Деякі мешканці нашого міста ще за життя стали персонажами його міського фольклору – обросли байками, анекдотами, містифікаціями. Вже важко відрізнити, де правда, а де вимисел. Єдине, в чому не випадає сумніватися, – ці люди з плоті й крові й справді жили чи живуть в нашому місті. Когось знають і пам’ятають, когось вже призабули, але наша уява зробила їх символами, які стали частиною іміджу міста.
Андрій Потоцький
В середовищі місцевих євреїв побутувала думка, що засновник Станиславова Андрій Потоцький був людиною імпульсивною. Коли його захоплювала якась думка, він присвячував їй увесь свій час.
Якось Потоцький дуже захопився вивченням кабали – містично-філософського вчення іудаїзму. Щоб угамувати свій голод до таємних знань, Потоцький часто спілкувався з турком єврейського походження, який був уже немолодого віку, називав себе реб-Еліяху і мешкав у печері. Він наслідував спосіб життя пророка Іллі, коли той протестував проти ізраїльського царя Ахава, який поклонявся ідолам. Цей реб-Еліяху вважався великим знавцем кабали й передавав Потоцькому свої знання. Він, а слідом за ним і Потоцький були великими прихильниками Шабтая Цві (1626-1676), одного з найвідоміших кабалістів XVII ст., якого певний час уважали месією.
Якщо уважно подивитися на давню схему укріплень Станиславова, то виникає враження, що бастіони та будівлі фортеці розташовані не лише за фортифікаційною доцільністю. Адже форма витягнутого восьмикутника радше ослаблює її оборонну здатність. Форма Станиславівської фортеці нагадує кабалістичне дерево Сефірот (Дерево Життя).
Воно символізувало шлях повернення людини до Творця від тілесного світу через вдосконалення і просвітлення. Ймовірно, що подібність плану міста Станиславова до Дерева Життя була наслідком містичних пошуків його засновника.
Граф Дідушицький
Однією з найвідоміших особистостей нашого краю був Войцех Дідушицький (1848-1909) – політичний діяч, письменник, публіцист, який прославився не лише своєю широкою ерудицією, а й ексцентричною поведінкою. Він проживав у Єзуполі, але у Станиславові мав нерухомість.
Йому належали будинки за сучасною адресою вул. Шевченка, 22 і 24. Певний час він володів також особняком по вул. Ґолуховського (вул. Чорновола, 33). Худа і дуже висока постать графа – він мав близько 1,90 м зросту – нерідко з’являлася на вулицях Станиславова.
Розповідають, що одного разу до пана Дідушицького звернувся такий собі Льовенштайн – адвокат, який саме набув шляхетського титулу. Він не знав, який герб йому обрати, і попросив Дідушицького щось порадити.
Граф ненадовго замислився і відповів: «Оберіть герб «Пердильйон». Зрозуміло, що такого герба існувати не могло, а ця назва звучала вульгарно і образливо, тож пан Льовенштайн надовго перервав будь-які стосунки з Дідушицьким. Хоч насправді порада графа базувалася всього лише на грі слів. Німецькою прізвище «Льовенштайн» перекладається як «лев’ячий камінь», а Дідушицький лише порадив перекласти його французькою мовою: pierre de lion.
Кілька разів Войцех Дідушицький обирався послом (так тоді називали депутатів) до Державної ради у Відні, і коли його питали про роботу парламенту, він відповідав так: «В нашому парламенті депутатам голова взагалі не потрібна, адже на засіданнях і так весь час спиш. Коли я приходжу, то свою голову віддаю до гардеробу разом з капелюхом».
Летючий книгар
В 1911 році місцева преса надрукувала цікаві спогади про особу, яка була живою легендою Станиславова другої половини ХІХ ст. Йдеться про «летючого книгаря» пана Розенталя. Його так називали, бо то був чоловік рухливий, який ходив містом так швидко, неначе літав. Худу трохи згорблену постать книгаря можна було бачити всюди: на вулицях і у парках, у кав’ярнях, банках, конторах і на пошті, де він часто отримував останні книжкові новинки. Клієнтів йому не бракувало – до нього зверталася місцева інтелігенція, офіцери, молоді ортодоксальні євреї, які прагнули долучитися до світської культури.
«Летючий книгар» досконало знався на літературі й смаках своїх клієнтів, тому завжди міг дати пораду, що цікавого почитати. Він ширив знання і культуру, його в місті знали всі. Жив він у малому будиночку на вул. Бельведерській, частину грошей віддавав дружині на господарство, а на решту купував нові книжки. Але поволі часи змінилися. Місто зростало, з’являлися нові читальні, крамниці й видавництва, і бідолашний книгар заробляв усе менше. Врешті-решт пан Розенталь опинився на межі голодування й мусив просити милостиню у своїх колишніх клієнтів. Але він не нарікав на долю. «Що ж, – зітхаючи, казав він, – не можна затримати прогрес, не можна сповільнити розвиток, мусять настати й інші часи». «Летючий книгар» підтримував прогрес, хоч йому й не знайшлося в цьому прогресі місця.
Сторож-співак
Краєзнавець Михайло Головатий у своїй монографії розповідав про ще одну легендарну фігуру тогочасного Станиславова. На початку ХІХ століття місто ще не мало вуличного освітлення. Станом на 1801 рік тут проживало 5400 мешканців і було 690 будинків.
Для профілактики крадіжок і пожеж магістрат утримував нічного сторожа – майже 30 років ці функції старанно виконував такий собі Войцех, мазур за походженням. Він мав веселу вдачу, а також приємний і гучний голос, а тому, обходячи місто пізно ввечері, виспівував жартівливу пісеньку:
Гей, панове-господарі,
Вже десята на дзиґарі,
Бійтеся вогню й злодія,
Майте в Бога всю надію.
Челяді не довіряйте,
Самі вогню доглядайте.
Бо той вогонь-матіяшко
Зліта в небо, яко пташка.
Мабуть, нинішні пожежники були б раді взяти пана Войцеха до себе на службу.
Офіціант Куба
«Він рухався залою швидко і плавно, неначе плив. І сам виглядав красиво. Мешти блищать, сорочка білосніжна, метелик…» – так згадували сучасники про офіціанта ресторану «Київ» (знаходився у теперішньому бізнес-центрі «Київ» по вул. Незалежності, 4).
Куба, або Якуб Хаїмович Гайман, народився в 1917 році в Букачівцях біля Рогатина і був справжньою легендою міста в 70-80-х роках минулого століття. В нього обідали всі місцеві начальники й авторитети, але для Куби всі гості були рівні.
Ходили чутки, що він розпочав свою кар’єру ще в ресторації «Уніон», яка за радянської влади почала називатися «Київ». Казали також, що Куба отримав європейську освіту, тому його манери були такими вишуканими. Але радше за все він просто мав талант і вмів знайти підхід до кожного відвідувача. Скільки б спиртного за столом не прийняв клієнт, Куба завжди вмів переконати його поводитися спокійно.
Щоб потрапити до нього за столик, люди записувалися в чергу. Йому часто пропонували солідні чайові, але він лише відповідав, що все вже враховано. Офіціант-легенда був аж ніяк не бідною людиною, саме в нього, одного з найперших у місті, з’явився автомобіль «Запорожець». Але ніхто б не міг звинуватити його у скупості, навпаки, постійні відвідувачі відзначали його надзвичайну щирість і гостинність. В кінці 80-х років Куба поїхав до сина у Москву, де й помер у дуже похилому віці.
Панедайтепарукопійок
В сучасному Івано-Франківську теж є людина-легенда – жебрак, якого знає у місті кожен. Цей завсідник Стометрівки став живим мемом і приводом для багатьох фотожаб.
Його звати Василь Парфан, але про це знають одиниці. В народі чоловіка називають Панедайтепарукопійок. Він відомий не лише своїми жартами на межі й за межею пристойності, а й шляхетними жестами, зокрема жертвуванням коштів на користь безпритульних тварин. Містом ходять чутки про те, що насправді Панедайтепарукопійок дуже заможний і освічений. З легкої руки франківського фотографа і блогера Ростислава Шпука, який полюбляє містифікації, Василя Парфана іронічно називають ще й франківським Кантом – за цікаву життєву філософію і певну зовнішню схожість.
Була ідея навіть надати Парфану звання почесного громадянина міста, а в 2016 році митець Євген Самборський створив скульптуру відомого жебрака. В 2017 році все місто хвилювалося за його здоров’я, коли «грозу» франківської Стометрівки сильно побили. В місті за добу-дві зібрали солідну суму на його лікування, а преса щодня публікувала новини про стан його здоров’я.
Олена БУЧИК
