “Саня, Саня! Ти живий!?”. Біжить один знизу. Та живий… Словом, не люблю, коли галасують у горах. Або приходиш на Плісце під Грофою – повзають, набухалися…. Терпіти не можу бухаріків цих. І ще серуни – це класика. Випив водичку – і пляшку за спину. Ці серуни – їх тьма в горах.
– Невже не міняються люди зараз?
Міняються-міняються. Майдан відбувся – і різко десь процентів на 50 все помінялось.
– Чому Майдан раптом так вплинув? Аж цікаво.
А фіг його знає. Вплинув якось на свідомість, включив людей, раз – і засвітилися лампочки.
Зараз з’явилася купа людей, які займаються питанням чистоти в горах, і у Франківську так само. Відбувається щось неймовірне. От є одна дівчина – вже сотні акцій провела.
Вона там чудить – пів України чистить з людьми. Я її консультував на початку діяльності щодо краудфандингу, як це все робити. Кажу: не викладай ти оці всі звіти, не роби ці скріни, ти зариєшся в це лайно зі звітами, просто працюй. І вона працює, і все класно. Свідомість змінилася.
Якщо раніше в горах срало – кидали сміття – десь 90 процентів туристів, то зараз, може, процентів 40-30, а може, й менше. Словом, набагато краще, набагато. Гарна тенденція.
– Як ти думаєш, чого люди ідуть в гори взагалі, що їх тягне?
Тут море причин. Хтось соціопат, хтось, навпаки, шукає, як ствердитись відносно інших людей хоч якось. Хтось якусь реабілітацію проходить. В мене багато було випадків, коли я хворих людей водив, психічно хворих, в гори.
– Помагає?
Та не помагає, якщо чесно. Точніше, поки людина в горах, вони памагають і рятують. А потім все одно зрив іде, бо соціум – він безжальний.
А дуже багато людей іде випадково, бо інші йдуть. “Пішли з нами!” – “А пішли!” І сам не розуміє, чому йде. А потім так – фігась: оба! Гори! Краса!
– Скільки ти без гір годен протриматися на рівнині?
Три місяці – і сходжу з розуму.
– Яким чином?
Починаю жерти, бухати – дуріти, коротше.
– Останнє питання таке буде. Всі ми смертні, всіх нас чекає смерть. І в тебе є конкретний вибір: померти вдома в ліжку чи померти в горах.
Краще – приїхати з гір і померти в ліжку.
Розмовляв Олег ГНАТІВ
Фото зі сторінки Олександра Матури у facebook
