На війні люди стикаються зі щоденним стресом, болем та смертю. Близько 20% військових страждають на посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), коли повертаються додому. Дехто з них не може переключитись з військового життя на мирне, але боїться говорити про війну або не знаходить розуміння серед рідних та знайомих. Тоді страждають усі – не тільки військовий, а й оточення.
Готуючи статтю в рамках акції “16 днів проти гендерного насильства”, ми познайомились з жінкою, що потерпала від домашнього насилля від чоловіка-ветерана АТО, і зрозуміли, що з насильницькою поведінкою, ускладненою ПТСР, впоратися важче, проте є успішні приклади подолання, про які варто говорити, поширюючи цей досвід. Головне – не мовчати, а вчасно зрозуміти проблему і звернутися за кваліфікованою допомогою та підтримкою.
Ми записали дві особисті історії іванофранківців про життя після повернення з війни і подолання її наслідків. Імен співрозмовників не вказуємо з етичних міркувань. Також знайомимо з ініціативами для психологічної підтримки ветеранів АТО і їхніх родин, які вже діють в Івано-Франківську.
Історії зібрали Оля Кукула та Анастасія Івашина за ініціативи ГО “Д.О.М.48.24” та за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID)
Історія 1
“Я півтора року мордувалась з посттравматичним синдромом, п’янками, друзями чоловіка – це було дуже важко“
Я не знаю, яким він був до війни… Ми познайомились з чоловіком, коли він вже перебував в АТО. І збирати чутки, яким він був до того, я не хотіла, мені було все одно. Я сказала: “Яким він вже прийшов, таким буду його виліплювати”.
Почали спілкуватись у січні 2016 року через інтернет випадково. Я з Франківська, а він з Коломиї, довго був у мене в друзях на фейсбуці. Спочатку я йому телефон не давала, але потім здалась – і пішло-поїхало. Через кілька днів втік до мене в самоволку. Чи пив? Пив, але я не звертала уваги, бо розуміла, що він звідти. Потім поїхав – і ніби все спокійно. В один момент мені каже: “Чи ти вийдеш за мене заміж?” Для мене це було шоком, бо ми знайомі буквально десь три місяці, але я погодилась, от взяла і погодилась. В березні приїхав сюди і ми розписались. Після цього почалися проблеми: ревнощі, безглузді звинувачення. Якусь дурню мені ніс по телефону, на ніч був постійно п’яним. Я вже почала говорити, що мене це не влаштовує, він відповідав: “Ти була б тут, ти б все зрозуміла”.
Приїхав додому і далі ревнував мало не до стовпа: заставив мене піти зі школи, я там працювала в їдальні. У нього було таке відчуття власності, що ми постійно були разом, не міг відпустити мене – і все. Деякий час він не вживав, а потім знову заходив у запій. Був момент, що я сідала пити з ним нарівні: “Ах, ти ж п’єш, то я з тобою”. Швидко зрозуміла, що так і зіп’юсь. І після того я сказала: “Пити ти більше в хаті не будеш. Я сварилася, сідала з тобою пити – підходи були різні”.
До психолога звертався зразу, коли приїхав із зони АТО. Пішов раз, але щось йому не сподобалось і сказав, що більше не піде. Він говорив: “Найкращий психолог – це ти”. Я його просила поїхати в якісь реабілітаційні центри, але він не хотів.
Швидко зрозуміла, що кричати і сваритись – це не вихід. Що більше я кричу, скандалю, то гірше. Я перестала сваритись: тільки п’яний до хати – значить, викликаю патрульних. Могло бути по п’ять нарядів за ніч, його заберуть – відпустять, не мали права тримати довго, тим більше він прописаний тут. Я ходила до мами, забирала дітей, але в мами вічно жити не будеш, це не вихід – кинути квартиру і ходити по людях.
В мене ще діти від першого шлюбу: дочці – 16, сину 11 років. Його чоловік усиновив. У малої зараз підлітковий період, і вона теж відігравала велику роль у скандалах, а син придумав, що це його справжній батько. Син має аутизм і повірив, що тато весь час був там, на Сході. Для нього тато – це ідеал. Навіть після скандалів син часто просив мене, щоб я вибачила тата, бо він зміниться. Можливо, саме через це я так довго терпіла і надіялась, що таки зміниться. Але п’яним він був частіше, ніж тверезим.
Оці напади в чоловіка були тільки тоді, коли він п’яний. Тверезий він був інакшим. Навіть у компанії таким не був, але вартувало нам тільки залишитись удома, починалась тиранія, напади, агресія, міг придертись до будь-чого. Мене це вбивало, я не розуміла, що коїлось. Це продовжувалось десь рік-півтора. Коли був тверезий, просив пробачення, дарував квіти, казав іноді, що взагалі нічого не пам’ятає, не вірив, що таке робив.
Як тільки створилась група “Дружина воїна”, я пішла туди, там було трохи легше, бо виливали все своє. Розуміла, що ніхто тобі сильно не допоможе, але хоч розкажеш – і стане легше. Постійно з нами отець був, проводили майстер-класи різні, приходила психолог.
Пізніше почались такі агресивні напади, що він став ламати меблі, намагався до мене руки простягати. Мене це взагалі шокувало, я сказала, що терпіти таке не буду. Раз його судили: оштрафували на 60 годин виправних робіт за насильство вдома. Якщо вже нічого не допомагало, я телефонувала до його побратимів: їх там двоє приїжджало і забирали, а я до ранку мала чистий спокій. Коли прийшов критичний момент, я спакувала речі і сказала: “Ти більше в цій хаті не появишся: або я подаю на розвід, або ти кодуєшся. Я все розумію, ти пройшов війну, але ти руйнуєш те, що збудував”.
Після моїх слів він зібрався і пішов, а я попала в лікарню з тиском. Можливо, його це налякало. Ще в мене тоді знайшли пухлину наднирника, але він вже про це дізнався, коли йшов кодуватися. Йому назначили препарати, він зателефонував, що вже лікується. Не повірила і з лікарні прибігла перевірити, бо в той момент я була налаштована на розлучення. В мене батько пив і бив маму, і я не дозволю ні до себе, ні до дітей такого ставлення.
В нього ще дві контузії: одна важкого ступеня, друга легкого. Про війну чоловік не розказував, але говорив часто про друзів, які загинули, – там дуже багато загинуло. Його дуже часто перекидали з однією бригади в другу, він товариський, здружився з багатьма. Про смерть розказував, як хлопці гинули. Зранку спав-не спав, кава-не-кава, обстріли, загиблі. Я старалась завжди змінити цю тему, але він часто говорив про це.
Взагалі, з ним важко було спати, бо він вночі зривався. Коли приїхав, навіть тверезий вночі зривався, кричав, руками махав, мене закопував, накривав собою і кричав, що гради гатять. Я його будила, він не розумів. Місяців два, напевне, так було постійно. Це такий важкий стан був. Потім потрохи він менше почав агресувати вночі, але натомість той рік майже не спав. Поки він пив, він не спав ночами. Йому дуже важко давався сон, і навіть коли напивався до такого стану, що засинав, то його буквально ставало на пів години. Він ніби був там, казав: “Я тільки засну – і треба вставати, неважливо, в якому стані”. Він не розумів, де він є, що з ним коїться.
Закодувався чоловік десь два роки тому. Я говорила з наркологом, і вона казала: “У вашого чоловіка немає тяги до горілки, в нього є всередині щось психологічне”. Там ще була колишня дружина, яка його діставала, і от коли вона втихомирилась, то він помалу почав заспокоюватись. Тоді я постійно його старалась завантажити роботою, а потім він створив своє підприємство і сам вже повністю поринув у роботу. Після кодування не згадує війну, немає більше цих нападів. Тепер таке відчуття, ніби там не був. Він зараз дуже багато працює і добре спить.
Мрію сама створити групу допомоги для сімей АТО, бо насильства в таких сім’ях є багато. Хочу, щоб там було патрульне реагування в будь-який час, психолог, який зможе проконсультувати, допомогти, підказати. Якщо недостатньо коштів, то частину можемо покривати ми. Розказати жінкам, щоб вони розуміли, як себе поводити в таких ситуаціях, що вони мають робити, куди телефонувати, хочу запустити систему, яка хоча б трохи захищала їх в той момент, коли потрібна допомога.
Історія 2
“Люди самі не розуміють, що з ними відбувається“
Передусім я хочу сказати так: все залежить від життєвої позиції людей. До будь-якої події людина може ставитись як до проблеми або як до задачі. Людина до важкої події може ставитись як до нещастя або як до виклику і відповідно поводити себе як дослідник або як жертва. Я досліджував ці питання ще до того, як попав в АТО, наприклад, цікавився працями психолога Віктора Франкла, зокрема його книгою “Людина у пошуках справжнього сенсу”.
У зоні бойових дій чисто в побутовому плані мені було набагато легше. Я звик жити на землі, в наметі, в снігах, тижнями обходитись без гарячої води, але, з другого боку, не було можливості планувати свій час. В мене немає обов’язкової роботи чи стосунків, які мене обмежують, а в АТО ти не можеш піти за кілометр, а мусиш сидіти на одному місці тижнями з людьми, з якими ти в звичайному житті не пересікався б. Навіть на роботі чи в побуті ти контактуєш з людьми, але завжди маєш свій простір. А тут вас посадили, як павуків у банку, ви сидите в цьому окопі, і нікуди ні від кого не дінешся.
Коли ти там, то не знаєш, де будеш ввечері, чи доживеш до ранку, і це триває місяцями. Ти стикаєшся з такими речами, до яких у мирному житті навіть і близько не підійшов би. Наприклад, коли вбивають або коли твій товариш на міні підірвався. Нерви в усіх напружені, і дуже багато алкоголю. Коли постійний стрес, стан абсолютної непевності, коли тобі кажуть, що прорвалась колона танків і вона йде, а ти розумієш, що у вас ніяка підготовка і вся техніка розтрощена, розбита, вона насправді не вистрелить, ти розумієш, що вас зараз в асфальт закатають ні за цапову душу, – то важко не пити. А ще з часом ти до цього теж звикаєш, просто стаєш байдужим. Бачиш життя ніби по телевізору і просто “скручуєш гучність”, якщо воно б’є по вухах. Там це тобі спасає психіку, а потім повертаєшся сюди, бачиш квіти, дітей, людей, розумієш, що це таке ж несправжнє, як і там. В тебе таке відчуття стає, ніби ти вже вмер і просто згадуєш це все. І через це можуть бути проблеми. Наш мозок так створений, що завжди має мати стимуляцію: бесіда з дитиною – виділяється окситоцин, якщо тебе щось зацікавило – це робота дофаміну, радість – серотонін, а тут вже настільки “забиті” рецептори, що нічого не викликає ніяких емоцій, а це погано для організму, бо в разі небезпеки ти не зреагуєш. Тоді включається адреналін – і ти все робиш в стані агресивного збудження, але стаєш ефективнішим не по-доброму, а по-злому. От це якраз той механізм, який викликає посттравматичний синдром. На війні, з одного боку, ти звикаєш до надлишкового подразника, з другого ж – стаєш нечутливим до звичайних подразників. І тому тобі треба спеціально себе стимулювати або хімічно, або психологічно, тобто або ти п’єш алкоголь чи вживаєш хімічні речовини, або шукаєш собі пригод (скандали, бійки), щоб хоч трішки “зігрітись”, бо в тебе цей внутрішній холод.
На війні жити набагато простіше: менше проблем, все більш схематично, але і більш радикально. Тому в тебе там жорсткіший і радикальніший стиль мислення. Коли ти місяцями перевчаєшся з мирного життя на воєнне, потім стиль мислення вже внормовується, він стає дуже контрастним і реакційним. І от ти повертаєшся додому, і тут знову треба перебудовуватись, завжди відчувати шкірою близьких, знайомих, а ти продовжуєш за інерцією реагувати, як на війні. Ти нормально насправді реагуєш, але нормально з воєнної точки зору. Коли на війні вночі чуєш бахкання, то звикаєш до цього і просто перевертаєшся з боку на бік, але якщо хтось пройшов і щось не те тобі сказав, то ти готовий його вбити. Ти звідти приходиш, і тут дитина заплакала, а тобі фіолетово, бо ти так вже отупів… І коли починаються з боку родичів до тебе якісь претензії, в тебе спрацьовує агресія. Перехід від воїна до стану мирної людини дуже важкий, не всі можуть перейти, тоді вони або компенсують опіатами/алкоголем чи небезпечними ситуаціями, або записуються на контракт, – як самі кажуть, “повінчані з війною”, – і їздять туди-суди.
Деякі люди не уявляють собі, що можна інакше з цього виходити, є така навіть методика: коли тобі важко, треба допомогти іншим, і це не просто красиві слова, ти абстрагуєшся від своїх страждань і звільняєшся від своїх проблем. Ще можна займатись активними, але ризикованими речами. От в мене, наприклад, крила виростають, коли мені підвертається робота на висотці, промисловий альпінізм. Навіть сьогодні зранку не було настрою, потім поліз на дах церкви ремонтувати вентиляцію, то в мене аж сили з’являються. Ще рятують подорожі, але не на автобусі, а на своїх двох. Я коли прийшов додому, ми з дружиною поїхали в Туреччину на велосипедах, за два місяці проїхали 2,5 тис. км – і мені полегшало. В подорожах ми ніколи не знаємо, де заночуємо, у нас все експромтом відбувається, і тут виділяється адреналін – такий легкий, як струмочок, і це весело, це пригода.
Як допомогти
“Посттравматичний розлад – дуже поширене явище сьогодення в Україні”, – говорить психолог Аліна Касілова. За МКХ (Міжнародною класифікацією хвороб), гостра реакція на стрес (ГРС) та посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) мають ідентичні симптоми:
- симптоми підвищеної збудливості, такі як поганий сон, дратівливість і надмірна настороженість;
- симптоми повторного переживання травматичної події, такі як нав’язливі спогади чи сни;
- симптоми уникання, такі як уникання думок, почуттів і місць, пов’язаних з травматичною подією;
- симптоми заціпеніння, такі як відчуття відстороненості від інших.
Слід звернути увагу, що довготривалий перебіг ГРС чи ПТСР можуть призвести до хронічної зміни особистості. Цей механізм виникає через надзвичайну “близькість” смерті та мобілізацію всього організму на виживання. Єдина різниця – хтось самостійно виходить з цього стану, а комусь потрібна додаткова підтримка (часом і медикаментозна).
Необхідною умовою для вирішення будь-якої кризової ситуації є наявність ресурсу (внутрішніх сил, достатньої кількості мотивації, психологічної готовності до змін). Такі ресурси необхідні всім членам родини ветерана. Один із способів досягнення ресурсного стану – творчість, у тому числі арттерапія.
Арттерапія – напрямок, який поєднує у собі малювання, можливість продіагностувати свій психологічний стан, а також відкоригувати його за необхідності. Це про кольори, лінії та фігури, які несуть у собі певні символи та сенси, які неусвідомлено сприймаються мозком.
Саме тому в Івано-Франківську ГО “Д.О.М.48.24” спільно з ГО “Дружина воїна” та за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) розпочали курс з арттерапії для родин ветеранів АТО, який дозволяє усвідомити свій психологічний стан та віднайти способи самодопомоги у ситуаціях, які можуть повторитись.
Тут часто пропонують такі практики для дітей та дорослих, оскільки вони екологічно змінюють стан людини, знімаючи тривогу і покращуючи емоційний фон. У такому стані людині легше прийняти якесь рішення та віднайти відповіді на питання, які вже довгий час забирають енергію. А за підтримки психолога асоціації та метафори стають більш конкретними та зрозумілими. Цей процес сприймається більш легко та невимушено, ніж психологічна консультація чи терапевтичний сеанс, тому з’являється все більше охочих вивчити свій емоційний стан саме таким чином.
Також, крім арттерапії, тут впровадили курс з хенд мейду для членів родин ветеранів АТО, ВПО. Проводять заняття також представниці цих категорій. На заняттях учасники будуть створювати вироби власними руками – це не тільки спосіб прикрасити оселю, а й провести час у колі однодумців та творчих особистостей. А на черзі фотокурс та курси гри на перкусійних інструментах.
Куди звертатися
БО МФБ “Творча криївка” – творча реабілітація бійців АТО та членів родин. Види діяльності: художня творчість, оздоровлення, спілкування, перебування та діяльність на природі, пошук нових можливостей самореалізації.
Робота ведеться з тими, хто очікує на протезування, виписався з госпіталю після поранення та контузій, звільненими з полону, бійців після виснажливих ротацій.
Центр для учасників АТО та їхніх сімей “Бандерівський Схрон” – це соціальний бізнес. Ялинкові прикраси та дитячі іграшки з дерева роблять ветерани, що перебувають у Схроні. Всі прибутки від продажу іграшок ідуть на утримання Будинку ветерана.
Центр “Нові крила” – це один із перших центрів фізичної реабілітації для учасників бойових дій, де використовується новітня технологія – прикладна кінезіологія.
В центрі є масажні кабінети, обладнання для фізіотерапії, тренажерний зал та соляна кімната. Проводять тренінги, майстер-класи та заняття на тему відновлення здоров’я та сімейних стосунків.
ГО “Дружина воїна“ – громадська організація дружин учасників бойових дій (м. Івано-Франківськ).
Івано-Франківський обласний “Центр допомоги учасникам АТО“ – об’єднує учасників АТО, волонтерів, державних службовців задля ефективної координації у вирішенні питань учасників АТО в області.
Основне завдання Центру – виявлення проблем в наданні пільг та державних послуг для учасників АТО, їхніх родин та пошук механізмів їх вирішення.
Карітас надає психологічну допомогу для учасників АТО та їхніх сімей, а також для внутрішньо переміщених осіб (переселенців), тел. 095 919 65 22, 096 295 57 72.
Центр психологічної допомоги “Lifeline Ukraine” – безкоштовна гаряча лінія психологічної підтримки та запобігання суїциду серед воїнів АТО, вул. Січових Стрільців, 25, 2-й поверх, каб. 17, тел. 0509845351 або 0966640216.
