Такі дані Міносвіти України. Це означає, що майже 9% навчальних закладів забезпечують повноцінні умови освіти для понад 4000 дітей з інвалідністю. Для порівняння: в Словаччині інклюзивні класи працюють у 42% шкіл, в Угорщині – в 57%. А ось у Литві та Норвегії цей показник сягає 90%. Досвід європейських країн запроваджують і в Україні. Завдяки ініціативі місцевих громад розробляють також власні моделі інклюзивної освіти. Яскравий приклад – проект, реалізований ГО "Українська Спілка Інвалідів" у Львові, де запровадили інклюзію для незрячих дітей.
До кожної дитини – індивідуальний підхід
Другокласниця Діана Патерега ходить до звичайної львівської школи №34 імені Маркіяна Шашкевича й навчається за такою ж шкільною програмою, як і решта дітей. Незряча дівчинка самостійно пересувається коридорами, відвідує всі уроки й уважно слухає вчителя.
Незрячі – єдина категорія дітей з інвалідністю, які потребують для навчання спеціальних технічних засобів: машинку, що друкує шрифтом Брайля, дейзі-плеєри та комп’ютер із програмою екранного доступу. Вони дають змогу швидко надрукувати відповідь на письмове завдання, оперативно знайти потрібну сторінку в аудіокнизі або ж працювати в Інтернеті завдяки системі синтезу мовлення. Для незрячих дітей це аналог звичайного зошита, ручки та підручника.
"Наша Діанка вчиться за програмою загальноосвітнього навчального закладу, яку ми просто адаптуємо та модифікуємо відповідно до потреб дитини. Найголовніше – це співпраця вчителя, асистента вчителя та батьків. У нас є дуже тісна співпраця, й тому ми маємо гарні результати", – каже Оксана Балик, класний керівник Діани, педагог із 20-річним стажем.
Оксана Балик
За її словами, дівчинка дуже старанна і має успіхи з таких предметів як українська мова та література. Допомагає вчителеві асистент, в обов’язки якої, зокрема, входить переклад домашніх робіт Діани зі шрифту Брайля, щоб педагог могла їх перевірити.
"У нашій школі – три інклюзивні класи, і ми в тім числі. Є чотири дитини, які навчаються за системою інклюзивної освіти. Я працюю тільки з Діаною в цьому класі. Насамперед, що я мала вивчити, – це шрифт Брайля. Без нього нікуди: дитина читає, пише. Я маю знати, що вона пише, що читає, і сама виготовляю матеріали, друкую, адаптую для цього", – каже Олена Лукаш, асистент вчителя інклюзивного класу.
Як це працює в Україні
Завдяки змінам до Закону про освіту щодо доступу осіб з інвалідністю до освітніх послуг в Україні нарешті з’явилося поняття "особи з особливими освітніми потребами". Такі діти мають право навчатися у звичайних школах за місцем проживання. В разі потреби загальноосвітні класи облаштують усім необхідним, а "особливим" школярам надаватимуть підтримку в навчальному процесі й створюватимуть рівні умови незалежно від стану здоров’я, інтелекту, віку та національності. Відтепер дитину мають взяти до будь-якої школи на підставі заяви батьків, висновку психолого-медико-педагогічної консультації та підтримки місцевого органу управління освітою.
Мама Діани довго обирала школу для доньки. З-поміж головних критеріїв були матеріально-технічна база та ставлення однокласників. У школі дівчинка вже знайшла друзів, серед яких Гліб Кривошеєнко: "Мені подобається Діана: вона гарна, вміє добре читати по своїх літерах – пальчиками водить з заплющеними очима. Мені вона подобається".
Школярі в інклюзивних класах вчаться розуміти проблеми однокласників, допомагати та поважати одне одного. Водночас завдяки інклюзії діти з інвалідністю отримують більше можливостей для розвитку і соціалізації.
"Я цікавилася, як дітки в інших школах навчаються. Звичайно, я брала за основу закордон, бо не знала, що в нас таке є. Дуже тішуся, що це просувають і воно набирає обертів. Не треба здаватися – батьки не повинні опускати рук. Я дуже радію, що якось опанувала себе й не розгубилася", – каже Ірина Войтович, мама Діани.
Якщо торік у школі №34 за інклюзивною формою навчалася лише Діана Патерега, то цього року на уроки ходить уже чотири дитини з інвалідністю. Розповідає Роман Гринчук, директор середньої загальноосвітньої школи №34 імені Маркіяна Шашкевича: "У Європі давно інклюзивна освіта існує, а в Україні лише почала розвиватися. Нам потрібно запроваджувати європейські цінності, де одна дитина може бути адаптована в середовище. Ми працюємо в тому напрямку, щоб розвивати цю дитину. Щоб вона почувалася комфортно, як у сім’ї".
Роман Гринчук
Не всі діти, батьки та навіть вчителі ставляться до інклюзивної освіти прихильно. Причиною є недостатня поінформованість. "Якщо їх консультувати, вони зрозуміють: жодної загрози такі діти для однокласників не становлять, навпаки – навчають толерантності та людяності. Пліч-о-пліч із вчителем працює асистент, тож навчальний процес не постраждає", – каже Ірина Делеган, мама одного з однокласників Діани. І додає: "Це – нормально. Ми бачили, як тут навчаються дітки. Є такі, що мають проблеми з опорно-руховим апаратом, бачили незрячу дівчинку. Ми до цього цілком нормально ставимося. Коли я навчалася, була дівчинка, яка їздила в інвалідному візочку, і вона отримала золоту медаль".
Хто лідер?
Львів завжди посідав провідні позиції в розвитку інклюзивної освіти в Україні. Ще з початку 90-х років тут створили перші інклюзивні класи в загальноосвітніх школах. Проте жоден учень так і не закінчив навчання за цією формою. На перше вересня 2017-го заняття у львівських школах відвідує близько 70 дітей з інвалідністю. В 2015-му ця цифра була втричі менша. Зазвичай це учні з порушеннями слуху, зору, опорно-рухового апарату, розумового розвитку, аутизмом, синдромом Дауна. В Україні немає жодних протипоказань для зарахування на інклюзивну форму навчання осіб з такими проблемами.
Нині у Львові працює унікальна модель інклюзивної освіти саме для незрячих дітей, за якою в різних школах здобувають освіту 22 учні. Ця модель не лише забезпечує їх доступом до підручників та облаштовує робочі місця, а й передбачає навчання педагогів і асистентів вчителя. Їх готує команда з "Ресурсного центру" при Львівській політехніці, яку очолює Оксана Потимко: "Торік ми 53 рази були у відрядженні – від двох-трьох днів до тижня. Ми проїхали всю Україну і в кожній області працювали в університетах, школах, навчали вчителів. Потім зрозуміли: це дуже дорого, тож минулого року відкрили у Львові перші курси інклюзивної освіти незрячих дітей. Приїхали вчителі з 8 областей – це 22 педагоги, які й навчалися протягом тижня".
Нині є дефіцит асистентів вчителів. Лише у Львові близько 60% таких посад залишаються вакантними. Через невисокі зарплати молодь просто не хоче працювати в цій царині. Хоча така робота є досить цікавою для молодих педагогів: "Асистент повинен допомагати вчителю, має познайомити незрячу дитину з класом, школою, навчити її з класу зайти до вбиральні, їдальні, вийти зі школи. Але він точно не повинен бавити незрячу дитину під час уроку, не має все дублювати їй на вушко. Дитина мусить сама вчитися слухати вчителя, а педагог має проводити урок таким чином, щоб у навчальний процес були залучені всі учні – і зрячі, й незрячі. От для цього існує методика адаптації матеріалів, у якій асистент допомагає вчителеві", – підкреслює Оксана Потимко.
Завдяки активній роботі та розвитку нових напрямів у інклюзивній освіті українська модель інклюзії незрячих дітей щороку вдосконалюється, доводячи власну ефективність та життєздатність. Основний її результат – успішне навчання багатьох незрячих дітей, які здобувають освіту в звичайних школах.
За останні півстоліття Європа змінила себе: замість суспільства, де перемагають найсильніші, там будують суспільство, де перемагають усі. Україна нині проходить той самий шлях: якщо за радянських часів незрячих людей намагалися ізолювати, сьогодні такі люди можуть знайти роботу й стати частиною соціуму. Адже сенс "інклюзивності" – в побудові суспільства, яке не кидає напризволяще тих, кому найскладніше.
Матеріал підготовлено в рамках проекту «Точне відображення Угоди про асоціацію Україна-ЄС в українських медіа», що втілюється польським Фондом міжнародної солідарності у співпраці з українськими громадськими організаціями «Інтерньюз-Україна» та «Товариство Лева». Проект реалізується за кошти Агентства США з міжнародного розвитку (USAID), а також за кошти Програми «Підтримка демократії», що у свою чергу фінансується з Програми польського співробітництва задля розвитку Міністерства закордонних справ Республіки Польща.
