Більше як десять років знадобилося йому, щоби відчути і усвідомити себе українцем. Відомий плакатист Нікіта Тітов розповів КУРСу, що зумовило його громадянське та особисте перетворення, чому відмовився від живопису, як відчуває мову плаката та які проєкти продовжує у Франківську, куди переїхав від війни.
Франківськ: відчуття рівноваги
Нікіту з Франківськом багато що пов’язує. Дві вистави в театрі, де він працював як художник проєкцій. Виставки у “Ваґабундо” і міській ратуші. Проєкт з відеографом Денисом Овчаром для мапінгу на День міста-2019. Тож коли в березні постало питання, куди їхати з Харкова, він одразу подумав про Франківськ.
“Ще раніше зрозумів, що відчуваю близькість із цим містом. Є три міста, рідні для мене, де почуваюся вдома: Київ, Харків і Франківськ. Франківськ нагадує мою Батьківщину – Естонію, де я народився і виріс, звідки мама”, – каже Нікіта.
А ще Франківськ надає відчуття рівноваги, зазначає художник. Ритм малого міста відчутно комфортніший, аніж у мегаполісах Києві та Харкові, де життя дуже стрімке.
“Франківськ близький мені по духу. Тут немає неврозу, що треба все встигнути. Ти можеш зробити спокійно, скільки можеш, і все одно встигнеш все, що треба”, – пояснює Нікіта.
Ми йдемо пішохідною вулицею Шевченка до його улюбленого кафе. Какао за столиком на вулиці, акордеоніст з табличкою “Допомога на ЗСУ” під липами. Будень, але вулицею прогулюються пари, батьки з дітьми. Час від часу Нікіта встає – до нього підходять, щоби привітатися.
“Кожне місто – це люди, – усміхається він. – Мені щастить зустрічати найкращих. Розумію, що людина – це своєрідний продукт обставин, тому не категоричний у ставленні до будь-кого. Вважаю за краще захоплюватися людьми. Може, через це мені і щастить найкращих зустрічати. У Франківську теж: я став дотичний до культурного середовища міста, знаю майже всіх цікавих і значущих людей. Як-от “Ваґабундо” – цей простір, де вирує культурне життя міста, для мене є перш за все спільнотою особистостей-однодумців, людей, дуже різних у багатьох речах, але об’єднаних людяністю і любов’ю до країни”.
Людяність для Нікіти Тітова – одна з фундаментальних засад життя. І родинний спадок по маминій лінії. Пригадуючи дитинство з бабусею в Естонії, він розповідає, що увага і повага до людей були визначальними рисами її характеру. “Я би хотів зберегти бабусину людяність в собі”, – каже він.
Харківський період: складний і рускій
Нікіта Тітов має українське, естонське і російське коріння. Дитинство провів в Естонії з бабусею Хільдою, після молодшої школи батьки забрали його до себе в Харків. З Харківщини – батько Нікіти. Про той період художник розповідає багато, і за тим, як добирає слова, зрозуміло – то був незатишний час.
“В Естонії всі, хто розмовляє російською мовою, незалежно від національності за народженням, вважають себе рускіми. Тож коли приїхав до Харкова, відчував, що походження моє незрозуміле, що в ньому багато намішано, і визначив для себе: я – рускій”, – пригадує художник.
Малював Нікіта Тітов з дитинства. Складний підліток знайшов собі місце у неформальному середовищі Харкова.
“Середовище харківських неформалів, куди я почав ходити в 9-му класі школи, було унікальним – збиралися люди дуже різного віку, від підлітків до дідів, представники всіх течій, які на той час існували. У 1980-х там варилися всі творчі люди – музиканти, художники, письменники. Офіційно був заклад кафе-морозиво, неофіційно – “Мурзілка”. Коли цю кафешку зачинили, частина тусівки перебралася у літню кав’ярню “Сквозняк” – саме там відбулися найцікавіші неформальні роки мого життя, з напівпідпільними проєктами, рок-музикою, бурхливими дискусіями про мистецтво”, – пригадує Нікіта.
По закінченні школи він вирішив здобувати фах художника. До такого рішення ненав’язливо підштовхнула мама – вона завжди звертала увагу на малюнки сина. Спочатку Нікіта вступав до Харківського художньо-промислового інституту, але Нікіті у приймальній комісії порадили взагалі не робити спроб стати художником. Натомість юнак вступив на худграф Харківського педінституту.
“На худграф у ХПІ потрапляли люди без зайвого пафосу і з дуже великим бажанням творити. Усі, хто бачив себе у мистецтві, з першого по п’ятий курс були пов’язані між собою. Дружили і всі у всіх вчилися. Багато хто, кого я знав студентом, продовжує малювати”, – розповідає Нікіта.
Вчилися одні в одних не тільки художніх прийомів. Знайомство з родиною Денисевичів під час навчання на худграфі несподівано навернуло Нікіту Тітова до українськості. “Борис і Оксана Денисевичі – дуже важливі люди в моєму житті. Вплинули на мій світогляд і мою позицію в плані прийняття України і всього українського”, – визнає він.
Нікіта пригадує, що Борис Денисевич був одним із перших, хто спілкувався у Харкові виключно українською. “В той час я Україну сприймав вороже, мушу визнати, – пригадує він. – І саме Боря був першим українцем, який мене здивував і спонукав замислитися. В родині вони говорили українською, а поза тим російською. Хтось зі знайомих закинув йому: Борисе, ну ти ж українець, чому так? Тоді Борис перейшов на мову. І от в рускоязичному Харкові початку 1990-х художник Боря Денисевич за будь-яких умов спілкується тільки українською – тоді його мова багатьох дивувала. Агресивні випади до нього через це траплялися рідко – Борис дуже талановитий, з цікавим поглядом на життя, ним переважно захоплювалися. Зараз він з молодшим сином на війні – в лютому пішли в Київську тероборону, тепер захищають рідний південь”.
Той свій час у Харкові Нікіта Тітов називає живописним. Художник занурився в олійний живопис і, здавалося, знайшов у ньому свій мистецький шлях. Але хвороби одна за одною вибили пензлі з рук.
“Будь-які зміни в моєму житті відбуваються через надважкі події. Ще в інституті, на піку максимально активного студентського життя, вибухнула хвороба. Тоді настав момент, що довелося призупинитися. Біполярний розлад дуже сильно впливає на все, що роблю. Щоби підтримати самого себе, я почав більше малювати. Захопився етюдними пейзажами – малював з натури. Особливо цікавили будівлі. Архітектура – це сповідь поколінь у камені: дивишся і відчитуєш історію. Історії будинків як їхні душі мені якраз і хотілося передавати. Була ще інша частина творчості – малював свої внутрішні стани. То був живопис саморефлексій, іноді болючих, складних. Було багато метафор – ілюстрацій думок, переживань”.
Наступна хвороба змусила відмовитися від живопису взагалі. “В якийсь момент у мене відбулася дуже сильна алергія на олійні фарби, на розчинники, на інші матеріали, пов’язані з олійним живописом. Я не перейшов на акрил, бо не було грошей – всі були вкладені у фарби, в холсти. Тоді було враження, що все – моє життя закінчене. Але, як виявилося, то був поворот – зміна напрямку, новий шлях і новий досвід. Зараз у своїй творчості я намагаюся йти максимально простими шляхами. Спрощую все, що хочу подати, – мені важливо, щоби людина, яка дивиться роботу, одразу розуміла мою думку”, – перекидає місток до наступного періоду свого життя Нікіта Тітов.
Київські метаморфози: Майдан і мова
На початку 2000-х Нікіта Тітов переїхав до Києва. В один із моментів відчаю вирішив залишити Харків і шукати роботу в столиці. Виявилося, що робота чекає – в найкрутішій рекламній агенції Києва “Бейтс-Україна” шукали рекламного ілюстратора.
“Треба було створювати розкадровки сценаріїв для замовників та малювати все, що потребує роботи в матеріалі. Я робив ескізи для етикеток, знаків, брендів – дуже багато різного. Деякий час працював ілюстратором, потім став артдиректором і повністю відійшов від малювання руками. Почав займатися створенням рекламних ідей, концепцій, кампаній, їх реалізацією і супроводом. Вважав, що з особистою творчістю завершив. Не думав, що повернуся до малювання”, – каже художник.
Десятиліття рекламної роботи в Києві припало на події, які змінили Україну і українців. Нікіта Тітов також пройшов метаморфози обидвох революцій – Помаранчевої 2004-го і Гідності 2014-го років. “Моє становлення як українця відбувалося тривалий час, майже двадцять років. Але перетворення сталося в один момент під час Майдану 2004 року – тоді я відчув свою приналежність до України. А власне українцем, якщо говорити про усвідомленість, вибір ідентичності і любов до своєї країни та до своєї землі, я став після Майдану 2014-го”, – розкладає маркери подій Нікіта. Любов до України – ще одна фундаментальна засада життя художника.
Нікіта Тітов зізнається, що до Помаранчевої революції вважав: Україна без Росії існувати не може.
“Було упередження, що українці не здатні на щось сильне. Принципово не виходив на помаранчевий Майдан, бо не підтримував ні Януковича, ні Ющенка. Якщо говорити з проєкції теперішнього часу, то Ющенко справді зробив дуже багато для того, щоби Україна почала відбуватися. Але в той самий час не зробив головного – не зламав хребет корупції і кумівству, не почистив систему. Так, зміни почали відбуватися – у головах. Але не в головних державних інститутах”, – описує свою позицію художник.
Вийти на Майдан довелося. “До нас в рекламну агенцію подзвонив знайомий товариша з органів держбезпеки: “Якщо в тебе є хтось на Майдані, забирай негайно – зараз будуть всіх гасить!”. У друга там була дружина, у мене – дівчина, майбутня мама мого сина. Ми побігли до них. І от коли я опинився на Майдані серед людей, коли почав говорити з ними, – хотілося ж усіх попередити, – мене накрили дуже сильні емоції. Люди відмовлялися тікати. У мене потекли сльози. Я зрозумів, що помилявся: українці готові до змін і готові за них боротися до кінця”.
Наступні зміни Нікіти стосувалися мови. Перейти на українську його спонукав син Лука. “Зараз Луці 13. Коли йому було 7 років, він прийшов додому і повідомив: буде розмовляти українською мовою. Ми живемо окремо, я на той час був у Харкові, а він із мамою в Києві. Як батько, я вирішив підтримати його рішення. Спочатку було дуже важко – говорив типовою азірівською говіркою. Це дуже погано звучало. Але я розумів, що не можу дати задню, – і вчився вимовляти “полуниця”, – сміється художник.
“Частина знайомих казали: ну чого ти мучишся, ми з тобою будемо по-російськи говорити. Я заперечував. Російськомовним з мене було смішно, а україномовні підтримували. Зараз я білінгва – знаю, що вимова недосконала, але вже давно не шукаю слова, мова включається автоматично”, – додає Нікіта Тітов.
Революція Гідності: назватися українцем
“Моя трансформація в українця почалася в 2004 і повністю завершилася в 2014 році, – наголошує художник. – В цей час я почав зустрічати більше справжніх українців, які мене дивували ставленням до країни, до мови, своєю вірою в Україну. З’їздив у Карпати, де запізнався з людьми, батьки й діди яких воювали в Повстанській армії, – завдяки цьому продовжилася руйнація рускіх міфів, на яких зростав”.
Ближче до Майдану-2014 Нікіта Тітов познайомився з групою художників “Жлоб Арт”, яку склали Андрій Єрмоленко, Іван Семесюк, Сергій Коляда, Олекса Манн та інші.
“Вони вражали своєю сміливістю і новою мовою у мистецтві – це було і суто українське, і дуже сучасне. На рівні мистецтва і на персональному рівні в особистому житті вони йшли проти режиму Януковича, підтримували опозиційний рух. Як люди не бояться, думав я”.
Нікіта Тітов підкреслює, що усвідомлення себе частиною великої України у нього склалося завдяки людям, які були поряд: “Люди, якими захоплюєшся, яким віриш і в яких віриш, дають можливість подивитися на багато речей інакше. Коли в 2013 році почався Євромайдан, я вже свідомо підтримав цей рух. Як людина, що народилася в Естонії і бачила, як змінюється країна, як стає все більш європейською, я вважав, що такі зміни потрібні і в Україні. Перемога Євромайдану була важливою також і заради сина. В якій Україні буде зростати син – це було дуже важливо. Після побиття студентів, коли всі збиралися біля Михайлівського собору, я теж поїхав туди. Пам’ятаю, дорогою поставив собі питання: а чому я їду? І відповідь прийшла: тому, що я громадянин цієї країни. Страху вже не було”.
“І все ж тоді я ще не називав себе українцем”, – додає Нікіта. Повна визначеність сформувалася в 2015 році, після того як пройшов процеси Революції Гідності і свої процеси, нею викликані. Напруження на Майдані стало поштовхом до загострення хвороби. “В лютому я вже був не в тому стані, щоби здраво оцінювати те, що відбувається. Опинився в лікарні. В травні приходив до тями, а далі почалася дуже сильна депресія, яка тривала чотири роки. Довелося з Києва повернутися до батьків у Харків, бо не міг працювати. Фактично нічого не міг робити – улюблене малювання потребувало надзусиль”, – пригадує ще одне поворотне випробування Нікіта Тітов.
Ще восени 2013-го на початку Майдану художник почав робити плакати. “Зробив не так багато малюнків, але вони стали основою того, на що вийшов і чим займаюся дотепер”, – зазначає він.
Наступні роботи і проєкти почали з’являтися завдяки другові і, можна навіть сказати, хрещеному батькові Нікіти в мистецтві Андрію Єрмоленку. Андрій – людина, яка протягнула руку допомоги у найскладніший період життя і хвороби.
“Андрій підтримував мене щодня. Його віра в мене, його підтримка, наші розмови – все це дозволило піднятися і розпочати життя заново”, – Нікіта пригадує, як повертався до малювання і до життя загалом. Каже, що саме Андрій допоміг йому оформитися в теперішнього художника.
“Єрмоленка можна назвати батьком сучасного українського плаката. Всі найбільш значущі речі в цьому напрямку створювалися за його участі. Він активно працював під час Майдану і мене запалив. Задав мені вектор руху – показав сенс роботи плюс задав творчий напрям”.
Нікіта розповідає, що відновився у малюванні з 2015 року – вже як плакатист. Тоді усвідомив, що війна, яка почалася, буде важкою і дуже тривалою. Створював плакати і на тему Майдану, і на тему війни – про добровольців і волонтерів, про ДАП та Іловайськ. Частина робіт була укладена у виставку “Шлях свободи”. 23 плакати художника, створені у 2013-2018 роках, були показані в Києві та Запоріжжі. “Шлях свободи — це ключові, героїчні і часом трагічні події, через які нам доводиться проходити на шляху до змін і незалежності”, — описує ту колекцію автор.
Зараз ці роботи можна побачити у папці “Плакат” в альбомах Нікіти Тітова на фейсбуці.
З часів Майдану Нікіта викладає всі свої роботи у фейсбук – тепер це його щоденники. Малює на комп’ютері.
“Мені потрібно небагато. Головне – мати місце, де поставити комп’ютер. Комп’ютер – це мій всесвіт, це можливість тримати зв’язок зі світом і ділитися тим, що почув, відчув і зробив. Фейсбук – це дійсно мій щоденник: я веду його з допомогою малюнків, символів, образів. У своїх роботах передаю відчуття кожного дня. Та зараз розумію, що це вже значно більше, ніж просто рефлексії: загострення війни 24 лютого все змінило. Усвідомлюю, що тепер мій фейсбук – це почасти громадянський літопис: роботи – це гострі відгуки на події, багато в чому їх можна прирівняти до дій”.
Проєкти і проєкції: рятівні мотузки
Співпраця з Андрієм Єрмоленком стала для Нікіти Тітова ще й початком циклу театральних проєктів. Першим була вистава Ірми Вітовської “Оскар і Рожева Пані” в Івано-Франківському драмтеатрі, прем’єра якої відбулася в 2016 році.
“Андрій запропонував долучитися до підготовки візуального ряду вистави. І це була рятівна для мене робота. Бо коли знаходишся в депресії, то робота – це рятівна мотузка”, – пригадує Нікіта. Тема вистави перегукувалася з тим, що переживав сам художник. “Дуже сильна за змістом і дуже важлива вистава, перша, що привернула увагу суспільства до паліативної допомоги. Плюс вона збирала гроші для онкохворих дітей, бо була благодійна. На той момент я не міг малювати, як дорослий художник. Але для вистави потрібно було створити дитячі малюнки. Так співпало, що мій стан і мої можливості поєдналися. Ця робота і ця вистава дали мені головне – надію, що я вигребу”, – ділиться він.
І він вигріб – художник зміг відновитися. Після цієї вистави до Нікіти Тітова звернувся режисер Олексій Гнатковський, він саме створював свою дебютну роботу “На західному фронті без перемін”. Олексій запропонував малювати для проєкцій. Це була друга робота художника у Франківському драмтеатрі.
Після того склалося з Харківським театром “Арабески”. Це була історія про життя і про війну, зав’язана на особистості відомого музиканта Міська Барбари. Коли його не стало, виставу відклали. Нікіта плекає надію, що колись вона таки вийде. У його театральному доробку є проєкт з іще однією харківською групою – “Ампулка”. Художник створив серію малюнків для проєкцій їхньої вистави “Чуваки не святкують, або Ukrainian” за творами Руслана Горового. Успішна прем’єра відбулася в 2020-му. “Пишаюся, що працював у цій виставі”, – додає художник.
Театральні проєкти перегукуються з художніми й іноді в них перетворюються. Нікіта Тітов розповідає, що намалював театральних акторів і режисерів у проєкті “Сцена”. З франківців там є Ірма Вітовська, Ростислав Держипільський та Олексій Гнатковський. Малюнки ще не оприлюднені. Зате добре відома інша серія портретів, виконана в аналогічному стилі – однією лінією. Це проєкт “Поличка” з портретами українських письменників.
До “Полички” Нікіта Тітов узявся під час роботи в Харківському літературному музеї у 2018 році. Спершу для експозиції музею зробив кілька портретів – першими були Павло Тичина і Сергій Жадан. “Концепт – перегук класики з сучасністю. Коли зробив, стало цікаво не зупинятися”, – каже художник. Зізнається, що через малювання пізнавав літературу: “Для того щоби розуміти українську літературу, треба відчувати і розуміти українську мову. На той момент мені було складно читати українською. Мусив звернутися до подруги – разом розбирали, кого з письменників і чому варто малювати. Так створилася серія. Я включив у неї своїх друзів і знайомих – Івана Семесюка, Артема Полєжаку, Руслана Горового, Володимира В’ятровича. І вважаю, що цей проєкт не повинен зупинятися – він уже вийшов за початкові межі. Наприклад, на прохання Харківського літмузею я створив серію портретів харківських письменників різної доби, але теж іще не викладав ці роботи. Дуже хочу їх показати, особливо зараз, коли війна зачепила Харків і розкидала по світу його мешканців”.
Нікіта Тітов каже, що особливістю його проєктів, – а це серії малюнків чи плакатів – є те, що вони мають початок, але не мають і, очевидно, не будуть мати завершення. “До кожного з проєктів я час від часу повертаюся. Проєктів, які живуть у процесі творення, доволі багато, визнає художник. Серед них згадує кілька, які були оновлені нещодавно. Як-от “Колискові” – давній проєкт, що почався з наміру побажати своїм друзям на фб доброї ночі. Малюнок за малюнком – сталася серія. “Час від часу продовжую – нам потрібні такі прості і теплі речі”, – каже він.
Відомий проєкт Нікіти Тітова про кохання, де зображення побудовані на серцях. Є проєкт “Крила“, де дуже різні малюнки, але всі про почуття, пов’язані зі стосунками. Не завершений і проєкт “Патерни“, що був представлений у Франківську.
“Патерни – це плакати про те, що в житті у нас раніше вже були звички, повтори, ми комфортно жили у власному зафіксованому ритмі. Та в цей ритм щось час від часу вривається, щось його збиває – події, люди, емоції. І це дає нам можливість вийти за усталені межі і побачити себе по-іншому”, – пригадує виставку художник.
Плакати: війна, дії і мрії
Від початку повномасштабного вторгнення Нікіта Тітов займається тільки плакатом.
Нікіта – художник моменту, він миттєво реагує на події. Все найголовніше, що відбувається в країні, негайно отримує його візуальний відгук.
“Обрав мову плаката як найбільш лаконічну та чітку форму донесення думки, – означує він. – Як можливість висловитися – передати, що відчуваю. Зараз дуже багато подій, що викликають у мене бажання висловитися. Тому говорю плакатами майже щодня”.
Нікіта розповідає, що першим його спічем періоду теперішньої війни був плакат про острів Зміїний 25 лютого: “Давно постановив собі таке: в будь-якій незрозумілій ситуації роби, що можеш. Я можу малювати. І я малюю”.
Трохи раніше художник почав робити серію плакатів “Оборонні символи міст”. “Називаю їх оборонними гербами – центральним символом, символом опору для всіх міст, обрав меч. Хотів передати росіянам, що, куди би вони не прийшли, всюди в Україні зустрінуть відсіч”, – каже автор. Почав зі столиці. Коли виставив київський плакат в мережу, прилетіло прохання намалювати оборонний герб Одеси. “Тоді усвідомив, що хочу просуватися далі по всіх містах, які знаходяться на кордоні з росією, щоби підкреслити їхню оборонну потугу. Наступним намалював Маріуполь. Останніми були Луганськ, Донецьк і Крим”, – розповідає Нікіта. Цей проєкт також триває. Художник сподівається, що надалі буде додавати міста в серію не за близькістю ворогів.
“Передчуття повномасштабного вторгнення у мене було всі ці вісім років війни, – каже Нікіта Тітов. – І не тільки у мене, а й у всіх, хто розумів, що в країні йде війна. Водночас дуже багато людей не усвідомлювали цього – жили своїм життям. Люди творчих професій у своїй більшості до 24 лютого не помічали війни або вдавали, що не помічають. Для мене війна була видимою і відчутною, бо я знав людей, які пішли захищати Україну одразу після Майдану. Багато моїх друзів і знайомих були весь цей час волонтерами. Тому, коли в грудні минулого року в якомусь інтерв’ю мене запитали, що я буду робити у разі вторгнення, я вже знав: буду робити все, що можу, а якщо ворог буде дуже близько, то буду захищатися, як можу. В будь-якому випадку не хочу і не буду їхати з України”.
Як художник, Нікіта Тітов відчуває себе солдатом в потоці інформаційної війни. “Бачу, що мої плакати зараз потрібні за кордоном. Багато робіт беруть для різноманітних акцій за межами України – по всьому світу. Розумію, що більше Україна буде звучати, то краще для нас усіх. І якщо я можу в цій справі бути корисним, то це якраз і є моя війна. Не можу назватися воїном – це надто високе для мене звання. Але можу сказати, що я роблю все можливе на своєму місці”, – говорить він.
Ілюстрацією до сказаного є плакат “Передова” Нікіти Тітова, який став загальнонаціональним оборонним мемом. Був перетворений на ескіз і вийшов маркою і пам’ятною монетою у 2020-му та отримав нове звучання в 2022-му.
В ці дні, окрім плакатів, Нікіта Тітов створює малюнки для проєкту Українського ветеранського фонду “Люди різних професій вдягають однострій”, що більш відомий під хештегом “Позивний Україна”. Ці малюнки мають виразну національну стилістику. “Там дуже багато українськості, – підкреслює автор. – Це благодійна історія, поки не можу розповідати всіх подробиць, скажу єдине: в підсумку проєкт має максимально допомогти війську. І я вже бачу, як #Позивний Україна почав жити своїм життям – під ним з’являються яскраві і зворушливі історії військових, які до війни мали інші професії. Я уявляв проєкт саме в такому вигляді – максимально людяний, близький, простий і водночас емоційний. Це не тільки фіксація історії в Україні, а ще й розповідь про українців. Проєкт робиться двома мовами – українською і англійською, щоби люди за кордоном, які його дивляться, розуміли: за Україну воюють звичайні прості українці – вчителі, водії, танцівники, музиканти. Це вони – герої, і вони такі самі, як і люди в будь-якій іншій країні. Просто їм довелося взяти в руки зброю. Цей проєкт я маю намір відповідально продовжувати. Час від часу повертаюся до нього – створюю нові роботи, коли чую нові історії”, – розповідає про творчу кухню автор.
Нікіта Тітов не може замовчувати й інші історії – ті, що болять. Одна з них втілена в новій для нього формі інсталяції на виставці, що саме триває у франківській ратуші. Інсталяція “Крила” присвячена Роману Ратушному й усім полеглим та вбитим на війні. “Коли я почув звістку про загибель Романа, сина моєї подруги, це було настільки боляче, що хотілося кричати. Хотілося висловитися інакше, ніж я зазвичай це робив. Так виникла ідея з інсталяцією, вона була втілена завдяки куратору виставки Валерію Твердохлібу. І це присвята не тільки Роману, а й усім, хто загинув за Україну: і військовим, і цивільним, і дітям, і дорослим, всім світлим душам, які пішли від нас, але все одно залишаються поруч з нами”, – описує свої відчуття художник.
“Всі ці вісім років боліло – кожен місяць гинули наші хлопці й дівчата, наші військові, волонтери і медики, – рефлексує на війну Нікіта. – Але такого великого горя, як зараз, такого болю ми ще ніколи не відчували. Тепер кожен день – це біль. І в той самий час кожен день – це велика гордість. Гордість не тільки за військових, за всіх. Те, що зараз роблять українці, – визначний приклад для всього світу. Ми боремося, незважаючи на те, наскільки лютий і нещадний російський ворог. Боремося, незалежно від того, в яких економічних та політичних умовах знаходимося. У нас із цим загалом дуже багато проблем, але ми боремося всупереч їм. І знову я бачу, що люди готові йти до кінця. І я готовий. Тому ми Україну ворогу ніколи не віддамо”.
Завершити розмову Нікіта Тітов пропонує у світлих тонах. Ми якраз повертаємося в середмістя і дорогою на нас вилітає голосна зграйка малих велосипедистів. Художник усміхається дітям, а вони йому.
“У країні така страшна війна, ми не знаємо, що буде завтра і чи будемо ми завтра, – констатує він. – Через хворобу я давно живу в ритмі одного дня, нічого не планую. Через війну цей ритм став усталеним. Але в мене є мрії. Давайте помріємо, що через п’ять років наша перемога вже буде позаду, що Україна почне розвиватися і всі країни світу будуть прикладатися до цього. Почнуться великі зміни в нашому політичному і законотворчому процесах, країна стане набагато менше корумпованою і технологічно більше продвинутою. Можливо, буде одна велика українська “кремнієва долина”? Якщо я буду на той момент заможним, то в мене будуть три квартири – у Харкові, в Києві і у Франківську. І я буду жити між цими містами: буду знайомити сина з найцікавішими людьми і робити те, що я роблю зараз, – просто малювати. Дай Боже”.
Головні новини Івано-Франківська і області в TELEGRAM
Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проекту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».