Я дуже хотів би, щоб ми виграли ці вибори. Це досить проста фраза і наче сама собою зрозуміла. Звичайно, а як же інакше? Хто ще мав би виграти "ці вибори", як не "ми"? Ми завжди прагнемо виграти якісь вибори. І коли ми їх – о диво! – виграємо, то раптом дізнаємося, що знову пошилися в дурні. Тобто не все так просто.Тут є, по-перше, проблема з "ми". Хто такі ці "ми"? Чого їм треба, цим "нам"? По-друге, проблема з "виграти". Що це насправді таке, в чому це полягає, які матиме наслідки?
Так і виходить, що сформульована на початку фраза не така проста, навіть якась підозріло багатозначна.
Гаразд, почнімо з'ясування. Ми – це певна частина українського суспільства. Я маю деякі підстави думати, що ми його передова частина. Ми далеко не в більшості, але в певні моменти нас вистачає для чергового імпульсу, чергового витка надій. Часом ці надії втілюються в наші фантастичні майдани. Водночас ми вже як мінімум одного разу дізналися, що майданні надії дуже легко змарнувати. Це дуже цінне знання, хоч і негативне. Щоб у ньому не погубитися, варто визначити якісь конкретні індикатори.
Мій індикатор кандидує на мажоритарному окрузі в місті, де я живу. Цей момент може здатися занадто локальним, щоб говорити про нього саме тут, а не на місцевому рівні. Іншими словами, ця тема може здатися надто вузькою. Але я наважився писати про це тут, бо для мене це та крапля, в якій віддзеркалюється світ. У цьому випадку – той епізод, який покаже, чи ми навчилися не марнувати надії.
Якщо він переможе, я вважатиму, що ми взагалі проб'ємося. Що поступ можливий, що ми дечому дуже суттєвому навчилися. Не ми як громада окремого західноукраїнського міста, а ми як уся країна. Я хочу ризикнути твердженням, що кандидат Петро Шкутяк є пілотним проектом української громадянської зрілості. Він іде на вибори, образно кажучи, без біґ-бордів – це його дуже великий плюс. Це свідчить про те, що він ніяк не пов'язаний ні з політичними, ні з фінансовими, ні з політично-фінансовими гравцями. У нього не вкладають чиєсь бабло. Ставши депутатом, він не буде зобов'язаний його відпрацьовувати. Вони – згадані щойно гравці – вже знову поділили країну. Цього разу за округами мажоритарки. От уявіть собі: вони вже про все домовилися, бабло куди слід занесено, результат гри, як у проданому матчі, відомий заздалегідь. І як чудово було б їм цю їхню гру поламати – якщо не в більшості округів, то хоча б у багатьох. А якщо не в багатьох, то хоча б у пілотних. На майбутнє кожна така перемога нам дуже знадобиться.
У цьому прагматичний мотив мого вибору. Але є ще й героїко-романтичний.
Кандидат Петро Шкутяк, 34-річний батько п'ятьох дітей і успішний громадянин доволі неуспішної країни, активіст 15-ї сотні Самооборони Майдану, який він відстояв цілком і повністю, з листопада по березень. Відстояв у сенсі захистив – ось що мається тут на увазі. У травні він пішов добровольцем на Луганщину і записався в "Айдар". Він став солдатом, причому правильним – солдатом свободи. Ми не надто добре знаємось особисто, але для багатьох людей нашого кола він став героєм захоплених переказів. Живим підтвердженням того, що правильні чоловічі вчинки трапляються не тільки у пропагандистських фільмах.
20 липня була неділя – здається, по-справжньому літня, з першим цього року запливом на середину озера. Увечері ми були приголомшені звісткою про його тяжке поранення в бою під Георгіївкою. Слово Георгіївка з того часу стало для нас означати щось більше, ніж просто назву населеного пункту десь коло Луганська, тобто щось більше, ніж іще одну назву зі зведень "штабу АТО". На щастя, воно не матиме для нас жалобного флеру. Але больова відзнака залишиться на ньому назавжди.
Наш солдат вижив. Протягом наступних годин і днів ми загіпнотизовано стежили за його долею: прооперований у Харкові, перевезений до шпиталю у Львові. Лікування, реабілітація, повернення.
Такий епічний сюжет обов'язково мусить мати продовження. Такі історії не обриваються на півслові.
Тут дуже проста альтернатива. Якщо переможе бабло, і наш кандидат не пройде, можна буде констатувати невиліковність хвороби або принаймні ще один кінець фільму. Далі розповідати ні про що – наша країна залишається у своєму порочному колі порочних політиків.
Але якщо трапиться таке, що бабло програє, а наш кандидат пройде, можна буде глибоко зітхнути і невпевнено промимрити щось на зразок "Ого, невже таки справді почалося?".
Юрій Андрухович, ТСН
