"Я хочу бути кіноактрисою, – наївно зізналася дівчина, ставлячи келих на стіл. – Я хочу зніматися у фільмі про льотчиків, наших новозеландських військових льотчиків, які воювали з японцями".
Цукерберг подивився в її великі, з легкою паволокою очі і зрозумів, що рішення проблеми, яка мордувала його останніми днями, знайдено.
Емануель Цукерберг народився в 1911 році в Станіславі, який тепер Івано-Франківськ, в заможній родині, що володіла нафтопереробним заводом і родовищами. За його словами, випадок, який змінив його долю, стався в 1925 році, коли йому було 14 років. Якось неподалік від його будинку приземлився воєнний біплан (легкий літак з двома парами крил, розміщеними одне над одним) – у ті часи диво передової техніки. Емануель одразу помчав фотографувати чудасію. У пілотів, схоже, був гарний настрій, і, помітивши захват підлітка, вони запросили зробити з ними коло над містом. З того часу життя Емануеля Цукерберга назавжди було пов’язане з небом.
Чотири роки потому за порадою далекоглядного сіоністського лідера Володимира Жаботинського (до речі, товариша Івана Франка, чиїм іменем згодом назвуть рідне місто Емануеля), Цукерберг вирушив вивчати аеронавтику в Париж. Одночасно він закінчив курси пілотів і почав працювати в приватній французькій авіакомпанії. Його наставником, а згодом і напарником був не хто інший, як автор "Нічного польоту" і "Маленького принца" харизматичний інтелектуал і досвідчений льотчик Антуан де Сент-Екзюпері.
В 1934 році Цукерберг приїхав у Палестину – створювати єврейський повітряний флот. Саме він став першим професійним льотним інструктором єврейських підпільних організацій самооборони. Під його керівництвом формувалися кадри майбутніх ВПС Ізраїлю.
Влітку 1948 року проголошена щойно місяць тому єврейська держава відчайдушно боролася за існування з арміями п'яти арабських країн. Єдине, чого точно не бракувало єврейській армії в той час, була лише шалена воля до перемоги, заряджена п’янким відчуттям важливості подій. В усьому іншому ізраїльтяни безнадійно поступалися своїм ворогам, а найбільше – у повітрі. Вся військова авіація новонародженої країни нараховувала дюжину легких одномоторних літаків. І виправити це належало агентам єврейської держави у Європі, які повинні були в будь-який спосіб обійти оголошене ООН ембарго на продаж зброї в охоплений війною регіон. Одним із таких агентів у той час став і Емануель Цукерберг.
Досконало володіючи кількома європейськими мовами, він умів сподобатися, мав вишукані манери і міг легко видати себе за багатого єврейського плейбоя. Головне, що він сам був пілотом і завдяки попередній роботі у Франції мав зв’язки в професійному середовищі. Змінивши за традицією того часу прізвище Цукерберг на івритське Цур ("кремінь" на івриті), Емануель вирушив до Англії.
Незабаром через кримінальні лондонські кола він почав купувати легкі двомоторні літаки. В Ізраїль він їх переганяв самостійно, користуючись тільки компасом і картою. Цей трюк йому вдалося провернути вісім разів, до того як "партнери" повідомили, що Скотленд-Ярд вже вистежує його. І тут Цур довідався про відставного генерала британських королівських ВПС, який живе на Півдні Англії. Той, можливо, з сентиментальних мотивів купив після війни дюжину бомбардувальників "Брістоль Бофайтер", списаних армією на брухт, а тепер не знав, куди їх подіти. Важкі, з майже 18-метровим розмахом крил, озброєні чотирма 20-мм пушками і здатні діяти навіть вночі, "Бофайтери" вважалися одними з найбільш просунутих і грізних військових літаків свого часу. Недарма, випробувавши на собі їхню ударну міць під час Другої світової, японці назвали їх "пікіруючою смертю".
Звісно, перед тим, як робити покупку, Цур мав оглянути машини, переконатися, що вони ще здатні літати. От тільки з’явитися в Англії легально він вже не міг. Не вагаючись, він орендував у Франції легкий літак і, зареєструвавши політ між двома французькими містами, перелетів в Англію, пройшовши на мінімальній висоті під радаром.
Літаки, звичайно, були в жахливому стані, але генерал так зрадів покупцю, що був готовий включити в ціну, і без того невисоку, ремонт машин у своїх авіаремонтних майстернях. Торг завершився придбанням шести більш-менш цілих "Бофайтерів", яких генерал зобов’язався довести до належного стану за 2-3 тижні. Робота закипіла, а Цур повернувся в Париж, міркуючи, як же йому вивезти з Британії великі літаки.
***
У кав’ярні на Єлисейських полях Цур зустрів молоду дівчину з Нової Зеландії, закохану в одного з пілотів, з якими він співпрацював. Її мрії про кар’єру кіноактриси і зйомки фільму про новозеландських льотчиків, які воювали з японцями над Тихим океаном саме на "Бофайтерах", раптом йому допомогли. І справа зрушилася. Незабаром на світ з’явилася продюсерська компанія Air Pilot Film Company, яка задекларувала наміри зняти художній фільм про героїчну боротьбу новозеландців з японцями. Чесно кажучи, назва майбутньої стрічки не вражала оригінальністю – "Льотчики Нової Зеландії в дії". Зате для зйомок купили сотні метрів якісної плівки, найняли найкращих в Лондоні операторів і освітлювачів, залучили чотири десятки статистів. Автор ідеї – дівчина з Нової Зеландії – втілила свою мрію, отримавши роль коханої героя – одного з пілотів, які вирушали на війну.
Кастинг для пілотів, які мали брати участь у зйомках, проводив сам Цур. Втім, він вибирав не стільки за артистичними здібностями, скільки зважаючи на те, чи зможе переконати льотчика взятися за не зовсім звичайну і зовсім незаконну роботу. В майстернях генерала йому, врешті, вдалося зібрати тільки п’ять літаків, тому й пілотів відібрали п’ятьох. Сценарій передали владі для отримання дозволів на зльоти і посадки бомбардувальників на аеродромі на південь від Лондона.
Зйомки почалися наприкінці липня 1948 року. Щодня з Лондона на аеродром, перетворений на новозеландську військову базу біля міста Темс, виїжджали автобуси зі знімальною групою. Оператори включали камери, освітлювачі заливали злітні смуги світлом софітів, режисер нервував і давав вказівки, статисти, точніше статистки, махали льотчикам білими хустинками, пілоти слали їм поцілунки і бігли до літаків. Бомбардувальники злітали і приземлялися.
На третій день сталася трагедія. Один з пілотів не впорався з керуванням старим літаком, врізався в гору і загинув. Всі були впевнені, що зйомки припинять. Але Цур зібрав групу і сказав, що героїчні новозеландські пілоти заслуговують на увіковічення в пам’яті людей і тому робота над фільмом буде продовжена. Наступного дня відзняли останні дублі прощання з пілотами, які вирушають на війну, і тепер тільки чотири бомбардувальники піднялися в небо. Керівництво компанії розрахувалося зі статистами і лондонським складом. За планом подальші зйомки мали відбуватися в Шотландії, природа якої, на думку продюсера, нагадувала новозеландські краєвиди. Туди і повели пілоти свої бомбардувальники. Цур трохи затримався, вблагавши диспетчерів повідомити про останній зліт з затримкою на три години. Своє дивне прохання він підсилив фінансовим аргументом.
Чотири години опісля бомбардувальники приземлилися – але зовсім не в Шотландії, а на Корсиці, в Аяччо. Місцеві диспетчери також отримали щедру винагороду за те, що рапортували владі про несподіваний візит лише тоді, коли літаки були на шляху до югославського Подгорця.
Через два дні після врочистого вильоту з-під Лондона четвірка "Бофайтерів" сіла в Ізраїлі. Вона стала передовою ударною силою єврейських ВПС. А Емануель Цур чотири дні опісля знову полетів в Англію за новими покупками. Він встиг переправити до Ізраїля ще шість літаків до того, як у перших числах вересня прискіпливі журналісти зуміли розплутати його сліди і звалили на голови британцям сенсаційну новину про те, як під виглядом зйомок фільму ізраїльтяни в обхід ембарго вивезли з Англії чотири важких бомбардувальники.
Скотленд-Ярд оскаженів і всерйоз взявся за пошуки Цура, якому вже нічого не залишалося, окрім як згорнути свої операції і повернутися додому в Ізраїль, де Бен-Гуріон призначив його першим директором ізраїльського міжнародного аеропорту в Лоді (найбільший аеропорт країни).
Емануель Цур (Цукерберг) помер у віці 80 років в 1991-му в оточенні рідних і близьких. А в Скотленд-Ярді, певно, досі зберігаються сотні метрів кіноплівки, відзнятої за чотири літніх дні в околицях Лондона. Втім, навряд чи цей фільм цікавіший за реальну історію його створення.
