Ольга Олейніченко, у соцмережах Ольга Тут, – переселенка “першої хвилі”. Переїхала з Донеччини на Франківщину вісім років тому, коли росія вперше напала на Україну. Шелтер MiCuLab відкрила у Лисці два місяці тому, коли російські війська продовжили вторгнення. Свого часу вона зуміла почати життя заново і тепер допомагає зробити це іншим.
Не балакати мовою агресора: шелтер і його історії
Якщо шукаєте шелтер MiCuLab у Лисці, можете сміливо звертатися до перехожих. Люди знають, де прихисток: допомагали його створювати і зараз підтримують приїжджих. Офісне приміщення в центрі, другий поверх. По коридору ліворуч троє дверей з наліпками “Сімейна кімната”, вбиральня і комора, праворуч ще одні двері. Це спільний простір, п’ять в одному: кухня, їдальня, ігрова, бібліотека й вітальня. Тут приймають гостей.
Альона заварює чай, Володимир поруч майструє. Хтось із місцевих поділився кухонними меблями – чоловік чіпляє шафки, підтягує дверцята. На звук дрельки заходить старша жінка. “Хтось буде замовляти домашній хліб?” – в дверях стає ще одна бабуся з дівчинкою. “Привіт, як тебе звати, я Марічка, мені п’ять років, а тобі?” – розбігається і смикає за руку нову людину мала.
Обох бабусь звати Людмилами, тому до них звертаються по батькові. Петрівна і Олексіївна живуть в одній кімнаті – мешканці шелтеру називають її “кімнатою бабушек”. Олексіївна – з маленькою онучкою, Петрівна – з дорослою дочкою. Петрівна уточнює, що бабушка – її донька, а вона – прабабуся. У Крихівцях під Франківськом зараз живе її внучка з 11-місячним правнучком. Два місяці тому вся сім’я згуртувалася, аби вивезти з-під обстрілів на Київщині найменшенького. “Рочок Дані хочемо зустріти вдома”, – каже Петрівна. Родина вже збирається повертатися в Бровари.
“Так хочеться додому!” – озвучує спільне бажання Альона. За кілька годин розмови ця фраза в різних варіантах звучить багато разів.
Петрівна у прихистку визнана експерткою у квітах: має дачу – всі бачили фото її пещених клумб, реанімувала вазони – всі фіалки на підвіконниках шелтеру цвітуть, посадила петунії – два її кашпо оздоблюють вхід до офісного центру.
«Ходжу тут по вуличках, любуюся: о, ці квіти в мене є, і ці теж. Тільки магнолії немає. Приїду – обов’язково посаджу», – жінка говорить повільно, добирає українські слова. Перепрошує, що не чисто розмовляє мовою.
Олексіївна з Марічкою – зі Слов’янська Донецької області. П’ють чай і читають – мала дуже любить книжечки. Ті, що в шелтері, від березня вивчила напам’ять. “Це дєвочка Ліза, дівчинка Ліза”, – показує. “Тримає зонтік. По-українськи зінт? Нєт? Парасолька”, – знаходиться дівчинка.
Тато й мама Марічки – в Полтаві. Живуть там у спортзалі школи разом із іншими 40 переселенцями. «Чоловіки, жінки й діти. Мерзнуть без опалення», – описує бабуся. У Лисецькому шелтері тепло, тому вони з Марічкою тут. Історію про свою сім’ю дівчинка показує на руці: «Цей пальчик – мама, цей – папа, цей – Слава, цей – тьотя Лєра, а цей – Марічка. А бабушка – наша ладошка”. “Долонька”, – виправляє старенька. Зітхає і гладить дитину по голові: “Хоч би війна швидше закінчилася. У нас вдома зараз такі йдуть бої, що Господи…”. Погляд Марічки стає сумним.
“Марічка ще не хоче додому, їй тут подобається в гості ходити”, – рятує ситуацію Альона. Моторна жінка встигає пригостити всіх печивом, допомогти Володимиру з шафками, прокоментувати Петрівні графік чергування по шелтеру і розрулити ще кілька моментів з іншими мешканцями, які час від часу заходять у спільну залу. “Ми всі хочемо, щоби війна закінчилася якнайшвидше”, – додає вона.
“А ще ми всі намагаємося не балакати мовою агресора. Не хочемо того язика, хоч самі з рускоязичного регіону”, – м’який суржик Альони пом’якшує загальну атмосферу.
Альона з 17-літнім сином з “підліткової кімнати” – з ними живе ще одна мама з двома дітьми 19 та 12 років, переселенці з Краматорська. Альона – з курортного села Новопетрівка, що біля Бердянська. Чоловік вивіз її з сином із окупації і повернувся – вдома залишалися ветхі батьки.
Сто кілометрів до підконтрольної української території вони їхали сім з половиною годин. Пройшли 21 російський блокпост.
“На кожному подумки прощалися з жизню, – пригадує Альона. – Хлопців кілька разів роздягали – шукали наколки. Кожен раз дивилися телефони. Ми виїжджали з тіткою, а вона з окупантами говорила на мові – я весь час дрожала, хоч би їм в голову нічого не стукнуло, ну уб’ють же. А тітка: нєт, я буду розмовлять на своїй рідній! Досі не розумію, як нас випустили, – багато машин розвернули назад”.
Альона в деталях розповідає, як до них у дім з обшуком і перевіркою документів прийшли військові буряти. “Хоч би ніхто не видав”, – молилася тоді жінка. Вона відома особа – вчителька, громадська активістка, член виконкому селищної ради. Реалізувала проєкти з ЄС, які дозволили завести в громаду більше як 20 тис. євро. Гроші залишилися розміткою на дорогах, вуличним кінотеатром та спортмайданчиком у школі, апаратами ШВЛ у місцевій лікарні. Останній проєкт з ветеранами АТО втілити не встигла. Разом із авторитетом нажила собі ворогів серед наближених до влади. “Я мусила тікати, – говорить Альона. – Зараз у нас заправляє шайка-лєйка колаборантів, там дуже небезпечно”.
Прихисток замість креативного простору
Володимир так і не приєднався до чаювання – віддав перевагу шуруповерту. “Він нам усюди комфорт создає”, – хвалить Альона. Чоловік розказує, що відправив сім’ю в Польщу, сам не хотів повертатися в окупацію і залишився на Франківщині. До 2014 року жив у Часовому Ярі біля Бахмута. “Виїхали в Олексіїво-Дружковку, коли перша війна була. Корені пустили. Тепер от знову. Запечатав вдома будинок, бізнес і поїхав”, – Володимир махнув рукою і повернувся до шафки.
У шелтері MiCuLab зараз шість родин – 17 людей з територій, де були чи є бойові дії. Ініціаторкою створення прихистку і його адміністраторкою є Ольга Тут. Вона, як і Володимир, – переселенка так званої першої хвилі.
Шелтер організований на місці, де за задумом Ольги в березні мав відкритися креативний простір, – звідси й MiCuLab, Мідкультурна лабораторія. Активістка вже й домовилася про оренду кімнат поруч зі своїм офісом. Та війна внесла корективи.
Шелтер влаштований так, щоби забезпечити загальний комфорт і зберегти приватність. У кожній з трьох “сімейних” кімнат живуть по дві неповні родини. Третя кімната – “чоловіча”, хоч у ній, крім двох чоловіків, живе пенсіонерка – мама одного з них. Сімейні кімнати просторі, ліжка зручно розміщені. “Тут набагато краще, ніж у спортзалі”, – посміхається Альона.
У шелтері є правила, яких мають дотримуватися мешканці. Переважно вони стосуються побуту. Але також прописано, що життя у прихистку тверезе – родину, яка зловживала алкоголем, попросили виїхати.
“Ми всі за собою прибираємо, але є ще й загальне чергування по шелтеру. У прихистку, звісно, не так, як удома, але є все для життя: пралька, холодильник, мікрохвильовка, мультиварки, посуд, – показує Альона. – Ліжка з новими матрацами. Ольга дуже старається: придбала для нас зміну нової постільної білизни. Дбає про наш стан – організовує майстер-класи для дітей, емоційно-психологічне розвантаження, консультації для дорослих. Вона сама все це пережила і знає, що нам потрібно”.
В шелтер кожен привносить своє “я”. На це зважають, але всі важливі рішення приймають колегіально. Наприклад, прийшла допомога продуктами. Її виставляють у загальній кімнаті. Потому збираються і вирішують: чи розподіляти, чи кожен буде брати, скільки треба.
“Ми різні, але живемо дружно, – виступає від усіх Альона. – Тут ми ніби нова родина, намагаємося один одному помагати”. Присутні кивають. “Не хотіла би я сама одна переживати все це, – додає донеччанка. – Ми багато спілкуємося, а спілкування зараз – це те, що лікує”.
Як складаються пазли перемоги
Ольга Тут щодня у шелтері. Або вранці, або після обіду – залежно від того, коли їй випадає пасти кіз. Пасуть з батьком по черзі. Кози – а їх зараз 10 разом із малечею – це сімейна справа, забезпечення родини. Ольга видоює молоко, її мама робить з нього сир, згущенку. Водночас кози – це особистий нематеріальний ресурс, жартує жінка. Кілька годин на самоті з тваринами і природою перезавантажують голову. Втім, збоку здається, що навпаки.
Добре, що кіз допомагають пильнувати собаки. Поки чотири пси гасають за козами, Ольга не випускає з рук телефон. Дзвонять із шелтеру, дзвонять про шелтер. Кози нагулюють молоко, а їхня пастушка встигає за цей час розрулити з десяток справ.
Те, що Ольга ініціювала шелтер у Лисці, – невипадково. Вона створила простір, якого свого часу бракувало їй самій.
Йдучи попасом з чередою, Ольга розповідає, що у вересні 2014 року приїхала до Франківська з Ясинуватої. Спочатку виїхали в село Бердянське, що під Широкиним, а коли росіяни разом із деенерівцями захопили Новоазовськ і почали обстрілювати Широкине, рушили далі.
“Ми тікали тоді не так від бойових дій, як від усвідомлення, що все втрачено, – пригадує Ольга. – У теперішніх переселенців хоч є надія, що ми виграємо війну і вони повернуться. Бо тепер начебто війна справжня. У нас такої надії не було, бо й війни ніби не було. Перші два місяці ми ще сподівалися, що наші тих виженуть. Думали: це ж XXI століття, не може бути весь цей треш надовго. Виявилося, може”.
Ольга зізнається, що її тригерить різниця у ставленні до тодішніх і теперішніх переселенців. “Зараз є шелтери, приїхав – живи, ніхто тебе не вижене до кінця війни. А нам тоді дали два тижні – і все: нікого не гребло, куди ти йдеш, чи є в тебе гроші на житло, чи буде що їсти. Ще й квартири не хотіли здавати, бо ми “данєцкіє”. Було нереально важко”, – розповідає жінка. Ольга каже, що ті, кому не вдавалося встояти, поверталися в окупацію. Вони вистояли і навіть забрали до себе батьків-пенсіонерів, щоби ті не залишалися в ОРДЛО.
Перебралися в Лисець, коли народився другий син. Побудувалися. “Для мене це дім. Хоч по факту – тимчасова споруда. За ці роки ми так і не змогли вийти на рівень добробуту, який мали до війни”, – показує своє обійстя Ольга Тут.
З огляду на власний досвід Ольга вирішила влаштувати шелтер сімейного типу. Вона знає, як нестерпно жити з втратою приватності, не мати особистого простору. Тому вирішила, що в шелтері мають бути кілька спалень і одна велика спільна кімната – щоби в ній можна було при бажанні долучатися до всіх або, навпаки, прийти, щоби побути зі собою наодинці.
“Я вирішила, нехай це буде невеликий прихисток, нехай небагато людей, але у них будуть комфортні умови. Люди повинні жити гідно”, – каже засновниця шелтеру.
У створенні прихистку Ольгу підтримала громада – люди приносили продукти, ковдри, засоби гігієни, техніку. Волонтерили – одомашнювали офіси працівниці місцевої кав’ярні. Допоміг і власник приміщення – він відмовився від орендної плати, шелтер платить тільки компослуги. Покривають комуналку завдяки спільному проєкту з громадською організацією СТАН – разом створили спілку шелтерів. Звідти в прихистку з’явилися нові матраци й ліжка, мультиварки й електропічка, дві нові пральні машинки. “Стара пралька, яку нам пожертвував чоловік з Франківська, працює в іншому шелтері – ми поділилися”, – хвалиться Ольга.
Гуманітарну підтримку харчами, ліками та “гігієною” шелтер матиме до кінця травня. Місцева церква щодня безплатно годує переселенців – обіди готують жінки на парафії. “Це дає більше можливостей – залишає ресурси на іншу допомогу”, – підкреслює Ольга. Наприклад, треба провести інтернет чи купити саморізи, щоби повісити шафки, чи відерце і тазики. Дрібні щоденні потреби в прихистку допомагає закривати Марі з Лондона.
Викладачка Лондонського університету стежить за Ольгою в соцмережах і від початку створення Лисецького шелтеру веде на своїй сторінці “Ольгин блог”. В ньому вона розповідає британцям про війну в Україні, про переселенців і досвід їхньої адаптації, про досвід самої Ольги. Під це Марі збирає щомісячні донати для MiCuLab. “Вона часто питає мене: це дуже малі гроші? Я кажу: ні, це дуже важливі гроші! – говорить Ольга. – Маленькі речі підтримують велику справу. З них складаються пазли нашої перемоги”.
До складання пазлів Олиної перемоги часто долучається Всесвіт. Чи, може, то інтуїція, сміється жінка. Кілька днів тому в шелтер вдалося провести інтернет. Так сталося, що донор не зміг за це заплатити.
“Сиджу я тут з козами, журюся, де взяти сумму. І раптом в месенджер приходить повідомлення: хочу допомогти вашому шелтеру, скиньте картку. І падають гроші, – розказує Ольга. – Я аж розплакалася. Це ж я все закрию, додам 150 і оплачу ще й наступний місяць користування інтернетом у шелтері. Витираю сльози і кажу козам: українці таки непереможні!”.
Всі свої стануть нашими
У травні завершується проєкт підтримки шелтеру, невідомо, чи буде продовження. Ользі знову треба шукати гроші – і знову приходить допомога. Зголошується організація ДОМ.4824 – розглядають, як включити прихисток у свій наступний проєкт.
“СТАН – переселенці “першої хвилі”. ДОМ – також. Виходить, що ми всі переплетені. Я теж буду зараз на підтримку прихистку проєкт писати – є потреба розвантажити жінок, які з маленькими дітьми не можуть знайти роботу. Їм потрібно мати можливість десь залишити малюків на кілька годин. Ще не знаємо, в якій формі це втілимо, але є проблема і її треба вирішити, – ділиться Ольга. – Я теж буду шукати партнерів серед своїх, серед людей, які роками перевірені”.
Про таке зараз не надто прийнято говорити, констатує донеччанка, але відмінності в менталітеті між східняками і галичанами позначаються на справах.
“Це не погано, просто є різниця між людьми і це треба враховувати. Ти така призначаєш зустріч, хочеш все швидко проговорити і піти далі, а тобі: зачекай, зараз кави поп’ємо. Чекаєш годину, п’єш каву, чекаєш ще годину, коли почнеться розмова. В підсумку 5 хвилин балачки. На виході незрозуміло: було “так” чи було “ні”? Треба весь час наполягати на конкретиці, уточнювати, повертати до теми”, – описує спостереження Ольга.
Ще тут всі постійно запізнюються, додає вона.
“Наші держустанови працюють з 8.00. На Франківщині – з 9.00. О 9.05 відчиняю двері, а мені звідти прилітає: ви що, не видите, ми ще каву п’ємо. Шок. Ступор. Ну як це?! З часом зрозуміла, що мені легше працювати зі своїми, як би це не звучало. Ми швидше домовляємося, нам організаційно простіше – можливо, тому, що не живемо на розслабоні. І хоч з часом я почала підхоплювати такий темп життя, але то не моє. Поза тим я дуже люблю Франківськ – наше місто, де пахне кавою”.
Серед істотних відмінностей між мешканцями сходу і заходу України Ольга також бачить ставлення до мовного питання. Ця дражлива тема з теперішньою війною перетворилася для переселенців на батіг. А для місцевих – на мулету. Агресії з обох боків не бракує.
Ольга Тут розповідає, що вісім років тому взагалі не розмовляла українською. Але швидко налаштувалася на мову. Завжди спілкувалася державною в магазинах, установах, на публічному рівні, наполягала на україномовних тренінгах для активістів, в тому числі переселенців. Але російську залишила на кухні – в колі сім’ї.
“Як не крути, але українська мені не рідна – я нею не думаю, не бачу сни. Вільно говорю, але в стресі, коли в мозку спрацьовує режим економії ресурсів, вилітає російська. У моїх дітей вже інакше – вони білінгви. А у внуків взагалі буде українська форевер. Я ж розділяю рівні спілкування і відстоюю своє право на приватні розмови тією мовою, яку вибираю. І ще й тому прошу не чіпляти одразу переселенців за язик”.
Ольга наполягає, що мова не впливає на патріотизм. “Я знаю таких людей з Донбасу, які все життя говорять українським суржиком і вірять в Путіна. А ще я знаю людей з Франківська, які все життя говорять російською і принципово не переходять на українську. І ми всі разом знаємо солдатів, які послали язиком рускій корабель і плече в плече з мовними тримають Азовсталь”, – озвучує вона свою позицію.
Ольга підкреслює, що війна в принципі не терпить узагальнених закидів. Дев’ятий рік поспіль вона переплавляє українське суспільство і змінює культурний і мовний простір України. Історії мешканців шелтеру тому приклад. Теперішня “друга війна”, як називають вторгнення 24 лютого між собою переселенці, очевидно, пришвидшить процес у рази: люди переміщуються, перемішуються, в процесі стираються стереотипи, блякнуть упередження, вирівнюються культурні відмінності.
“Українців зросійщували століттями. Зараз за дуже короткий порівняно час ми робимо гігантський стрибок відновлення, – оптимістично налаштована Ольга. – І хоч це трагічний і болючий процес, але саме так ми повертаємося до спільного дому. Дайте час – всі свої стануть нашими”.
Допомогти шелтеру MiCuLab можна коштами на картку MonoBank – 4441114466286745 (Ольга Олейніченко)
Читайте також: Наталія Кривда: Про ціннісний розлам, війну ідентичностей і російську жорстокість
Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».
