Пекарня
Від Мар’їнки до Донецька 15 хвилин пішки: пройшовся – і вже тобі Петрівський район.
До війни в Мар’їнці працювали хлібозавод, молочний завод, завод комбікорму, шиноремонтний і ще була шахта. Зараз все це не працює: щось зруйновано, щось опинилося за "нулем", щось зупинилося – перебито газопровід, а поки не буде газу – довоєнне виробництво запустити неможливо. Також постійні проблеми з водою та світлом, що відновленню потужностей, м’яко кажучи, не сприяє.
– Я не люблю поняття "сіра зона". Тут реальні люди живуть. Це чиїсь долі, які неприпустимо зафарбовувати сірим кольором, – говорить Олег Ткаченко, пастор церкви "Добра вість".
Олег Ткаченко
Ткаченко відкрив у Мар’їнці пекарню. У березні. Бо пекарня – це хліб, причому не просто хліб, а дешевий і якісний, плюс робочі місця, пояснює він. А все це треба.
В Мар’їнці часті обстріли навіть зараз, а ще раніше, від літа 2014 року, було зовсім жорстко.
Тут навіть якщо один день, точніше ніч, тихо, то на наступний починається канонада.
Возити хліб у Мар’їнку не хотіли: обстріли, блокпости, маса того непередбачуваного, що звичайний водій машини з хлібом називає "мені за це не платять" або "я не наймався".
– Рік тому, коли до нас навіть газельки не ходили, я сідала на велосипед і гнала в Курахово по хліб. Воно і стріляють, і далеко, і кураховський хліб дорогий – 9,70 грн, але ж без хліба теж ніяк, – розповідає мені Ірина.
По карті відстань між Мар’їнкою та Кураховим 19,5 км.
Зараз Ірина працює в пекарні обліковницею – веде облік.
Коли вона або хтось інший тут говорить про свій хліб, то неодмінно проскакує слово "смачний".
– Мар’їнський хліб славився і до війни, а всі наші пекарі з хлібозаводу, – пояснює вона.
З Олегом проходимо по цеху.
– Ось тут буде ще одна пічка, – показує Олег Ткаченко.
"Ти ще на цей прес подивись, щоб нормально тиск йшов", – каже Олег працівникові.
– Вибачте. Це все виробничі процеси… Розумієте, ми почали як маленька пекарня, але є бажання і зберегти компактність, і налагодити серійне виробництво. Бо доступна ціна буде тоді, коли буде серійне, – розповідає Олег.
Ціна мар’їнського хліба – 6,50 грн, а на здобні булки ціни від 2 грн до 7, залежно від розміру.
Це перше підприємство в Мар’їнці. До цього часу все здебільшого закривалося, а Олег вирішив відкривати.
– Обладнання в нас поки напівавтоматичне, – каже він. – Ця машина називається тістоміс, поки ми тісто розділяємо вручну, але вже за кілька днів встановимо новий тістоділитель. Він буде ділити тісто шляхом вакуумної формовки. Ще шукаємо, де купити тістоокруглювач…
Все обладнання в пекарні працює від електрики. Щоб електрика була безперебійною, купили генератор, а проблем з водою немає, бо є своя свердловина.
– Ось це кімната добового зберігання. Плануємо ще один холодильник взяти. Але, розумієте, зона в нас проблемна – завтра може світла не стати, і холодильник перетвориться на шафу. Хоча холодильник можна й від генератора живити, але це вже дорожче, – ділиться планами Олег.
А ще він хоче купити систему очистки води.
– Тут велика проблема з водою. Питну воду завозять, але, от скажу чесно, я би таку воду з цистерн не пив. Наша установка працюватиме на воді зі свердловини. Ми розраховуємо на 3 куб. м на добу, – розповідає Олег.
Поруч з цехом – кімната. Там сьогодні в мене з дітьми буде заняття медіаклубу – Олег дуже хоче, щоб в Мар’їнці був свій медіаклуб і щоб діти навчилися самі робити новини про Мар’їнку і висилати їх у різні видання на "велику землю", знімати відео. "Їх треба виривати у війни", – говорить він про дітей.
Загалом, у тому приміщенні, де ми займатимемося, планується за кілька місяців відкрити міні-маркет.
– Поки хліб продається в наметі, але ми вже готуємо приміщення під магазинчик. Готуй сани влітку, чули? – сміється Олег.
У міні-маркеті буде продаватися не тільки хліб і булки, як зараз у наметі.
В найближчих планах запустити в Мар’їнці ж кондитерський цех. "Печенюжки усілякі будемо робити", – каже Ткаченко.
А ще тут збільшиться асортимент. Буде і житній хліб, і кукурудзяний, і гречаний…
Олег планує відкрити 5 пекарень. Дві в Мар’їнці. Далі Донське, Миронівське, Світлодарськ.
Основна проблема, на думку Олега, зовсім не обстріли чи побита інфраструктура, а кадри – хто буде займатися.
– Для нас важливо, щоб людина не тільки робила проект, а й змінювала середовище довкола себе, розумієте? – каже Олег так само, як це б говорив будь-який менеджер в Києві, Харкові чи Івано-Франківську.
Повз нього по коридору пробігає дівчинка Іванка – вона прийшла на медіаклуб, а після Олег пропонує їй їхати до Слов’янська – сам він зі Слов’янська, там його сім’я, а Іванка дружить з його дочками.
Знаєте, чому почали саме в Мар’їнці, пояснює Олег. Бо тут був свій хлібозавод.
– До речі, – питає він. – А скільки вода на розлив коштує в Києві?
Він планує в міні-маркеті поставити установку для продажу очищеної питної води.
Бізнес чи благодійність?
– Для мене це не бізнес, це служіння. Бо це Божа благодать – купувати дешевий і смачний хліб, – говорить Ірина.
Крім того, що вона обліковець у пекарні, вона ще й місіонер в "Добрій вістці".
На другому поверсі того ж приміщення, де печуться булки, триває молитва.
"Ми йдемо туди, де біль, щоб проголосити правду Божу та відновити зруйноване… Мар’їнка – місто миру і радості", – так моляться нагорі, поки внизу печуться булки.
– Олеже, тож це бізнес чи благодійність?
– Наполовину, – каже він. – Наполовину бізнес, наполовину благодійність. Дивіться, стартові гроші для запуску проекту дала канадська "Місія Євразія". Борошно – 20 т – чехи. Три місяці ми працювали на чеському борошні. Завдяки цьому ми на старті роздали тисяч 5, а то й 6 буханок.
Частину роботи виконують волонтери. Коли Олег бачить, що людина працює добросовісно, стараються знайти їй зарплату.
Зарплати тут в районі 3 тисяч. Дехто отримує 3,5 тис. грн, каже Олег. Це великі гроші тут. А це ще підприємство не почало працювати на повну потужність – процентів на 40.
– Розумієте, це все-таки не чистий бізнес. Нас дуже цікавить якість за дешеву ціну. Якби це був бізнес, ми б розгортали мережу співпраці з магазинами. А ми цього не робимо: через магазин людина не отримає хлібину по такій ціні. Тому нам важливо працювати напряму, – пояснює Олег політику підприємства.
Поки що постійна точка продажу тут одна – намет напроти пекарні.
Проте є ще кілька виїзних по Мар’їнці та Красногорівці.
По рідній Мар’їнці таких виїзних точок 5.
– Возимо в ту сторону, до річки – бо там небезпечно, магазинів мало, а є такі люди, старі чи немічні, що їм важко ходити. А попросити не завжди є кого… – розповідає Ірина.
У Красногорівці – дві хлібні точки, де хліб продають лише по годині.
– Бо там поруч лікарня, а в ній перезмінка з 7.30 до 8.30. Поки перезмінка – люди є, а потім – немає. І сенсу стояти теж немає, – пояснює вона.
Ірині приємно, що машину чекають, а якщо обстріл і хліб не їде, то дзвонять, питають, чи буде сьогодні хліб. А ще раз на тиждень є велике замовлення з Селідова.
– Ця зона ніби відокремлена. Завезти з Запоріжжя в Мар’їнку машину борошна мені коштувало 10 тис. грн. Так ніби її везли з Житомира. Мені говорять про небезпеку, про те, що не знайдуть зворотній вантаж, про втрачений час на блокпостах… – розповідає Олег Ткаченко про стереотипізацію "сірої зони" як місця непридатного для бізнесу.
На його думку, звичайно, бізнесу заважає загальна невизначеність ситуації у прифронті – нестабільність з електрикою, водою, податками – то платити податок на землю, то не платити… Але він переконаний, що тут вже час щось робити.
"Досить жити війною", – часто повторює Олег і не втомлюється твердити про те, що сіра зона не має виживати тільки за рахунок гуманітарки.
– Не можна формувати у людей утриманський спосіб життя, бо це міна уповільненої дії, – наполягає він.
Тут треба робити бізнес. Тільки не великий, якраз для великого бізнесу прифронтова зона – це не актуально. Ризики є дуже великими. Головна проблема: логістика, транспорт.
А от перукарня, пральня, СТО – в самий раз.
Плани Олега на трохи дальше майбутнє такі:
Почати з невеликої ферми на 5 – 6 корів.
Далі, коли таких ферм стане кілька, запускати маленький молокозавод. А ще сироварню – якісний сир можна буде продавати на велику землю.
– Але ясно, що треба ставити на ексклюзивність, а не на масове виробництво. Я сповідую принцип "Не танцюй на полі зі слонами", – каже Олег.
Ще він бачить, що реально зробити свою птахоферму. Десь на тисячу бройлерів.
А ще…
– Ще в мене є мрія про свій млин – він би нам був дуже потрібен на всі наші пекарні, але про це я поки думаю як про віддалену перспективу. Розумієте, якби в нас був свій млин, це б дозволило нам зберегти низьку ціну на хліб, – міркує він.
Один із творів на конкурс "Місто очима дитини", який проводила церква "Добра вість"
Лілії з маком
Зараз на пекарні працює 7 чоловік – безпосередньо в цеху. Плюс комірник-адміністратор, реалізатор, водій і наладчик обладнання. Тобто кожна пекарня – це до 12 людей.
Олена Миколаївна – головний технолог. 30 років пропрацювала на хлібозаводі. 11 липня 2014 року хлібозавод розбомбили, вона, як і багато інших працівників, лишилася без роботи.
Олена Миколаївна живе на тому боці, де "нуль", нульовий блокпост, найближчий до Донецька. На роботу часто йде під обстрілом. Каже, добре, що не в нічну зміну, – вночі стріляють сильніше. Вночі працюють ті, хто випікає хліб, а Олена Миколаївна – старша по булках.
Коли я її розпитую, як вона живе, то вона запрошує лишитися в неї на тиждень – послухати. Від її будинку 15 хвилин пішки – і ви вже в Петровському районі Донецька. Тобто 15 хвилин – це раніше було. Зараз уже блокпости і час невизначений.
– В пекарню йду на 4 ранку. Працюю до 14 – 15.00. Потім додому. По господарству щось поробити – і ховатися. В підвал. От вчора почали стріляти о 17-й і так до півночі. Потім притихло… А пару місяців тому була така тиша – казка. Так ми і в гості ходили, і на лавочці сиділи… – розповідає вона.
Олена Миколаївна – православна. Я пробую делікатно розпитати, чи немає непорозумінь на релігійному ґрунті. Все-таки пекарня знаходиться в молитовному домі "Доброї вісті".
– А про Бога ви говорите з протестантами?
– А що про нього говорити? Я поки в підвалі сиділа, то молилася вже всім богам. Думаю, і цьому помолюся, тільки б не влучили…
Біля хлібного кіоску завжди черга.
– Я іноді виходжу дивитися, щоб стежити за асортиментом, а люди між собою говорять: це ж наші дівчата, наші дівчата з хлібозаводу, мені приємно це чути "наші дівчата". Мене ж вся Мар’їнка знає…
На день продають десь тисячу булок і 400 буханок хліба.
– Це дуже багато для Мар’їнки. Я ніколи не думала, що ми зможемо стільки продавати. Думала триста булок – стеля, – говорить Олена Миколаївна.
І пояснює: Ви розумієте, що у нас місто ніби вимерло?
До війни, згадує, на хлібозаводі була пічка, куди входило тільки 560 буханок хліба, а продавали тоді десь 6 тисяч буханок на день.
Олена Миколаївна відвертається до вікна…
…Одна з жінок з церкви, Люба, яка мені показала легендарний мар’їнський 6-й будинок, розстріляний на два боки, розповідала, що коли повернулася взимку 2015 року в рідне місто, то перша її асоціація була – Прип’ять, так було порожньо на вулицях. "Ми людину зустрічали на вулиці – і раділи!" – згадувала про той період Люба.
– А який у вас асортимент булок? – намагаюся перевести розмову з Оленою Миколаївною на хлібну тему.
– Мак, повидло, родзинки, згущенка. А ще зараз сезон, то ми з дівчатами приносимо то абрикоси, то яблука, то аличу і робимо з фруктами. От учора зробили 50 штук з фруктами, – вона витирає сльози і охоче розповідає.
Щодня вона робить нову форму булок. Це не за правилами – на жодному великому заводі так не роблять.
– Олега Олексійовича спитала, чи можна, а він тільки усміхається. Ну, я і подумала, що раз він нічого не говорить, значить, можна. Від цього ж нікому погано не буде? То в мене тюльпани, то лілії, то зірочки, то рулети, то косички. Два-три дні роблю одну форму, а потім мені нецікаво – хочеться щось нове зробити. Сьогодні лілії з повидлом, – вона говорить тихо.
І раптом просить: передайте людям, щоб не приходили до нас воювати, що хай не їдуть, що ця війна непотрібна.
Потім каже: "Я побіжу, бо мені вже пахне сильно. Треба пічку вимикати".
В цей час на майстер-клас заходять діти.
– Знайомтеся, – кажу їм, це Олена Миколаївна, – вона пече вам булки. Які ви найбільше любите?
– З маком, – гукають діти.
– Всі люблять мак, – каже вона і швидко йде до своїх печей.
Магазин біля легендарного 6-го будинку
У Мар’їнці є будинок, який тут називають легендарним, бо він потрапив ледь не у всі випуски новин. Це 6-й будинок, розстріляний з двох сторін при звільненні міста. На будинку нема живого місця.
Читайте також: Авдіївка: Дім на війні
Біля будинку – маленький магазинчик. Майже гараж. Оскільки мене цікавить, де і скільки можна заробити в місті, то заходжу поговорити з підприємцями.
Два чоловіки зняли гараж, торгують овочами… Оренда приміщення – 800 грн на місяць. З реєстрацією і взагалі із владою проблем немає.
Кажуть, головна проблема – покупці: по-перше, ще не всі повернулися. По-друге, в тих, що є, мало грошей. Деякі ціни тут навіть нижчі, ніж в Кураховому.
– Курахово – взагалі не показник, – каже Олег Ткаченко, по Мар’їнці я їжджу з ним.
Продавці овочів згідно кивають. Мені пояснюють, що Курахово – дороге місто. Бо там і робота в людей є, і переселенці є, а за рахунок переселенців місто стало більшим, ринок виріс і ціни теж.
– А наші ціни розраховано на своїх. Більше ніж 1 – 2% нема сенсу накручувати. Бо тут роботи немає і всі ринулися в торгівлю – конкурують тільки цінами, – пояснює один з продавців.
– Хочеш продати – маєш знизити ціну, – коментує його колега.
Головний бізнес полягає в тому, щоб знайти дешевшого постачальника.
– Часник в Кам’янці, де його вирощують, коштує 45 грн на закупці, а я продаю по 30 грн, бо беру у місцевих – наших, мар’їнських, – розповідають мені чоловіки.
Зате цього року вже немає проблем з провозом через блокпости. А раніше були.
– Я їхав через Костянтинівку, а мені кажуть: їдь через фіскалку, тобто в об’їзд, через Курахово. Я пояснюю – ці овочі того не варті, щоб їх аж так вкругову возити. А він: мене не цікавить. Я йому кажу: та я ж Мар’їнка, Мар’їнка – це ж Україна, пусти мене. А він: мене не цікавить – або в об’їзд, або щось залишай.
Тут на це не зляться, тут кажуть так: просто тоді там були такі люди – нахабні.
Через "фіскалку", тобто через офіційний пропускний пункт, до речі, із завозом проблем не було. І зараз проблем немає: час від часу міліція зупиняє, дивиться, на тому – все.
Мене запевняють: зараз нормально.
– Для мене золотий час почнеться – осінь-зима. Я і відкрився в перспективі на осінь. Овочі на ринку мерзнутимуть, а в мене буде тепло, – каже продавець.
Про ринок робіт – де і скільки можна заробити – мені ще розповідає Оля. Вона живе в сусідній Красногорівці.
Оля каже, що зараз основні роботодавці – бабусі ("В них же пенсія є, то вони й наймають на поденну роботу або на городі, або на ремонт будинку"). Але по будівництву багато робіт суто чоловічих, жінок наймають здебільшого на город, побілку і шпалери клеїти.
Оля ходить на роботу до фермера.
Збір огірків чи помідорів – 10 грн за годину.
– Найбільше за день я заробляла 70 гривень, а якщо піти з чоловіком або з донькою, то можна заробити і всі 100, – хвалиться Оля і шкодує, що збір овочів не кожен день.
От до цього була прополка – рядок 60 грн, 150 м на колінах, можеш і три дні робити.
Платять їй за день. Відпрацювала – отримала.
А ще вона може там собі вибрати помідори на закрутку – хай і за гроші, але з суттєвою знижкою. Некондиційні овочі фермер, буває, і безкоштовно віддає.
– Мені може дати й в борг, бо знає, що я відпрацюю, – пояснює Оля і каже так: робота хороша – голодним не залишишся.
До війни в Олі була інша робота. Вона працювала "на насінні" – пакувальницею. Це було маленьке донецьке підприємство, яке зараз переїхало в Миколаїв.
– Мене кликали, але туди треба їхати сім’єю – в мене сім’я не хоче, – каже Оля.
У неї троє діток. Старший служить міліціонером в Києві. Молодшому 11 років, а дочка вчиться у ПТУ на кухара. Отримує стипендію 300 грн. Хотіла в Кураховому влаштуватися на роботу, на літо.
– Але там робота до вечора. Увечері до нас нічого не ходить – то це або таксі, або квартиру знімати. І чи варта овчинка виділки? – коментує Оля таке працевлаштування.
В неї сьогодні болить горло. Вона учора отримала гроші за день збору помідорів, пішла з ними в аптеку щось купити, але на ліки не вистачило. Тепер Оля йде додому лікувати горло народними засобами: травами, медом і гарячим чаєм.
Феєрверки і міни
Ірина, що працює в пекарні, якось сказала таку фразу "У нас тут тепер життя до обіду". І це точно характеризує життя в прифронті: дожити до ранку, швидко щось зробити до наступного обстрілу, спуститися в підвал і пережити ніч.
Весь мар’їнський транспорт – це газелька, що їздить на Курахове чотири рази на день, остання – о 15 годині. Магазинчики, що зранку відкриваються, – трохи торгують і закриваються раннім вечором.
А далі?
Далі лишається телевізор і феєрверки. У місті можна вільно дивитися кілька сепарських телеканалів: два "Оплота", "Новоросію", "Перший республіканський", і ще був "Юніор", каже Ірина. Українського телебачення немає. Тобто є, але тільки на супутнику.
Мар'їнка налаштовує зв'язок з великою землею
Феєрверки тут щоночі: люди розрізняють на слух – кулемет, танк або щось важче. Фільм жахів – це коли міномети. Міна, як летить, свистить з таким дивним свистом, що ніякий саспенс з тим не зрівняється – стискаються нутрощі. Ще буває "Град". Тоді просто дуже голосно. Ніби поруч. Ніби зовсім поруч…
– У нас дискотека кожну ніч: баси б’ють, музики не чути, – сміється Іра.
– І діджей глухий, – жартує Роман.
Романові трохи за 30, він дитячий служитель в "Добрій вістці", а Ірі 21 рік. Вона волонтер у пекарні – все одно, каже, нема чого робити, а так можна хліб продавати – це цікаво.
Колись давно в Мар’їнці був кінотеатр, ще за СРСР. Там, де був кінотеатр, збудували церкву. Православну. Давно.
Ще колись у Мар’їнці був будинок культури, клуб тобто. В клубі до війни були дискотеки. Туди приходили хлопці з Донецька, а мар’їнські ходили в Донецьк, на Петрівку. Тут же близько, навіть пішки.
Ще є тренажерний зал – Іра з осені по весну ходила на фітнес, а зараз літо – перерва. А ще Іван Миколайович – фізрук, веде у 1-й школі секцію волейболу: обстріл – не обстріл, тренування завжди є.
– Я взагалі до війни не знала, де Курахово, – говорить Іра. – Я знала тільки, що там ТЕЦ.
Все життя Мар’їнки було так само зав’язане на Донецьк. У частині будинків навіть питна вода з Петрівського району Донецька.
І зараз, якщо хочеться погуляти, то можна поїхати в Донецьк. Правда, вже одним днем не вийде, каже мені Іра, треба з друзями домовлятися про ночівлю.
Через блокпост їх раніше пускали вільно, а тепер стежка лишилася тільки для тих, хто з "ДНР". Мар’їнських наші пускають через раз – дивлячись, на яку зміну натрапиш. А через КПВВ, в об’їзд, далеко.
– Так прикро колись було, – каже Іра. – От мій будинок, по стежці буквально 100 метрів, а мені українські військові кажуть: ні, йди через КПВВ.
Як не пустили на стежку, то вихід такий: або повертатися в Донецьк, ночувати в друзів, і завтра пробувати другий раз по стежці, або і правда податися в об’їзд – дорого і довго, або піти через поле.
Тільки поле мінне.
Іра зізнається, що ходила і через поле, бо то не страшно: міни – протитанкові, їх добре видно.
– Головне – не вночі, можна не побачити, – радить вона мені.
У неї в Донецьку багато друзів. І до війни було багато. І запитання, як вона з ними спілкується тепер, вона не розуміє – це ж друзі.
– Мені що, з ними роздружитися через якусь дурницю? – обурюється Іра.
Війну тут багато хто називає дурницею. І говорять про неї так: хтось гроші не поділив – от через це і стріляють.
Так говорять в тих містечках, де я була, – по всьому прифронті. Незалежно від того, чи людина щиро і всією душею за Україну, чи не менш щиро проти. Чи взагалі байдужа – а таких найбільше.
Леся ГАНЖА, для КУРСу
Репортаж підготовлено в рамках проекту, що здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади
