Віталій Корнієнко воює з 2016 року. Тоді 21-річний лейтенант уперше вирушив у зону АТО виконувати бойові завдання. Сьогодні 32-річний підполковник, друг Гефест, очолює 7-му артилерійську бригаду “Ґреґіт” імені Василя Андрусяка Національної гвардії України, яка входить до складу 2-го корпусу НГУ “Хартія”. Бригада дислокується в Івано-Франківську, а бойові завдання виконує на Харківському напрямку.
В інтерв’ю КУРСу командир розповів, як будував нову бригаду практично з нуля, чому вірить у молодих офіцерів і що, на його думку, сьогодні найбільше змінило українську армію.
— Пане Віталію. У вас позивний Гефест – бог вогню та ковальської справи. Як він з’явився? Це тому, що артилерія – богиня війни?
До повномасштабного вторгнення в мене був позивний Лівша. Тому що я шульга і працюю лівою рукою. Коли почалось повномасштабне вторгнення, то не гоже було бути Лівшою, треба було вибирати інший позивний.
Більшість моїх командирів, начальників почали швидко вибирати собі позивні, всяких там Зевсів, Посейдонів й інших. А я, оскільки все життя виконую важку роботу, обрав Гефеста. Я ніколи не сидів у штабах, весь мій військовий шлях пройшов у полі. Тому і вибрав такий позивний. Гефест – це єдиний з богів, який займався брудною роботою. Саме він кував зброю всім богам, його руками створювалася зброя переможців.
— А вас посвячували в артилеристи? Кажуть, новачків в артилерії після перших пострілів мажуть сажею з гільз і б’ють по одному місцю палицею-досилачем. Вам такий ритуал проводили? Пригадуєте, як це було?
Так, звичайно. Першу посвяту ми провели ще в далекому 2016 році, а другу – в 2023-му. Це було перше навчання артилерійського дивізіону бригади “Хартія”. Тоді я провів посвяту першого командира батареї, а він посвятив мене. Після цього ми вже разом проводили посвяту для всіх бійців. І донині кожен, хто приходить до артилерійського дивізіону бригади “Ґреґіт”, після першої бойової стрільби проходить цей ритуал посвяти.
— Розкажіть, як і коли ви потрапили в армію, де служили і воювали?
До армії я потрапив у 2012 році, коли вступив до Національної академії Національної гвардії України. Достроково закінчилось навчання у 2016 році, і поїхав виконувати завдання в АТО з мобілізованими хлопцями різного віку. Мені на той час був 21 рік. Це був гарний досвід з дядьками по 50 років – вони мене навчали життю, а їх навчав армії.
Після цього були виїзди вже в ООС. Це Донецький, Маріупольський напрямок, а далі – повномасштабне вторгнення. Я був у Харкові. Закінчив друге навчання, це була магістратура. З навчанням мені не щастить. У 2021 році вступив до магістратури Національної академії, а вже у 2022-му почалося повномасштабне вторгнення.
Я поїхав на об’їздну Харкова, був навідником БТР у підпорядкуванні Збройних Сил України. Саме там для мене почалася велика війна – з російськими колонами та наступами. Кілька місяців ми виконували завдання на Харківському напрямку.
Далі поїхали на захід України, у місто Золочів, захищати дипломи. Там я познайомився з підполковником Ігорем Оболенським. Він приїхав розповісти про створення нової бригади на базі добровольчого формування «Хартія» та про набір фахівців. Коли я сказав, що працював на артилерії, він дуже захотів мене бачити у своїй бригаді. Я погодився перейти у підрозділ, який ще не був створений і про нього ніхто не знав. Це був вибір у нікуди, можна так сказати. Єдине, що знали, що цей підрозділ формувало декілька бізнесменів.
Коли я приєднався до «Хартії», у бригаді було близько 120 людей. Зараз це вже корпус, який налічує десятки тисяч військовослужбовців.
Мені доручили формувати практично з нуля артилерійський дивізіон, який зараз воює на Харківському напрямку. Формування розпочалося у березні 2023 року, а вже в листопаді ми вирушили на Серебрянське лісництво. Тоді це була фактично мінібригада – людей було небагато, а в моєму підпорядкуванні було лише чотири гармати.
Далі було Очеретине, де росіяни здійснили прорив. Нашим завданням було їх стримати і відбити наступ. Частина людей поїхала на Очеретине відбивати штурм. Наші хлопці стримали загарбників, вдало відбили і зайняли позиції. Ми продовжили працювати на двох напрямках – на Серебрянці і в Очеретиному.
За два дні нас швидко перекинули на Харківський напрямок, тому що був прорив росіян саме на Харків. Це були найважчі місяці, напевно. Йшли запеклі бої, і спочатку не було зрозуміло, де саме росіяни прорвали позиції. Це був дуже складний період, але він дав нам безцінний досвід. Ми зрозуміли, як за лічені дні можна перемістити величезну кількість людей, техніки, логістики, піхоти й артилерії. Насправді за два дні такі операції майже неможливі.
Далі – Куп’янськ, оточення. Ми забрали свій Куп’янськ, оточили, відбили сотні штурмів.
Ну і ще у нас була операція зі звільнення лісового масиву, який росіяни називали «Берлін». Ми тоді жартували, що вони програли битву за Берлін. Ми забрали цей лісовий масив. Це була тривала операція, яка тривала декілька тижнів. Ми не давали ворогу взагалі вилізти з бліндажів, підвезти боєприпаси та їжу. Тому частина ворогів від зневоднення, від нестачі їжі і боєприпасів частина ворогів здавалася в полон.
Але ми побачили, як в рашці досі працює система управління. Це брехня на брехні. Навіть після того, як вони повністю втратили цей ліс, їхнє командування ще кілька тижнів заводило туди нові штурмові групи, переконуючи, що «там ще наші хлопці, заходьте». За одну ніч було знищено 60 росіян. Їхні групи просто йшли полем на вже втрачені позиції, а наші мінометники знищували їх ще на підходах. Весь лісовий масив вже був наш. Ми його повністю забрали і виставили свої позиції. Росіяни вели свої групи на смерть.
Потім, звичайно, в росіян почали змінювати командирів бригад і батальйонів та визнавали, що цей напрямок уже втрачений.
Ми робимо так, щоб у нас такої брехні не було. Це один із головних принципів, яких дотримується і корпус, і бригада «Ґреґіт». Ми завжди говоримо правду і вирішуємо проблеми.
— Вам 32 роки – і ви командир бригади! Війна пришвидшує кар’єри молодих талановитих офіцерів, це зрозуміло. А чи нема конфлікту поколінь? Як здобувати авторитет серед старших колег?
Та я про це навіть і не задумувався. Стараєшся виконувати свою роботу якісно. Так, звичайно, коли я прийшов у цю бригаду, то не знав усіх нюансів. Довелося багато чого вивчити. Це і юридична складова, і фінансова, адже ми створювали бригаду фактично з нуля. Мені підказував корпус, мені підказували командири бригад Збройних Сил, Національні гвардії, Служби безпеки України й інших структур, з якими ми взаємодіємо.
Тому війна не те що пришвидшила кар’єру, вона взагалі змінила армію, змінила підхід до управління. Так, зараз приходить більше молодих офіцерів, бо вони гнучкіші, швидше адаптуються до змін і готові їх реалізовувати. Не хочу образити ніякого полковника 50+, але хай займаються навчанням чи розвитком якихось там інновацій, а керувати людьми мають хлопці молодшого віку.
Зараз війна інтелектуальна, технологічна, і люди повинні це розуміти. Я тільки за, щоб через 5-7 років якийсь молодий 20-21-річний лейтенант змінив мене тут. І це буде гарно. Тому що навчив, задав планку для цих офіцерів, а вони підуть далі і зроблять ще краще.
— А чи лишається хоч якийсь час на себе, на сім’ю?
Якщо чесно, зараз дуже мало часу. Дружина дуже ображається, тому що я вдома мало буваю.
— А де зараз ваша сім’я? В Харкові?
Ні, дружина у Франківську. Я забрав сюди. До цього вона зі мною пройшла вже Харків і Дніпро. Де я був, там була і вона.
— Артилерію раніше називали богом війни, але віднедавна на цю роль претендують дрони, мабуть. Принаймні десь 80% уражень завдають саме дрони, а частка арти впала. Чим, на вашу думку, є артилерія на сучасному полі бою?
Я не називаю богами війни артилерію, тому що боги війни – це наша піхота. Найстрашніше і найважче піхоті. Тому все інше: дрони, артилерія, логістика, штаб – це все прикриття і допомога піхоті. Всі повинні працювати, щоб піхота вижила, повернулася додому. Працюють дрони, артилерія, вражають противника – супер. Але захоплення й утримання території – це тільки піхота. Без піхоти ми все одно не зможемо забрати наші території. Тому для мене боги війни зараз – це піхота.
— Поговоримо трішки про бригаду. “Ґреґіт” – нова бригада, лише недавно її презентували. В чому її фішка, що її відрізняє від інших артилерійських бригад?
Я не скажу, що вона сильно чимось відрізняється. Це нова бригада зі своїми інноваціями, технологіями, більш цікавими, ніж в інших бригадах. Ми автоматизуємо систему штабу до єдиного зразка, щоб це працювало в єдиній програмі. У нас є багато програмного забезпечення на війні. Це і “Дельта”, всі з нею знайомі, але ми створюємо і свої програми, які працюють всередині бригади.
Робимо все, щоб було трошки легше працювати, щоб командири і начальники в режимі реального часу мали повну картину того, що відбувається в підрозділах. Які є проблеми, яка ситуація з особовим складом, фінансами, юридичними питаннями — уся ця інформація має бути доступною командиру без зайвої бюрократії. Щоб не було такого, як це ще трапляється в деяких підрозділах, коли під кабінетом командира стоїть черга з двадцяти людей, і кожен чекає, поки він звільниться. Якщо командир може побачити всю необхідну інформацію на планшеті чи комп’ютері, то навіщо витрачати час?
Крім того, у нас інша структура управління. У бригаді немає великої кількості заступників. У нас є начальники секцій. Це новація, яку ми запровадили в бригаді “Хартія”, а зараз у корпусі “Хартія”.
— Розкажіть чому бригаду назвали саме «Ґреґіт»?
Ми довго думали над цією назвою. Бригада названа на честь полковника УПА Андрусяка Василя Васильовича. Він був командиром загону «Чорний ліс», загинув, воюючи з енкаведистами недалеко від Франківська.
Ну, і також тут в Івано-Франківській області є таке сакральне місце – це гора “Ґреґіт”. Але бригада не на її честь названа. Гора буде місцем, де ми будемо проводити свої просвітницькі та історичні заходи, щоб кожен наш військовий міг біля гори проводити час з рідними.
— Чи піднімались ви уже на гору?
Я особисто ще ні, але начальник штабу, головний сержант вже побували. Я планую найближчим часом піднятись.
— А як взагалі хлопці з Харкова дізналися про полковника УПА з Прикарпаття?
Ми читаємо багато.
— П’ятий рік війни, черг у ТЦК давно уже немає. Як це – формувати цілу бригаду в таких умовах? Що б ви хотіли сказати чоловікам, які ховаються від ТЦК по хатах?
— Та все дуже просто. Повірте, я найбільше чекаю, коли війна закінчиться – і я також звільнюся разом з усіма хлопцями. Достатній шлях пройдено, хай молоді хлопці вже обіймають посади після закінчення війни.
У нас два варіанти: або ми в армії, або ми для армії. У мене багато знайомих роблять цікаві справи на заводах Міноборони, приватних підприємствах, виготовляють дрони, боєприпаси, навіть артилерійські системи. Вони не носять форму, але щодня працюють для армії. Вони заробляють гроші й водночас роблять свій внесок у перемогу.
Але якщо просто сидіти вдома й ховатися, то… Не знаю. Мені як чоловікові хотілося б через двадцять років подивитися своєму синові в очі й чесно сказати, що я робив, коли в країні йшла війна. Це, мабуть, найважливіше.
— А яких людей вам треба найбільше у бригаді? Чи є ключові навички, які потрібні для артилериста у сучасній війні?
Головне, щоб в людини було бажання воювати і захищати Україну. Навіть не всі будуть безпосередньо воювати. Кожен призначається на посаду за своїми навичками, за тим, що робив у цивільному житті. Потрібні водії, айтішники, кухарі, менеджери з управління, у нас багато процесів. Потрібно ремонтувати автівки та гармати, рахувати це все також треба, тому фінансисти потрібні. Звичайно, потрібні номери обслуги і навідники, але цього всього ми навчаємо.
Треба мати якісь базові фізичні навики. Найелементарніші. Щоб ви хоч могли броню одягнути і пробігти метрів 10 в ній і не розсипатися.
Є базова загальновійськова підготовка, два місяці в «Хартії». Вас навчать там виживати. Наприклад, як захистити себе, як надати собі медичну допомогу, що таке зброя, як її в руках тримати, застосовувати, тому що кожен військовий повинен володіти зброєю. Сюди входить і загальне орієнтування на місцевості, загальна тактика. А далі вже йдуть розподіли по бригадах і загальне навчання.
Для кожної посади є різні терміни навчання. Наприклад, фінансисти будуть до пів року тільки розбиратися з фінансами, бо це густий ліс і там треба довго працювати. Айтішникам буде вже набагато легше, бо вони будуть займатися тим, що і в цивільному житті. Але для мене особисто на позиціях найцікавіше, бо там найщиріші люди і найвідвертіші.
— А які вакансії сьогодні є у бригаді?
Є багато вакансій – від номера обслуги, навідника, командира гармати, пілотів дальніх крил, FPV-дронів, ударних крил до фінансистів, реабілітологів, кухарів, діловодів, перекладачів.
Нам також потрібні фізично розвинуті хлопці, тому що ми формуємо команду, яка буде займатися з хлопцями спортом.
Потрібні психологи. Вони в нас організовують різні заходи для психологічного розвантаження: ігрові кімнати з PlayStation, скелелазіння, стрільбу з лука, іпотерапію.
Найкращий варіант для військового – коли рідні можуть приїхати до нього, а командування дає кілька днів, щоб побути з дружиною, дівчиною чи батьками. Але якщо такої можливості немає, то чому б не поїхати на скеледром чи не постріляти з лука? Це допомагає переключитися.
Тому наші психологи займаються і такими речами. Звісно, вони також багато спілкуються з військовими, допомагають їм розібратися з особистими проблемами. Адже не кожен боєць готовий відверто розповісти командиру про те, що його турбує.
Крім психологів, у нас працюють і військові капелани. Вони теж залучені до багатьох процесів і надають підтримку тим, хто її потребує.
— А сезечешників у бригаду берете? Які до них вимоги?
У кожного сезечешника, хай з якої бригади він би пішов, є свої мотиви. Зараз у мене служить боєць, який пішов з артилерійського дивізіону, де я був командиром, повернувся через два роки в бригаду. В нього були особисті проблеми, дуже серйозні. Він тоді вирішив піти, а зараз подзвонив і каже: “Я хочу вернутися, буду працювати”, і працює.
Є водій, який пішов в СЗЧ зі Збройних Сил, а повернувся вже в бригаду «Ґреґіт». В Збройних Силах був незадоволений командуванням з різних причин. Там є різні командири, навіть такі, які або беруть гроші, або дають незрозумілі команди.
У нас служать вже декілька десятків людей, які повернулися з СЗЧ. І, звичайно, ми далі будемо набирати їх, тому що ніколи не знаєш, що сталося у них насправді. Тому той, хто приходить у бригаду, починає все з чистого листка.
— А які посади сьогодні займають жінки у бригаді «Ґреґіт»?
Різноманітні. Я не скажу, що це штабна робота. Найбільш ефективно, коли дівчина сидить на управлінні вогнем і з захопленими очима вбиває ворога. Це найбільше мотивує і захоплює. Якщо ти хочеш вбивати ворога, ти будеш вбивати ворога.
В мене на позиціях є дівчата-пілоти, вони заряджають, споряджають дрони і летять вбивати ворога. Є дівчата, які цим всім процесом керують, і це захоплює.Тим паче дівчата більш посидючі, ніж хлопці.
— Ви можете собі уявити артилерійський розрахунок, який повністю складається з жінок?
Чом б й ні? Є дівчина в артдивізіоні, яка сказала, що хоче працювати тільки на позиції, і вона досі там працює. Таких дівчат в Україні, певно ж, не мільйони, але, думаю, сотня назбирається точно. У нас на артилерійських позиціях поки що дівчат немає. Але чом б й ні? Якщо вона буде приносити ефективність, я тільки за. Дівчата не гірше працюють, ніж хлопці.
— Попри щоденні виклики війни, командири повинні думати і про майбутнє армії. Якою ви бачите українську армію після перемоги?
Поговоримо після перемоги. Майбутнє України у наступні років 30 буде дуже цікаве. Основне, щоб зараз наше і ваше покоління, вибачте, не просрали все, як це було, наприклад, у 1991 році, коли нам відійшов ядерний потенціал, а ми його просто взяли і комусь подарували.
Як сказав один президент, у нас всі карти. Тому від нас залежить майбутнє України, наших дітей, наших онуків та правнуків.
— А що для вас особисто означає перемога?
Сумний момент. Не так часто в мене бувають відпустки, і ці відпустки в мене починаються з кладовищ у різних містах. Тому так, перемога для України все одно буде, але ми як військові втратили дуже багато, тому потрібен буде час.
Звичайно, в мене є плани на майбутнє, і я знаю, чим буду займатися після армії. Але військовим потрібен буде час, коли війна закінчиться. Найголовніше, щоб держава і суспільство мали розуміння, що з військовими після війни робити. Бо це дуже важкий буде період.
— На завершення нашої розмови поговорімо про актуальні потреби бригади. Нещодавно «Ґреґіт» оголосив збір понад 5 мільйонів гривень на самоскид для артилеристів. Розкажіть, для яких завдань він потрібен і як читачі можуть допомогти вашій бригаді.
Більшість цивільних людей не розуміє, навіщо бойовій бригаді самоскид. Насправді сьогодні держава забезпечує нас дронами, артилерією, боєприпасами. Автомобілями ми теж забезпечені — частину техніки ми перевели з інших бригад, частину отримуємо від держави та корпусу.
Самоскид для нас — критично важлива техніка. Ми облаштовуємо багато вогневих позицій, будуємо інженерні споруди, перевозимо великі обсяги ґрунту, будівельних матеріалів та інших вантажів. Саме для цього він і потрібен.
Чому такий великий? Тому що він має бути всюдихідним. Там, де ми зараз працюємо, навіть пікапи часто застрягають. А самоскид повинен без проблем проїжджати й виконувати свою роботу.
Плануємо придбати спочатку один, а згодом, якщо буде можливість, і другий. Це насамперед інвестиція в логістику.
Для бригади «Ґреґіт» логістика була і залишається одним із ключових напрямків. Що швидше ми підвозимо боєприпаси, облаштовуємо позиції, доставляємо харчі й усе необхідне нашим військовим, то ефективніше вони виконують бойові завдання. А що якісніше обладнана позиція, то довше вона може працювати і то безпечніше на ній особовому складу.
Зараз у нас ще багато завдань, які ми поки не можемо реалізувати саме через нестачу такої техніки. Частина бригади вже виконує бойові завдання на Харківському напрямку, і саме там ми плануємо використовувати цей самоскид.
Долучитися до збору можна за посиланням>>>
Розмовляли Анастасія Гутій та Софія Мельник
