Херсон – біль і гордість України. Вся країна пишалася навесні героїчними херсонцями, які виходили на мітинги проти озброєних окупантів. Хвилювалася й хвилюється за долю патріотів, яких викрадають, переслідують московські спецслужби. Билася над питаннями, чому росіяни так швидко захопили місто, хто винен і як рятувати людей. Сьогодні увага прикута до контрнаступу ЗСУ. Українці сподіваються, що незабаром Херсон звільнять від загарбників.
Про життя в окупації, зрадників, російський терор і спротив херсонців розповіла КУРСу Оксана Глєбушкіна. Відома в Херсоні громадська діячка, виконавча директорка Громадського центру “Нова генерація” змогла вирватися з окупації у травні. Сьогодні вона мешкає на Прикарпатті – гуртує херсонську діаспору в Івано-Франківську, допомогає землякам, працює і волонтерить.
Публікуємо скорочену версію розмови, повну можна подивитися на каналі КУРСу в YouTube:
«У той день, 24 лютого, ми саме планували тренінг для представників громадських організацій Миколаївської, Херсонської і Одеської областей, – пригадує перший день вторгнення Оксана Глєбушкіна. – У нас люди вже були в готелі. І ранок розпочався з того, що ми поїхали відправляти людей по домах, садити їх на автобуси – а на що можна було садити ще? О 7 ранку все це почалось… А потім вже вирішували свої термінові справи – забрати маму до себе, бо розуміли, що треба бути разом, і не знали, що буде в найближчі дні. Треба було встигнути все… І такий якийсь напівпанічний настрій, бо ти все одно не знаєш, до чого готуватися, намагаєшся згадати все, що тобі казали про тривожний чемоданчик… Його в мене не було. Якось «у теорії» я знала про це, і він був колись в 15-му році, а потім розібрала. Добре, що в мене завжди документи в одному місці – це перше, що перевірила. А потім я вже купувала батончики дитині, бо раптом у нас не буде їжі чи доступу до води…».
– Вхід росіян у Херсон – як ви це пам’ятаєте?
Я живу в Херсоні досить недалеко від Антонівського моста. І мені було чутно і навіть видно, що було там: вибухи, постріли, літаки… Літаки – це найстрашніший звук, який ми чули 24 і 25 лютого. І ми не розуміли, чий це літак. В мене дитина досі питає, коли чує звук літака, наш це літак чи не наш. От це було дуже страшно, бо це були військові винищувачі, і вони дуже низько літали. Ми намагалися з’ясувати, що відбувається. Тоді ми не знали, що відбувалося на території області по маршруту росіян, ми просто бачили, що вони дуже швидко рухаються. Ніхто не очікував, що вони вже в обід будуть там і буде бій за Антонівський міст. Офіційних повідомлень про дії наших ЗСУ не було, тому ми намагалися обмінюватися інформацією, створили чат з іншими активістами, таке безпечне коло, в Signal… Розповідали, хто що дізнався, а в чаті були і хлопці з нашої ТрО, від них ми мали інформацію, що боротьба йде за місто.
– Як у Херсоні організували ТрО, на вашу думку?
Я думаю, що нас чекає по Херсонщині після перемоги дуже гучний і великий, довгий і складний процес розслідування про те, що як все дійшло до такого і що було причиною. Сьогодні є купа версій і дискусій на цю тему. Дуже просто приєднатися до якоїсь з них і почати срач, наприклад, про розмінування Чонгара. Наприклад, теза, що росіяни безперешкодно увійшли у Херсон, багатьма підхоплювалася. У мене теж була інформація від знайомих, які живуть ближче до Криму, це в нас Чаплинська громада. І вони казали мені: Оксано, вони в нас їдуть просто, як на параді. І ніхто ж тоді не знав, що вночі був бій у Генічеському районі, що підрозділи нашої 95-ї бригади там були знищені важкою артилерією. І прикордонники були знищені.
А щодо тероборони, то наша адміністрація ще в січні запевняла, що все з цим добре і все готове. У лютому, коли нас запитували представники партнерів зі США, яка ситуація, і я це уточнювала, я дізналась, наприклад, що ТрО формує списки, що їм потрібно. І це було за тиждень до вторгнення, розумієте? Тому були ТрО готові чи ні, моя позиція, що вони не були готові. Сам факт того, що люди прийшли 24-го у військкомат, а воєнком не давав зброю, щось пояснював, що він щось з’ясовує, а потім з’ясувалося, що він десь вже на шляху з Херсона в Київ… Фактично це була зрада, і саме тому, що воєнком здав списки членів ТрО, їх так шукали, і знаходили, і знищували. Тому хлопці отримали зброю вже ближче до 3-ї години дня, десь за межами Херсона, бо з’ясувалося, що зброя не в самому місті і треба ще туди дістатися, а не було ні транспорту, нічого… Хлопці просто самоорганізовувалися машинами. А потім вони отримали цю зброю, без жодної підготовки, і їм сказали: «А тепер шкільними автобусами в напрямку Антонівського моста». І вони вийшли проти БТРів з стрілецькою зброєю, і там дуже багато загинуло хлопців.
– Сліди цього воєнкома десь простежуються?
Ні. Я знаю точно, що зараз пішов на співпрацю з окупантами ще один працівник військкомату. Закликав наших здати зброю і почати мирне життя. І це людина, яка працювала у військкоматі! Тому ця ланка, як і ланка нашого СБУ, – до них дуже багато питань. І до обласної адміністрації так само, бо їх не було вже 24 числа в місті.
– Ви два місяці жили під окупацією. Як змінювалася ситуація?
Ми рівно 62 дні пробули, бо 2 травня виїхали. З мамою, донькою, ще колега і її донька – я їх вивезла машиною. Просто зараз набагато гірше. Мені здається, що той досвід, який отримали ми, він не в порівнянні з тим, що витримують і як виживають люди в окупації зараз. Ситуація з весни погіршилася в десятки разів. Тоді з чим я стикнулася і до чого морально не була готова, що нас відкине це на базовий рівень піраміди Маслоу – «виживання, безпека». Ти маєш думати, можеш ти вийти на вулицю чи не можеш, пильнувати світломаскування… Коли вони зайшли в місто, з 1 березня місто було окуповано, то люди, які просто опинялися в ці перші дні на вулиці, були нерідко вбиті, застрелені – в авто чи йшли пішки…
Вони просто нас вбивали. У декого могли і не стріляти, але все, що їм здавалося хоч трохи небезпечним, вони знищували одразу. І в нас дуже багато людей з дітьми, з підлітками – от випадкові люди на вулицях, перехожі – загинули… Ми сиділи по домах і боялися вийти, бо бачили, що вони зачистку роблять по місту, а потім заходять технікою. Ми не наважувалися виходити. Але ж потім почалося просто питання виживання – продукти треба було купити. Магазини були закриті. Почалося мародерство. Почали домовлятися з магазинами, що відкривайте і роздавайте їжу, бо ви не проживете, враховуючи, що у вас цю їжу і так заберуть. Організувалася наша місцева така, ну, не самооборона, а громадська варта. Це були хлопці, які пішли охороняти магазини під домовленість, що потім магазин віддає – не продає, а віддає – людям продукти. Бо на той момент уже не можна було купити нічого, бо перше, що закрилося, – це мережі супермаркетів.
Тепер я знаю, що таке простояти на вулиці три години в черзі в супермаркет, потім три години в черзі за молоком на молокозавод, бо іншого місця, де взяти, не було, а потім в черзі до банкомату. Можна було купити один вид продуктів в одній черзі. Ти в день встигаєш купити хліб, молоко, щось іще або на вибір – або ти стоїш ще в черзі в аптеку, або в чергу в банкомат зняти гроші, бо встигнути треба до третьої. Після третьої на вулицю краще не виходити. І в цьому режимі місто живе дотепер – після 3-4-ї на вулицях нікого.
Якщо ранньою весною було дуже дико, що немає машин, немає людей, то зараз це ще страшніше виглядає, бо це місто Півдня, в якому все залите сонцем, вечорами де завжди були люди, зараз пустка. Всім безпечніше знаходитися вдома, бо тебе зараз можуть забрати просто з вулиці – і ніхто тебе більше не знайде. Це було страшно.
Люди намагалися, знаєте, виручати одне одного, купувати, ділитися, передавати. Потім почалися мітинги. Я можу вас запевнити, що це були найчисельніші мітинги за весь час незалежної Херсонщини. Ніколи не було так багато людей, навіть на Євромайдані не було так багато людей у Херсоні. У березні вийшли навіть ті, хто ніколи не виходив. І сила цього мирного протесту була в тому, що в нього не було організаторів.
– Самі люди піднялися? Як координувалися?
Ми це й у колі колег не раз обговорювали, що на той момент ти не міг, не мав морального права нікого заохочувати, бо всі розуміли, яка це небезпека. Ти не можеш інших закликати на такий шлях – кожен вирішував сам. Ти хочеш, ти готовий, ти відповідаєш сам за себе? Тоді йдеш. Тому максимум, що відбувалося, це дзвінки друзям: ну що, йдемо? Якщо йдемо, то йшли трійками-четвірками. Я була. Хоча я не була часто, бо мені доводилося йти пішки дуже далеко. А потім ми включилися в інший формат: розподілили в команді, хто що робить, хто близько живе і може швидко покинути місце мітингу, коли це небезпечно, а хто іншу роботу робить, бо паралельно почали якісь гуманітарні речі для людей, які опинилися без продуктів харчування, засобів гігієни. Ми налагоджували ланцюжки поставок.
А фактично люди домовлялися між собою, виходили, а потім ми вже там зустрічали колег, віталися, обіймалися і підтримували одне одного. І саме цей момент просто спантеличував, а потім вибішував, я по-іншому сказати не можу, окупантів. Бо вони не могли зрозуміти – як це можливо? Вони всіх, кого тоді затримували, питали: хто координує супротив? Хто координує мітинги? А люди відповідали, що нема такого. І насправді не було кого здавати. Росіянам важливо було знайти отого зачинщика, якого б вони нейтралізували, – і народ би не виходив. А вони не могли цього зробити. І тому перші жертви викрадень – це через їхні намагання допитатися, хто ж тут все це влаштовує. Вони не могли повірити, вони в принципі до сих пір не вірять в нашу самоорганізацію, не розуміють, наприклад, як так можна скидатися продуктами. Питають: як так, як так можна? Ми кажемо: можна, у вас не можна, а в нас можна.
– Що думаєте про зрадників, які відкрито почали працювати з окупантами?
Давайте я скажу свою оцінку, хто виявився зрадником. Для мене по Херсону зрадники – це всі вихідці з Партії регіонів. Це люди, які займали певні посади, коли Партія регіонів була при владі, і це команда нашого колишнього міського голови Володимира Сальдо. От всі ті, хто зараз маячить серед зрадників, – це люди, які були при ньому у 2000-х роках, коли він був на посаді мера. Це, знаєте, для мене як маркер зрадника. І критично низька кількість колаборантів – це теж дуже важливий маркер по Херсону. Насправді росіяни не можуть знайти достатню кількість людей, які погодились би працювати на них. Мені здається, що вони мають тих, кому вони вже раніше грошей давали і які мають відпрацювати. І тому ці прізвища – як Кіріл Стрємоусов – звучать…
Стрємоусов взагалі агент. І це питання до СБУ, чому він так вільно міг діяти в Херсоні стільки років. Бо реально про нього говорили неодноразово. Він був у 14-му році на нашому локальному місцевому антимайдані, організатор «руской вєсни», це та людина, яка робила «рускіє пробєжкі за здоров’є, за мір, за сєм’ю». Потім назвав себе журналістом, а створював собі репутацію такого борця за права. І в нього прибічники були. Але так, щоби росіяни змогли знайти достатню кількість тих, хто би міг їм допомагати встановлювати окупантський режим, – їх не було. І підтвердженням цього зараз є те, що вони таки призначили до свого уряду фактично тих, кого привезли з російської федерації, з Криму, ФСБ-шників. Вони не можуть спиратися на місцевих колаборантів, їх не вистачає.
Росіяни викрадали наших міських депутатів, щоб переконати піти на співпрацю. Також перша хвиля, кого викрадали, – це були правоохоронці, ТрО, ветерани АТО, їх піддавали тортурам, вони зникали назавжди. Якщо ми говоримо про цифру, це десь 500 людей, вони або на Херсонщині в тюрмах, де влаштували катівні, або вивезені в Крим – такі випадки теж є. Але це я кажу про зафіксоване. Ми ж маємо так само дуже багато людей, яких нема ні в яких списках.
– Відвага херсонців, які виходили проти озброєних окупантів, не може не вражати.
Військові спочатку стріляли виключно в повітря. В них був наказ не чіпати, бути хорошими. Бо вони мали плани на Херсон – показати, знаєте, зразковий кейс: ми взяли місто під свій контроль, «визволили», і їм треба була гарна мирна картинка. Для них мітинги стали несподіванкою. Вони казали: «А кто іх сюда пріводіт?». В них було роздратування через цю кількість людей. Наші люди співали «Стефанію», співали «Ой, у лузі…», Гімн України… Росіян це тригерило страшно. Через декілька днів вони почали гучно вмикати свою музику і транслювати гімн росії, і це була така боротьба на рівні символів, музики. Наші люди відкрито говорили, в якому напрямку їм іти, і плакати були відповідні. Але в них був наказ не стріляти, утримуватись.
Це було до тих пір, поки військових не замінили працівники ФСБ і росгвардії. Тоді військові відійшли на другий план. Для погашення мітингів, щоби залякати і зупинити, почали виходити на площу дуже професійні розгонщики. Заїжджали просто бусом на територію, де стояли люди, миттєво висипалися люди в чорній формі, хапали людей, засовували в буси і відвозили. Як в росії. Або що вони ще робили – йшли по сусідніх вулицях і хапали людей, які фактично випадково опинялися біля мітингів. Це було дуже страшно. Пізніше вони кидали світлошумові гранати, сльозогінним газом травили, потім вони стріляли, були поранені, були з розривом легені. А ще вони фотографували людей з будівлі обласної адміністрації, яку захопили, і звідти можна було фіксувати, хто є на мітингах. І почали їх шукати.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Наталя Волкова: «Ми, маріупольці, радіємо, якщо в хаті погоріли речі. Тоді твої труси не поїдуть в Омськ, а холодильник – в Саратов».
У 20-х числах березня чисельність мітингів почала скорочуватися, як і тривалість, потім перейшли у якісь флешмоби в інших місцях, люди намагалися зібратися, просто щось зробити фотографію – зробити і показати всім, що Херсон – це Україна, що ми проти окупації і хочемо бути Україною. Потім це перетворилося на більш символічну боротьбу, коли в місті завішували стрічками дерева, малювали прапори, робили штампи тризуба, клеїли листівки на зразок «Нагорода за голову Стрємоусова» чи «Окупанти, ми знаємо маршрути вашого патрулювання, бережіться!».
– Ваше рішення виїжджати. Що стало останньою краплею і як вам вдалося виїхати?
Це важке рішення. Для всіх, хто в Херсоні, це найскладніше рішення за все життя, мені здається. Я не хотіла виїжджати.
Була така ілюзія, що тут можна перечекати. Насправді я теж якийсь час думала, що якось перечекаємо. Нам тільки дуже хотілося знати, що нас визволять. Це питання, яке ставив собі кожен херсонець чи херсонка: нас будуть визволяти? Коли? Чи це зрада і нас злили? Це дуже складна тема. Бо люди у відчаї, у зневірі. Ми були готові сидіти в підвалах, ми готові були запастися. Ми організувались на рівні свого будинку, я купила каністру для води, купили генератор, дістали газовий балон… Ми усім нашим ОСББ дбали про нашу безпеку разом, зносили все, що було. Ми готувалися чекати, лиш би нас йшли визволяти. А потім ми зрозуміли, що не йдуть, нема зброї, нема чим наступати. І ми почали гадати про те, як швидко росіяни почнуть реалізовувати в нас кримський сценарій, як швидко почнуть повторювати у нас те, що відбувається в Мелітополі. Бо була певна закономірність: те, що вони робили в Запорізькій області, через два тижні починалося у нас. Наприклад, примус вчителів до співпраці. Ми розуміли, що ця хвиля прийде до нас. Просто не можна порівняти масштаби Мелітополя і Херсона. Треба визнати, що Херсон це рятує. Вони не можуть осягнути управління, не можуть утримати місто.
І ми почали зважувати. А коли почались оці відмикання телефонів, потім пішло з банківською системою, потім розмови про цей референдум… А ще ж продовжувалися затримання людей, приїжджали на великих джипах з буквами Z, висипається 20 озброєних людей, заходять в будинок, просто тобі підривають двері, якщо ти не відчиняєш, проводиться допит або прямо там, або тебе забирають, забираючи все, що можуть забрати… Вони і гроші беруть, і ноутбуки, і телефони, і все, що можна взяти. Треба було щось вирішувати. І останньою краплею для мене стало, коли 30 квітня знову зник зв’язок і інтернет.
Наступного дня до мене приїхав друг і сказав: Оксано, я знаю, що знайомі прорвалися… Ми збиралися, чемодани були, каністри з бензином, і розуміння, що ти їдеш через лінію фронту, ніхто тобі не може нічого гарантувати, ти везеш дитину, двох дітей, жінки, я сама. І що буде, якщо раптом накриє снарядами. Мені розповідали, як наші біженці сиділи в окопах з орками, тому що якраз були обстріли. Якщо ти не хочеш підірватися в машині, ти просто біжиш з дітьми. Я думала, чи хочу я такий досвід для своєї дитини?.. А з іншого боку, якщо ти не вивозиш дитину, на що ти її наражаєш? І оце постійно в голові: чому я маю їхати зі своєї землі? Й інше на терезах: а що ти робиш для того, щоб врятувати дитину? І це розриває тебе зсередини, бо ти не розумієш, яке рішення правильне, чим ти маєш керуватися. І от для мене виявилося, що втрата зв’язку й ізоляція стали останньою краплею. Ми вирішили пробувати. Домовилися, без телефонів якось зв’язалися між собою – ті, хто хотів виїхати, – і виїхали рано-вранці. І мені просто пощастило. Ми проїхали десь 30 блокпостів…
– Лише російських чи разом з нашими?
Я наші не рахую, я рахую лише їхні. Частина блокпостів насправді була не зовсім блокпостами: це солдати, які стоять вздовж дороги біля лісопосадок. Бо така в нашого ландшафту особливість, що лісопосадки – то єдині місця, де вони можуть окопатися, щось там розвісити посушити і організувати якусь кухню. Я розуміла: якщо є дерева, значить, там буде хтось стояти і зупиняти. І вони стоять. І це ніби й не блокпост, але якщо не зупинишся, можуть стрільнути по колесах – і ти далі не поїдеш. І тому ти зупиняєшся. А були серйозні блокпости, десь 12-15 таких, – з досмотром… Фотографували паспортні дані, якісь списки в них були, думаю, що наше ТрО все ж таки в тих списках було. Ми хвилювалися, що також можемо опинитися в цих списках, і нам ті, хто виїжджав, радили: Оксано, поки ФСБ не пішло на пропускні пункти, поки вони там не встановили бази, то виїжджайте, бо потім просто вас знайдуть в цій базі як агентів госдепу. Для них це маркер – будь-яка громадська організація, яка співпрацює з міжнародними програмами.
Є такі блокпости, де суто «деенерівці» стоять, як видно по прапору. Вони навіть візуально відрізняються, знаєте, такі абсолютно випадкові люди на фронті. А були хлопці – такі росія-росія… І питання, яке досі у вухах чую: Откуда? Куда єдєтє? Ми казали: Кривий Ріг. Вони собі щось в блокнотик записували. – Уєзжаєтє? – Кажу: Так. – А чьо?
І оце «А чьо?» для мене просто про все. Бо як тобі ще пояснити, хлопче, 20 рочків, чого я мушу їхати з дитиною з рідного міста? Я кажу: тому що небезпечно, тому що дітям страшно. – А, панятна. Ну, праєжжайте. І отак було.
І на останньому блокпості – Брускінському, це фактично перед Давидовим Бродом, – нам сказали чекати. Бо машини пропускають тільки двічі на день. Ми простояли майже 4 години, сто з лишком машин в колоні. Потім приїхала машина з військовими, з кулеметами, очолила колону, вивезла нас в сіру зону. І потім ми дуже довго їхали до Давидового Броду і далі, поки ми не доїхали до села, в якому нам сказали, що на Кривий Ріг дорога закрита, треба їхати в інший напрямок. В який? Нам показують поля. Ну, от я полями їхала вперше в житті, це такий був Дакар – Париж, чи як там називається це ралі. Дуже важко було фізично, але за 6 годин виїхали і побачили трактори, які просто обробляють поле… Ви не уявляєте, яка істерика була у всіх, бо у нас вони просто чорні, спалені в полях, а тут люди збирають щось, господарюють.
І ми поїхали на Кропивницький, потім Вінницю, потім на Івано-Франківськ. Вся дорога зайняла тиждень.
– Як окупанти інформаційно працюють в Херсоні? Як працює пропаганда?
Тут важливо розуміти: у людей, яким заблокували доступ до інформації, до інтернету і зв’язку, а натомість включили пропаганду, вже за який місяць з’являються сумніви в реальності. Люди починають піддавати сумніву – хто стріляє, куди влучає, звідки прилетіло… І воно так працює, якщо ти не прокачував себе проти такого, то ти просто піддаєшся. Плюс чинник небезпеки: «Ви хотіте, чтоби здесь бил второй Маріуполь ілі ви хотіте жіть свободно? Якщо ви хочете жить свободно, зробіть так, чтоби тут партізанов не било і чтоби ЗСУ тут не било». Розумієте, що відбувається?
– Росіяни часом публікують відео з окупованих територій, де українці нібито радіють «визволителям». Такі відео були після окупації Сєвєродонецька, наприклад. Треба визнати, що, на жаль, не всі ці відео фейкові, змонтовані. Є ждуни так звані, які справді чекали окупантів. От на вашу думку, що це за тип людей?
Це переважно люди, які ностальгують за радянським союзом, старше покоління. Я дуже мало бачила таких молодих. Або це люди, які навіть не «какаяразніца», а маргінали – десь заробити кілька гривень, випити… Але найчастіше люди старшого віку. Ви ж знаєте, що Херсонщина голосувала за комуністичну і соціалістичну партії дуже довго, поки їх не заборонили? Ми були «червоною» областю…
– Ватною?
Не стільки ватною, скільки саме «червоною», радянською, розумієте?
Що зараз роблять там росіяни – це дуже вміло розділяють людей, зароджують лінії конфлікту – між тими, хто поїхав, і тими, хто залишився. Мовляв, про вас всі забули, про вас ніхто не буде думати, визволяти. Тому сидіть тихо-мирно – і буде у вас хліб. Не хочете – потрапите «на подвал». А ще краще здайте нам тих, хто у вас тут здає наші позиції ЗСУ…
Вони доводять людей до відчаю, до межі виживання, коли не буде іншого варіанту, як звернутися до них. Укрпошта трималася-трималася – і закрилася. Онлайн-банкінг блокують, один Приватбанк ледь тримається, інформацію блокують. Люди, які не виїхали і не пішли на співпрацю: вчителі, медики, – як їм вижити? Вони пропонували по 10 тисяч рублів виплати – і чекають, коли людям не лишиться іншого виходу, як прийти до них за грошима.
– Що сталося з місцевими ЗМІ у Херсоні?
Будівлю херсонського «Суспільного» захопили, призначили директором колишню прибиральницю. До речі, з театром те саме – там охоронець тепер директором. В нас є 2 телеканали, що пішли на співпрацю якось дуже швидко, – не знаю, чи вони готувалися, чи чекали, чи просто погодилися, прорахувавши наслідки для себе. Деякі сайти продовжують працювати. У нас є два локальних медіа, на які я підписана і від яких я отримую всю інформацію. І вони реально намагаються збирати актуальну інформацію від місцевих, що дозволяє бачити наче зсередини, що відбувається в Херсоні.
– Як вони це роблять?
Змінюють місце проживання, хтось виїжджає з окупації. Я знаю точно, що декільком журналістам просто сказали, щоб швидко виїхали, якщо не хочуть опинитися в списках, а потім десь на підвалі.
– Зараз на Херсонщині російські провайдери інтернету. А як люди спілкуються? Як ви дбали про цифрову безпеку? Що з фейсбуком, інстаграмом?
Ну, VPN же є. Всі по замовчанню використовують VPN, хоча це не є дуже безпечно. У нас є класний експерт з цифрової безпеки, і от він постійно пише, а ми шеримо його поради, щоби люди знали, якими серверами можна користуватися, якими додатками можна користуватись. Я от раніше не знала, що є такий браузер, що коли ти виходиш, то знищуються всі сторінки, де ти був і що ти робив. Бо я, коли виходила на вулицю, то чистила все, всі переписки. Купила ще один телефон. Тобто ти стаєш таким шпійоном.
Десь 27 лютого нам почали радити колеги не з Херсона закрити сторінки, закрити профілі, повидаляти все… І ми всі дружно 27-го замінили аватрки на якісь тюльпани і звірятка. Ми намагалися бути невидимими. Бо коли забирали телефони, по месенджерах вираховували людей, з якими ти спілкувався. Ми дуже переживали, що отак можуть знайти і нас або, якщо раптом щось, то ти несеш відповідальність за всі свої контакти.
– Ви вже кілька місяців у Франківську. Як вам тут? Як вас прийняли?
Я в Івано-Франківську була не один раз до війни. На Промприладі, як тренерка з молодіжною аудиторією, працювала з громадськими організаціями з сіл, з об’єднаних громад, тому в цілому регіон знала. І сім’я моєї подруги готова була нас прийняти. Тому обрали Івано-Франківськ.
Потім кинули клич, чи є наші херсонці тут, і всі зібрались, навіть приїхали з сусідніх областей. З того моменту ми збираємося час від часу, обговорюємо ситуацію в Херсоні, працюємо над тим, щоби створити херсонський хаб у Івано-Франківську. Ну, і дуже важливо для мене особисто, що нам дозволили себе відчути вдома.
– Коли ви збираєтеся, спілкуєтеся, чи є якісь історії про напругу у стосунках переселенців з нами, з місцевими? Якщо так, то через що в основному?
У нашому колі таких історій не чула. Є інше, і це те, що ми відчуваємо, – це інші традиції, інша культура. От дзвоню домовлятися у справах, а у відповідь чую: «Не можу говорити, я в церкві». Для мене це трохи незвично… Але я це розцінюю як можливість познайомитися з такими традиціями – з відзначенням оцих релігійних свят. А щодо конфліктів, я чула якісь розповіді про про те, що деякі переселенці своєю поведінкою кидають тінь на всіх, хто переїхав. Чоловіки, які ховаються від мобілізації, жінки, які не хочуть якось інтегруватися. Але я стою на тому, що не можна людей примушувати інтегруватися, бо якими б вони не були за соціальним статком, рівнем, – всі з травмою зараз, всі. Кожен просто по-різному її переживає.
Я можу єдине сказати: до людей треба бути дуже обережними та чутливими, бо ніколи не знаєш, яка історія за людиною. Сам факт, що людина вирвалася з окупації, з-під обстрілів, ще не означає, що з нею вже все гаразд і пора на роботу. Бо людина ментально часто ще там. Я просто зі свого досвіду знаю: у 2015 році ми працювали з переселенцями з Донбасу. Ми збирали групу переселенців, у нас була психологиня. Приходять ці люди – і навіть шапки в приміщенні не знімають, погляди якісь відсторонені, наче їм все одно, між собою навіть не говорять. Ми кажемо: «Боже, що ж ви так між собою не знайомі, ви ж всі в одній громаді, місто Скадовськ – це таке маленьке місто…». А нам психолог каже: «Ви не розумієте: вони не будуть встановлювати нові зв’язки, зате вони весь день на телефоні з тими, хто з Донецька виїхав по різних містах, оце їхні зв’язки». Виїхати, бути у безпеці ще не означає, що людина у нормальному стані. Вона навіть може виглядати добре, але ви ніколи не будете знати, що у неї всередині, в якому моменті її може накрити, яка в неї травмуюча ситуація. Оце дуже важливо, і мені здається, громадам треба над цим працювати. Чутливість, емпатія – дуже важливі і потрібні.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Кожен день – це біль і гордість”: Нікіта Тітов про плакати, проєкції війни і життя у Франківську
Головні новини Івано-Франківська і області в TELEGRAM
Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проекту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».
