– Ми зараз найближчі, – ніжно каже 64-річна жінка про свого сина. В її очах стоять сльози. – Я не хочу боятись, що він кудись піде і його там поб’ють, а таке може статись в Україні.
Янкова – член батьківської ініціативи Терго, першої і поки що єдиної зареєстрованої організації в Україні, яка допомагає батькам ЛГБТ людей, а також тим представникам ЛГБТ, які не мають підтримки у своїх сім’ях.
Шлях Янкової від гомофобії до ЛГБТ-активізму був довгим і непростим.
– Коли він почав приводити свого друга до нас додому, і той залишався на ніч, я почала нервувати, – згадує вона. – Я почала погано поводитись. Я була вихована гомофобною. Я думала, вони намагаються наслідувати якусь моду чи здаватись старшими. Мені це не подобалось. Я їх ображала.
Що скажуть люди?
Чоловік Янкової помер незадовго до того, як вона зрозуміла, що їхній син – гей, і вона залишилась сам на сам зі своїми страхами.
– Я тоді вже розуміла, що там відбувається між ними. Я боялась найбільше, що ж скажуть люди, – зітхає вона. – Це був такий шок. Ти не знаєш, що робити, ні з ким не можеш поділитись. Ти починаєш злитись, бо думаєш, що ти винна.
Роки безсонних ночей та депресії змусили Янкову погодитись на прохання сина піти до Терго. За її словами, перший триденний тренінг у організації докорінно змінив її життя.
– Я думала, це збочення, – каже Янкова. – Але вони все нам пояснили. Як це починається, що це все гени, що це не жахливо.
Вже майже три роки Янкова – член Терго. Вона більше не переживає, що скажуть люди про її сина.
– Я бачу, що мій син набагато кращий за багатьох гетеросексуальних чоловіків, яких я знаю. Він має роботу, він вихований, культурний, освічений, розумний, ініціативний. Комар носа не підточить, – каже Янкова, посміхаючись.
Марина Діденко, психолог, яка працює з Терго, запевняє – приклад Янкової далеко не поодинокий. За її словами, більшість батьків уявляють собі майбутнє їхніх дітей, і картинка їхнього життя зазвичай включає в себе те, що їхня дитина – гетеросексуальна.
– Коли дитина робить камінаут, батьки усвідомлюють, що їхня ілюзія розвалюється, – каже Діденко. – І тоді з’являється страх. Страх, що вони залишаться без онуків. Страх, що скажуть інші.
Батьки також часто почуваються винними, думаючи, що вони могли щось зробити чи, навпаки, не зробити, аби не допустити того, щоб їхня дитина стала геєм.
– Коли вони приходять на наші тренінги, вони розуміють, що все це – лише стереотипи, які не мають нічого спільного з реальністю, – каже Діденко.
Покинуті рідними
Понад 100 батьків уже взяли участь у заходах та тренінгах Терго, а понад 60 з них потім стали активними членами організації.
Ідея створити цей рух з’явилась близько трьох років тому, каже Анна Медко, одна із співзасновниць Терго. Її донька, яка тоді працювала психологом у громадській організації "Гей-Альянс", запросила Медко на зустріч лесбійок.
– Під час перерви на каву мене вразила дівчина з перев’язаними зап’ястями. Спроба самогубства, – згадує вона. – Її батьки не прийняли її. Сказали, що краще б вона здохла.
Медко була шокована і обурена. Колись вона втратила першу дитину, і лікарі говорили, що вона ніколи не зможе мати дітей.
– Я так хотіла дітей. Коли Настя народилась, я була така щаслива. Мені було б байдуже (якби вона стала лесбійкою), – каже Медко.
Її донька гетеросексуальна, проте Медко прийняла в родину як сина друга доньки – гея. За її словами, батьки хлопця відвернулись від нього, коли дізнались про його гомосексуальність, і донька Медко запросила його пожити у них. Вже понад сім років вони одна сім’я.
– Тож я почала думати, як я можу допомогти дітям та батькам у такій ситуації, як я можу створити безпечне середовище, де люди могли б знайти підтримку, якщо їхні батьки не підтримують їх, і де батьки, які не можуть прийняти своїх ЛГБТ дітей, можуть отримати допомогу, – пояснює Медко.
За її словами, до Терго приходять не лише матері, але й тати, дідусі, брати та сестри ЛГБТ людей.
– Терго – єдина така організація у пострадянських країнах. Люди з усієї України, з Білорусі та Казахстану приїжджають до нас, – каже вона.
"Вони більше не самотні"
Під час тренінгів у Терго батьки отримують відповіді на запитання, що їх турбують, говорять один з одним та з психологом.
За словами Діденко, для них дуже важливим є побачити, що вони такі не одні.
– Нашим першим мамам було складніше – їм треба було більше часу, щоб прийняти своїх дітей. Тепер їм легше, адже вони бачать навколо себе позитивну підтримку. Вони діляться досвідом. Вони сміються. Вони обмінюються досвідом. Вони більше не самотні, – каже вона.
На думку Діденко, українське суспільство і досі консервативне, хоча помітні зміни на краще. На початку березня рух Терго, за підтримки Міністерства освіти України, організував тренінги для викладачів та методистів з біології та охорони здоров’я, а також для шкільних психологів.
– І вони були готові сприймати інформацію, – каже Діденко. – Люди бояться того, про що вони нічого не знають. Раніше було не прийнято говорити про такі речі.
Янкова пишається своєю причетністю до Терго. Вона бере участь у лекціях, конференціях, допомагає з плануванням. Вона також організовує акції у її рідному Запоріжжі.
– Це тепер моє життя, – каже вона. – Я не знаю, як би все закінчилось, якби не Терго.
Альона ЖУК
Ця стаття є частиною спецпроекту "Журналістика толерантності»" створеного Kyiv Post та пов'язаною з неприбутковою організацією The Media Development Foundation. Проект висвітлює проблеми та виклики, з якими доводиться стикатися представникам сексуальних, національних та інших меншин в Україні. Проект став можливим за підтримки американського народу через Державну агенцію інтернаціонального розвитку Сполучених Штатів (USAID) та громадської організації "Internews". Зміст матеріалів не обов’язково відображає точку зору USAID, уряду США, Інтерньюз та редакції АН КУРС.
