Рідність і пам’ять – два нерозривні феномени, які визначають наше розуміння себе та світу. У своїй лекції «Століття пам’яті», яка проходила в Івано-Франківську, психоаналітик, германіст, перекладач Юрій Прохасько наголошує на ключовій ролі пам’яті у формуванні ідентичності та здатності відчувати час.
Та чи усвідомлюємо ми, як змінилася роль пам’яті під впливом історії, психоаналізу та сучасних технологій, і чи здатні зберегти її справжність у часи травм та війни, коли, за словами Прохаська, не завжди вдається відрізнити реальні спогади від спотворень?
Своєю лекцією Прохасько спонукає до глибокого осмислення цих питань та показує, що пам’ять – не просто засіб збереження минулого, а динамічний процес, який формує ідентичність та дозволяє відчувати часовість. КУРС наводить ключові тези лекції. Далі – пряма мова.
Рідність і її зв’язок з пам’яттю
Рідність має безпосередньо стосунок до пам’яті, бо рідність також заснована на пам’яті. Рідність великою мірою виростає зі спроможності пам’яті. І коли ми потім щось маємо змогу назвати своїм рідним, то йдеться також про те, що пам’ять уже давно співпрацює і вже давно є тим середовищем, дає нам змогу взагалі щось назвати чимось. Це веде нас до кількох засадничих усвідомлень. Перше усвідомлення, очевидно, полягає в тому, що ми, люди, є істотами часовості. Були навіть такі, які казали, що ми взагалі є часом.
Скажімо, Гайдеґґер (німецький філософ-екзистенціаліст та феноменолог. – Ред.) казав, що іншого способу, як часовість, у нас немає, а часовість – це є щось, що притаманне людині. То немовля не відразу може розрізнити, що таке теперішнє, майбутнє і минуле – оті три елементарні виміри часовості, які пізніше стають фундаментом нашої людської часовості, які очевидно виростають в тому числі з того, як укладена наша мова. Бо людська мова дозволяє нам рухатися в часі. Мова влаштована так, що вона має можливості, скажімо, граматичних часів, за допомогою яких ми взагалі можемо позначити теперішнє, минуле і майбутнє. Мова також містить умовний спосіб, містить можливість не тільки рухатися в часі, тобто перетворити наше життя, принаймні психічне, духове життя, з руху однолінійності історичного часу, який має єдиний відкритий вектор вперед, – перетворити внутрішньо, психічно – у машину часу, в якій ми можемо рухатися вперед і назад. Ми можемо забігати вперед, можемо загадувати щось, намагатися передбачати або мріяти. А можемо також рухатися назад. І цей рух назад через можливості мови, через влаштованість нашої мови зазвичай виявляється в тому, що ми називаємо пам’яттю. В дитини оце відчуття часовості, яке не є вродженим, не є даним, формується, власне, через перші спогади. Спогад і пам’ять в тому сенсі взагалі є тим, що дає нам можливість розуміти часовість як таку, як щось, що є дуже тяжко, дуже-дуже тяжко описати.
І отож це має стосунок до рідності – рідного міста. Бо коли я щось можу вже назвати своїм рідним, то це свідчить про те, що я маю вже спогади, я маю вже пам’ять про це. Але це свідчить також про те, що я маю таку-сяку, якусь тотожність – те, що ми називаємо ідентичністю. І тому існує щільний зв’язок пам’яті, спогадів і пригадування з тим, що ми називаємо ідентичністю, а також з тим, що і те, і те є процесом. І пригадування є процесом, і ідентичність є процесом, який, однак, іноді дуже вдало маскується під стан. І постійність наших спогадів, сталість нашої ідентичності є, очевидно, ілюзією. Можливо, це одна з найбільших ілюзій, але це є благословенна ілюзія, без якої ми не можемо жити, не могли би бути і втратили б цю тотожність.
Часовість – це суцільна відмінність
І от поняття «тотожність» веде мене до третього поняття, яке пов’язане для мене з пам’яттю, зі спогадами, бо часовість – то є, по суті, суцільна відмінність. Тобто усвідомлення того, що Дерріда (французький філософ. – Ред.) назвав диферанс, диференцією, відмінністю, і те, над чим так багато міркувало ХХ століття, – над відмінністю.
Бо якщо ми маємо час, якщо вже говоримо про час, якщо вже ми є істотами часу, то час позначає неухильно, що кожен час мусить бути відмінним від іншого, кожен момент часу мусить бути відмінним від іншого, і що також між собою мусять відрізнятися минуле, теперішнє і майбутнє, – це найм’якіша диференція. Але також кожна епоха тоді не просто може, а за означенням мусить бути відмінною від іншої епохи. Інакше то не було б історією, інакше не було б сенсу називати це історією. І ми маємо як наслідок таке специфічне чуття епохи.
Відмінність – одна з головних питомих ознак часовості.
Як змінилося усвідомлення пам’яті у ХХ столітті
«Століття пам’яті» – це довге ХХ століття – для мене означає, що щось відбулося із самим усвідомленням пам’яті. Не те щоб пам’яті не було до ХХ століття, бо пам’ять була завжди, очевидно. Як є люди, то є пам’ять, є спогади. Але саме в ХІХ столітті відбулося щось таке з пам’яттю, що спонукало довге ХХ століття, скажімо, породити дуже-дуже багато нових, радикально нових теорій пам’яті.
Зрештою, ніколи перед тим не було стільки дисциплін, а деякі з них – психологія, психіатрія, психопатологія, соціологія, ембріологія, порівняльна анатомія, фізіологія, революційна теорія, криміналістика, антропологія, політологія, психоаналіз, міжнародне право та багато-багато інших, покликаних до життя модерністю, – саме тоді лише почали складатися.
І ніколи доти поняття і питання пам’яті не перебували в самісінькому дискурсивному ядрі науки про людину та масових політичних практик. Попередні епохи міркували про подібне в явищах пам’яті: як вона постає, як зміцнюється, змінюється, спотворюється, затирається і зникає, як поширюється й закріплюється, але це робилося зовсім інакше, ніж у довгому ХХ столітті.
Тепер же зробили відкриття, що пам’ять не тільки не конче мусить бути циклічною, але і лінійною вона бути не конче мусить. Тепер йшлося не тільки про забування і забуття, але й про витіснення, захист і заперечення, про контамінацію і маніпуляцію пам’яті, про її зв’язки з політичними практиками, урядуванням, ідеологіями і пропагандою. Йшлося вже не тільки про пам’ять спільнот, але й про пам’ять суспільств, рухів і колективів. Також пам’ять самих жертв, а не тільки пам’ять про жертв. Пам’ять непривілейованих, субальтернів, селян, емігрантів, вигнанців і біженців.
Що сталося з пам’яттю після «століття пам’яті»
Отже, це століття ми відвели на пам’ятання, а далі що? Відбули і забули? Так, ніби минув День вдячності і далі знову можна бути невдячним. Минуло «століття пам’яті» – і має настати що? Забуття? Непам’ятання? Чи інші способи обходження з пам’яттю?
Одне бачимо вже напевно, вже тепер. Це стосується приймальних технологій збереження й відтворення пам’яті – цифровізації, яка відкриває, однак, нові шляхи і для маніпуляцій, фальшування, поширення, а також вибірковості чи навіть самої доступності змістів і вмістів пам’яті. Недарма категорія пам’яті стала також, а може й передусім, одним із визначальних параметрів комп’ютерних пристроїв – їхньої потужності, швидкості. А отже, і обсяги пам’яті, потужності невпинно зростають, а опція нагадування про події чи конкретні дати належить до функцій будь-якого сучасного обладнання.
Іншим уже цілком очевидним ефектом розвитку цих цифрових технологій є здатність, а навіть, здається, якась особлива схильність штучного інтелекту спотворювати, перекручувати, вигадувати чи заперечувати минуле.
Перекладання здатності пам’ятати на цифрові технології матиме і вже має подібні ефекти, як і перекладання рахування, самого мислення, здійснення вибору, прийняття рішень тощо із суб’єкта чи колективу на алгоритм. Коли за мене пам’ятає щось інше, я вже не можу сам нічого носити в пам’яті.
Вплив психоаналізу на сприйняття пам’яті
Рання психоаналітична теорія відкриває новітні перспективи розуміння пам’яті. По-перше, її відокремленість від свідомості, внаслідок діяльності тієї позасвідомої психічної сили, яку Фройд (австрійський психолог і невролог. – Ред.) – і це було його найперше, найоригінальніше та, зрештою, найважливіше для встановлення подальшої теоретичної спроби психоаналізу відкриття – спершу називає «відсіч», аби незабаром замінити його на термін «витіснення».
І тут ми спершу зустрічаємося з поняттям, модерним поняттям «травма», яке має таке величезне значення для багатьох теорій пам’яті і взагалі усвідомлення того, як пам’ять влаштована. Коли, так би мовити, травма зустрічається з пам’яттю, і тепер вони стають малорозлучні. Травматичний зміст спогадів унаслідок витіснення немов ізолюється від свідомого психічного процесу, але продовжує діяти зсередини у формі мучильного симптому та впливає на рішення і вчинки. Терапевтичним завданням психоаналітичної процедури стає пригадування травматичної події, реконструкція спогаду та інтеграція цілого переживання у свідомому психічному процесі.
У такий спосіб Фройд засновує неймовірно продуктивну лінію динамічного розуміння феномену пам’яті.
Фройд також багато розмірковував про зв’язок пам’яті з досвідом задоволення та незадоволення, про її зв’язок із категорією бажання. Ще у 1890-х роках він задумувався над проблемою так званої дитячої амнезії – чому ми не пам’ятаємо найбільш ранні події в нашому житті. Це як межа або бар’єр, подібний до великого коралового рифу, що не дозволяє нам пам’ятати найбільш ранні події, а повернення до них пам’яттю стає можливим лише з певного часу життя. Фройд пов’язує дитячу амнезію з едипальністю та постулює існування так званих покривних спогадів – свідомих, радше приємних, але захисних дитячих спогадів, покликаних оберігати від спогадів травматичних.
Ще важливішим відкриттям, здається, є існування «хибних спогадів» – переконливих фантазій, що викликають переконання, ніби так було насправді, і здобувають відтак суб’єктивно статус спогадів. Коли ми говоримо собі, що щось було, чого не було, але воно у нашій пам’яті має статус фактичного спогаду. Отже, Фройд відкриває, що дуже багато спогадів не спираються на подію, а є плодом фантазії. Але ми не маємо критерію, щоб розрізнити хибкість від дійсності.
Також під час тлумачення сновидінь Фройд дає зрозуміти, що й самі сновидіння можна вважати формою спогадів. Вони так само піддаються трансформаціям, спотворенням і стають матеріалом для витіснення.
Спогад і пам’ять втрачають свій статус надійних і реальних феноменів. Вони набувають через Фройда і психоаналіз, власне, того нового статусу чогось такого, що може бути динамічним, що ніколи не є тотожним самому собі остаточно. І відповідно, коли пригадуємо, то ми щоразу змінюємо сам спогад. Пригадування не є такою невинною продуктивною діяльністю, а є завжди діяльністю трансформативною. От у чому і полягає ця велика новація.
Все ж, попри те що він сам проводив такі сумніви щодо достовірності пам’яті, усе одно до кінця життя наполягав на тому, що пригадування є тим головним способом реконструкції суб’єкта.
Як змінюється роль пам’яті під час війни
І тепер, у ці дні, місяці й роки війни України, ми знову дуже гостро зустрічаємося з двома протилежними, але, безумовно, взаємопов’язаними вимогами та викликами пам’яті. З одного боку, прагнемо запам’ятати все про цю війну, про себе, про інших, не забути нічого і не оминути нікого, а також не дати забути, бо відчуваємо, що не сміємо забути, що втратимо себе і щось невимовно важливе, коли дозволимо собі забути, що відчуємо зраду, якщо забудемо, що маємо пильнувати неспотворену пам’ять і берегти її від занепаду і можливих перекручень, викривлених зловживань, що зобов’язані подбати, аби ця пам’ять жила і діяла.
З іншого боку – і це добре видно також у щоденній клінічній практиці, – зустрічаємося з пам’яттю небажаною, руйнівною, травматичною, якої хочеться спекатися, не впускати, але вона вривається непрошена знову і знову. І в цій напрузі, цій нечуваній діалектиці різних пам’ятей знову знаходять відображення всі найголовніші прозріння і пошуки: усі манівці і апорії, всі ходи і безвиході «століття пам’яті». Між страхом втратити те, що не вільно забути, страхом забути те, чого не вільно втратити, страхом свавільного повернення спогадів про те, що прагнеш забути, страхом непрошеного повторення того, що не варто було б забувати, пам’ятати, аби ніколи більше не повторити, і спробами запевнити пам’ять про те, що не смій ніколи більше повторитися. Пам’ять про те, що надто коштовне, аби його забути. Пам’ять про те, що надто небезпечне, аби його забути.
