Село для нацпарку чи парк для села?
Пістинь здавна був одним із найбільших і найзаможніших сіл Прикарпаття. Врешті, селом став називатися порівняно недавно. Пістинь мав розвинену промисловість, міську забудову і 1756 р. отримав маґдебурзьке право. Тож відданість принципам самоврядування в нього, як мовиться, в крові, пише Світлана Ісаченко в “Дзеркалі тижня“.
Життя селу перевернув президентський указ 2002 р. Не питаючи мешканців ані Пістиня, ані інших сіл, ніби їх взагалі не існує, понад 32 тис. га у Косівському районі (третина його території, причому землі з високим економічним потенціалом, впритул до сільських вулиць) були оголошені природно-заповідним фондом і передані новоствореному національному природному парку “Гуцульщина” – разом із пасовищами, державними експлуатаційними лісами, а подекуди – з дорогами, туристичними садибами та цвинтарями. До “Гуцульщини”, а точніше до Міністерства екології та природних ресурсів, якому парк підпорядкований, щедрим розчерком пера перейшли законсервовані нафтогазові родовища, діючі кар’єри і навіть засвідчені державними актами приватні земельні ділянки.
Президентський указ зобов’язував керівництво парку у 6-місячний термін привести до ладу землевпорядну документацію. Але статус НПП “Гуцульщина” як законного землекористувача досі під великим питанням. Уже кілька років він є предметом судових суперечок, що тривають між НПП і Пістинем. Державної реєстрації права землекористування, як того вимагає Земельний кодекс, у нацпарку немає. Земельне відведення не зроблені, межі з сусідніми землекористувачами не погоджені.
На підтвердження свого права користування косівськими землями дирекція НПП демонструє акт приймання-передачі матеріальних цінностей у 2002 р. від тодішніх землекористувачів. Документ саме засвідчує, що парку передали лісовий фонд, а не земельні ділянки відповідно до вимог земельного законодавства.
Лише у березні 2013 р. дирекція НПП уклала договір на розробку проекту землеустрою. Але графічний план об’єкта (будь-якого – ділянки під забудову, квартири чи заповідника) аж ніяк не є документом, що посвідчує на нього право власності або користування. Принаймні рік тому на запит Пістинської сільради, чи є на її адміністративній території такий землекористувач як НПП “Гуцульщина”, з районного відділу Держгеокадастру надійшла офіційна відповідь: такого користувача немає, офіційними користувачами державних земель лісогосподарського призначення значаться державне підприємство “Кутський лісгосп” та комунальне “Агроліс”.
Втім, дирекція парку з перших днів його створення вважала себе мало не повноправним землевласником і взялася регулювати господарську діяльність на Косівщині, обмежуючи розвиток підприємництва, а з ним – розвиток сіл та селищ. Заповідний статус земель накладає істотні обмеження на їх господарське використання. До речі, згоди законних землекористувачів і власників земельних ділянок потрапити у заповідну зону також ніхто не питав.
Пасеш вівці – сплачуй штраф
Все йшло до скандалу. Він вибухнув на всю країну, коли керівництво НПП вирішило оштрафувати на 35 тис. грн (на той час нечувані для селян гроші!) фермера з гірського села Космач за те, що випасав отару на орендованій приватній полонині, не відаючи про її заповідність і особливий режим використання. Як свідчать зібрані Косівською райрадою матеріали, у багатьох селах скаржилися також на перекопані співробітниками парку дороги до лісів, якими горяни здавна ходили по гриби та ягоди, вели маржину на травостої.
Стая на полонині Росохата
Вкрай обурені 13 прикарпатських сіл у 2005 р., за результатами місцевих референдумів, заборонили “Гуцульщині” заходити у свої адміністративні межі. На захист інтересів селян стала Косівська районна рада, звернувшись до Віктора Ющенка з проханням переглянути межі заповідності або взагалі скасувати указ Леоніда Кучми про створення НПП “Гуцульщина”.
“Ми виступаємо не проти парку, а проти беззаконня його керівництва. Проголошуючи на словах своїм завданням охорону і захист природи, на ділі національний природний парк почав розпоряджатися нашими землями, ще й розгорнув на них масштабну і протизаконну підприємницьку діяльність”, – наголошують косівські активісти у своїх численних зверненнях до владних структур: від Адміністрації президента до Івано-Франківської обласної ради.
Але за 14 років ніхто на звернення активістів і територіальних громад Косівщини та її органів влади так і не відреагував по суті. А суть, врешті, зводиться до відповіді на просте запитання: навіщо було створювати заповідний фонд в експлуатаційних лісах, на пасовищах, людських городах і сільських землях запасу, які є основою соціально-економічного розвитку територіальних громад? Не тільки за житейською логікою, а й за чинним законодавством, національні природні парки не можуть включати що кому заманеться, а лише природні комплекси та об’єкти, які мають особливу природоохоронну, історико-культурну та естетичну цінність.
“Погодьтеся, для того, щоб охороняти квіткові галявини, дерева з гніздами рідкісних птахів і вподобаними кажанами дуплами, зовсім не обов’язково перетворювати на заповідник третину території всього району впритул до населених пунктів і цим ставити його на межу економічного колапсу, – зазначає голова Косівської райради Павло Ванджурак. – Створюючи природний парк, не врахували природоохоронних аспектів, а про інтереси місцевих громад взагалі не думали. Обмеження підприємництва призвело до скорочення робочих місць, збіднення місцевих бюджетів. Своєю чергою, відсутність у людей роботи, а отже, і засобів до існування породжує такі ганебні явища, як самовільні рубки лісу, масову міграцію населення за кордон на заробітки. Тим часом ми бачимо, що НПП “Гуцульщина”, прикриваючись режимом заповідності, веде на наших землях інтенсивну лісозаготівлю. Проте реалізовує лісоматеріали поза аукціоном, за сумнівними схемами, без сплати земельного податку, реєстрації земельних ділянок…”
Рубки на території НПП “Гуцульщини”
Косівчан також дивує, чому до національного природного парку не ввійшла, приміром, найвища в районі унікальна гора Грегіт вулканічного походження, чому не зацікавили екологів давні святилища і гірські ареали червонокнижних рослин. Натомість НПП з розмахом зайшов на територію косівських сіл. Відповідь знайшлася зовсім недавно.
Але про це – перегодом.
Думаємо про пташок – забуваємо про людей
“Не наша компетенція – обговорювати президентський указ. Конституція зобов’язує нас його виконувати. Територію природно-заповідного фонду окреслено, особливий режим її функціонування визначено. Крапка. Тому ми мусимо оформити до кінця документацію на передані нам державою земельні масиви та здійснювати на них наукову, природоохоронну діяльність”, – цілком слушно зауважує незмінний з часів заснування НПП його директор Василь Пророчук.
“Але ж на цій території покутсько-буковинських Карпат мешкають не лише птахи і звірі. Тут споконвіку живуть люди. Десятки сіл та хуторів, яким потрібно розвиватися, забезпечувати людям житло і роботу, – зазначає у відповідь сільський голова Пістиня Тарас Бейсюк. – Не випадково Конституція України визнає землю та природні ресурси матеріальною і фінансовою базою місцевого самоврядування, а також наділяє сільські ради правом регулювати земельні відносини на своїй адміністративній території. Врешті, земля і люди – це невід’ємне, це і є село. Наш Пістинь розвивається, має понад чотири тисячі жителів і чи не найбільший в Україні показник приросту населення. У нас багато молодих сімей, які хочуть будуватися, жити і працювати в рідному селі, а не їхати світ за очі. Громада вболіває за своє село, за його соціально-економічний розвиток. Тому ми не дозволимо незаконно захоплювати і розкрадати наші землі”.
“Ми не вороги нашим людям, ми не проти розвитку сіл, – каже на це Василь Пророчук. – Але чи піде на користь Карпатам обмеження діяльності національного природного парку? Я, взагалі, переконаний, що всі Карпати необхідно оголосити природно-заповідним фондом і заборонити там усілякі рубки лісу. Хоча, з другого боку, що тоді робити з десятками тисяч гектарів усохлих смеречників, які треба терміново рубати? І з чого ж тоді жити місцевим мешканцям?..”
Справді, ліси з їхніми полонинами, багатими природними ресурсами, а відтак з деревопереробною, туристичною галуззю – основа життя в Карпатах. У результаті виконання указу президента в заповідному фонді, тобто в руках Мінекології та “Гуцульщини”, опинилося 75% лісів району. Комунальне підприємство “Агроліс” відписало парку 816 га колишніх колгоспних лісів, у яких здавна господарювали прилеглі села. Немає жодного пояснення, тим більше наукового обґрунтування унікальності цих рукотворних молодих смерекових насаджень. Інший землекористувач – Кутський держлісгосп – у добровільно-примусовому порядку віддав НПП у постійне користування разом зі своїм нерухомим майном 7,6 тис. га елітних лісів (не земель!), виплеканих не одним поколінням лісівників. Ще 15 тис. лісових гектарів опинилися в парку без вилучення і без будь-якого відшкодування. Втративши ліси, у лісгоспі вимушені були ліквідувати Яблунівське лісництво, закрити деревопереробні цехи. Це при тому, що у віддалених гірських селах знайти людям роботу – велика проблема.
Землю громад – у приватну власність
“Думаєте, в тих лісах парк розгорнув науково-заповідну роботу, розвиває туризм? Почав їх рубати направо і наліво, без будь-якого контролю. Бо хто ж контролюватиме екологів? Хіба самі себе, – розповідає громадський активіст Пістиня Андрій Ониськів. – Громада нашого села у квітні 2011 р. ініціювала перевірку діяльності НПП, правоохоронні органи виявили 224 куб. м незаконно зрубаної деревини у заповідних зонах. Це лише невеличкий епізод. Але найбільше обурює те, що керівництво “Гуцульщини”, без жодного погодження з сільськими радами, в адміністративних межах сіл почало захоплювати і роздавати земельні ділянки зелених зон, придатні для розвитку туризму та рекреації…”
Більше половини адміністративної території Пістиня президентський указ віддав “Гуцульщині”. Проте, оскільки керівництво НПП не мало документів на право користування пістинською землею, частина цих ділянок увійшла в генплан розвитку і забудови села, затверджений у липні 2013 р. Генплан – задоволення не з дешевих. Необхідні 100 тис. грн зібрали всім селом. (До слова, національному природному парку виготовлення земельної документації, а також інші витрати щедро оплачує державний бюджет). І ось під час його підготовки відкрилися факти, які жахнули не тільки мешканців Пістиня.
“На публічній кадастровій карті країни ми побачили, що невідомі особи, швидше за все – підставні, вже розібрали у приватну власність 343 га нашої землі, яку НПП узяв під охорону і в користування, – розповідає депутат Пістинської сільради Петро Пліхтяк. – Виходить, нацпарк створювали, щоб забрати в нас землю і тишком-нишком роздати її, розпродати? Співробітники нацпарку про себе також не забули. На приватизованих у лісі земельних ділянках уже вибудувані розкішні маєтки. А нам тепер проблематично виділити землю учасникам АТО – нашим односельцям…”
Почали дивитися на карті сусіднє село Шешори, перлину карпатського туризму, землі якого також під “Гуцульщиною”. А там 2,7 тис. га приватних ділянок із 15 кадастровими номерами поруч зі знаменитими Шешорськими сріблястими водоспадами, де чи не найдорожча земля в усіх Карпатах.
“До чого тут наш парк? – дивується його незмінний керівник Василь Пророчук. — Так, це наша територія. Але ми не знаємо, хто пороздавав у приватну власність заповідні землі державного лісфонду. Це не ми, для нас це також новина. Це самоуправство сільських рад. Запевняю, якби не “Гуцульщина”, тут уже давно вирубали б увесь ліс і розпродали всю землю. Вважайте, ми зупинили масштабний земельно-лісовий дерибан. Тому сільські ради й налаштовані проти нас. Тому іде така війна…”
Вузли косівського конфлікту затягуються все тугіше. Навіть суди безпорадно розводять руками, блукаючи між статтями Земельного, Лісового кодексів та закону “Про природно-заповідний фонд”. Але всі його учасники, включно з районною і обласною владою, єдині в одному: бардак (іншого слова не підібрати) із землею в національних природних парках вигідний тим ділкам, котрі, прикриваючись гаслами охорони природи, проводять махінації, ще й за державний кошт, із привласнення загальнонародного ресурсу. Тому й створюють заповідники в багатих на деревину експлуатаційних лісах та поблизу сіл, де сьогодні за сотку правлять не менше двох тисяч доларів.
“В усьому світі національні природні парки – ефективний механізм для розвитку громад, збагачення місцевих бюджетів. У нас же, як бачимо, це зменшення робочих місць, згортання підприємництва, інвестицій. Безліч прикладів покинутих напівдорозі інвестпроектів у сфері туризму, не кажучи про традиційні для Косівщини галузі лісівництво та деревопереробку. А головне, заповідний фонд – це прикриття для афер із землею та бюджетними коштами, – продовжує розмову громадський активіст Андрій Ониськів. – За свою землю треба боротися. Ми розповіли про всі виявлені в “Гуцульщини” порушення міністру екології Остапу Семераку. Він обіцяв громадськості з усім розібратися і призначити іншого директора. Бо це керівництво ідею парку сплюндрувало. Куди не кинь – брехня і крадіжки”.
“Розібратися з землею у трикутнику “нацпарк – громади – лісгоспи” дуже важко. Порядку нема, – каже перший заступник голови Івано-Франківської облдержадміністрації Сергій Басараб. – Проводимо землевпорядження між цими суб’єктами. Але при цьому і Києву, і Івано-Франківську однозначно треба думати про економічні й соціальні наслідки заповідання значних територій, на яких базується економіка сіл і районів, особливо гірських…”
Слідчий відділ Косівського відділу обласного управління Національної поліції саме веде досудове розслідування у справі щодо посадових осіб НПП “Гуцульщина” та Шешорської сільради. Правоохоронці вважають, що ці керівники, зловживаючи службовим становищем, незаконно передали на користь третіх осіб 4,2 га природно-заповідного фонду.
Івано-Франківська обласна прокуратура відкрила чотири кримінальні провадження за фактами службової недбалості співробітників іншого національного природного парку – Карпатського, що господарює на землях м. Яремче, Микуличинської, Ворохтянської та Татарівської сільських рад. “Разом з чиновниками районних відділів земельних ресурсів вони погодили та передали у приватну власність ділянки загальною площею 7,4 га, які належать до земель природно-заповідного призначення Карпатського НПП. Внаслідок неправомірних дій державним інтересам завдано збитків майже на 2,6 млн грн”, – повідомили в прокуратурі Івано-Франківської області.
Спекуляція святими іменами
Тим часом конфлікт наростає. У селах створено громадські комітети. Активісти перекривають дороги, влаштовують мітинги (почасти аж надто бурхливі) під адмінбудівлями НПП та стінами Мінекології і Верховної Ради, вимагаючи від екологів враховувати інтереси територіальних громад, припинити нищити природні ресурси і розбазарювати землі, а від правоохоронців – довести до кінця кримінальні впровадження проти дирекції “Гуцульщини” у справах нецільового використання бюджетних коштів та незаконних рубок у заповідній зоні.
У відповідь екологічна громадськість на чолі з НПП називає ці виступи проплаченими збіговиськами не зовсім тверезих молодиків, звинувачує керівництво Пістиня у рейдерському захопленні своєї землі, в організації мало не збройного нападу на адміністративні приміщення, а генеральний план розвитку села і його нові межі вважає не багато не мало – пограбуванням держави Україна.
Але найбільші пристрасті дорослих з баталіями, взаємними звинуваченнями та образами вирують довкола Маєтку Святого Миколая – осередку культури, моралі і патріотичного виховання молоді не лише Прикарпаття, а й усієї країни. До дивовижно гарної гуцульської садиби, збудованої майже в самому Пістині, у гості до Святого Миколая діти їдуть звідусіль.
Сам маєток з великим подвір’ям, будиночками, відпочинковими майданчиками займає ділянку близько одного гектара. Але в березні 2013 р. уряд Азарова, дублюючи президентський указ 2002 р., видає розпорядження окремо вилучити на території Пістинської сільради 116 га і віддати в розпорядження Мінекології та в постійне користування “Гуцульщині”. Через кілька місяців з’являється аналогічне розпорядження про вилучення ще 6,6 га. Про Маєток Святого Миколая в них ані слова.
У Пістиня з його генпланом розвитку ніхто нічого не питає. Кабмін продовжує дивитися на карпатське село, як європейські колонізатори на африканські поселення. Пістинь, який уже бачив, як у заповідних зонах сотні державних гектарів раптом перетворюються на приватні, постав проти такого свавілля високопосадовців. Аж тут – Революція Гідності.
“Ми йшли на Майдан з великою надією, що нова українська влада, крім усього, почує села, повернеться до нас обличчям, – розповідає активіст Андрій Ониськів. – Але поки ми стояли на Майдані, Мінекології, продовжуючи діяння кліки Януковича, незважаючи на численні звернення громади нашого села, у січні 2014 р. погодило парку землевпорядну документацію на виготовлення окремого державного акта на право володіння і користування нашою землею. В нас є всі підстави вважати, що справа Януковича з розкрадання державних земель і земель територіальних громад Прикарпаття живе і процвітає. А національні природні парки залишаються корупційною складовою центральної влади, з допомогою якої можна прибрати до рук ринково привабливі земельні ділянки…”
Міністерство екології та природних ресурсів, яке від імені держави несе відповідальність перед народом України за використання земель державного заповідного фонду, ще жодного разу не відреагувало на факти появи приватних земель у державних заповідниках, не дало оцінку природокористуванню в них. Навпаки, ініціює значне розширення меж НПП, у тому числі “Гуцульщини”, знову ж таки попри думку місцевих громад і місцевої влади.
Резервація для карпатських громад?
П’ятнадцять років тому задум “Гуцульщини” зводився не лише до створення національного природного парку. Парк був складовою грандіозного проекту: на заповідній території Косівщини мало з нуля постати гуцульське село – штучно створене, але зі справжніми хатами, господарськими обійстями, зі справжніми мешканцями, які б зберігали давні традиції гуцулів, їх побут, ремесла, загалом – життєвий устрій у будні і свята. Сотні мільйонів гривень на реалізацію проекту планували отримати з державного бюджету, а потім мати фінансування з господарської діяльності на одержаній землі, а також із туристів, які б їхали на це диво подивитися, пожити серед природи, як жили наші предки у сиву давнину.
“Але про живі села з їхньою історією та нагальними проблемами не думали ні тоді, ні тепер, – каже сільський голова Пістиня Тарас Бейсюк. – За великим рахунком, позбавивши територіальні громади та сільські ради права контролювати використання і розпоряджатися землею за межами населених пунктів, сільське населення загнали в резервацію і згадують про нас тільки під час виборів. Хоча Конституція визнає село, разом із селищем і містом, базовою одиницею адміністративно-територіального устрою нашої держави…”
Конфлікт Пістиня і “Гуцульщини” – значно більший, аніж суперечка “за межу і грушу” між сільрадою та природним національним парком. Це – вирішення найзлободенніших питань: про адміністративно-територіальний устрій країни, повноваження місцевих рад, врешті – про долю проголошеної реформи з децентралізації та розвитку місцевого самоврядування. З усіх трибун тільки й чутно про передачу влади на місця та створення економічно і фінансово спроможних територіальних громад. На ділі – громади відсторонені від свого основного ресурсу – землі, а отже, від впливу на дохідну частину своїх бюджетів. Потім дивуємося – чому в нас такі бідні села?..
“Виконавча влада завжди прагнула обмежити на свою користь повноваження місцевого самоврядування, особливо в користуванні землею та природними ресурсами, – зазначає голова підкомітету з питань місцевих органів виконавчої влади та територіального устрою Верховної Ради, народний депутат Микола Федорук (багаторічний мер Чернівців, до слова). – Правління Януковича довело ситуацію до абсурду, коли, всупереч Конституції, змінами до низки законів повноваження сільських, селищних голів і місцевих рад були замкнені межами населеного пункту. Це дало безмежні можливості центральній владі безконтрольно використовувати ресурси територіальних громад, прикриваючись інтересами держави. Тепер точаться палкі дискусії саме з приводу розпоряджання землями за межами населених пунктів. Переконаний, основою управління в державі мають бути територіальні громади. Через місцеві органи влади вони повинні розпоряджатися землями всіх категорій в адміністративних межах своєї ради, а не лише населеного пункту. Це й буде кроком до реальної децентралізації влади в країні, а також до реалізації основної мети реформи місцевого самоврядування – створення спроможних, по-державницьки активних територіальних громад. Проте з боку центральної влади ці пропозиції отримують серйозний спротив. Розпоряджання землею ніхто не хоче випускати з рук…”
