КУРС продовжує серію публікацій вибраних фрагментів з книги Тадеуша Ольшанського "Креси кресів. Станіславів". Цього разу – фрагмент про Дору і Яремче, куди родина Ольшанських любила їздити на відпочинок.
Тадеуш Ольшанський написав дві книги спогадів про Станіславів, у якому він народився і мешкав до 1943 року, – "Креси кресів. Станіславів" (2008) і "Станіславів однак живе" (2010). З польської текст переклала поетеса і літературознавець Наталія Ткачик. Досі станіславівські спогади Тадеуша Ольшанського українською не публікувалися.
Дора і Яремче
…Кожних літніх канікул ми з мамою їздили у Дору і Яремчу. Батько залишався вдома зі своїми книжками та пацієнтами, тільки час від часу на суботу і неділю приїжджав нас відвідати.
Обидві дачні місцини, вдало розташовані в долині Пруту, у гуцульських Бескидах, були досить модними, та ще й неподалік Станіславова. Туди треба було їхати залізницею неповних дві години, спершу вздовж Бистриці Надвірнянської по одну сторону і річки Стримби – по другу. А вже від Делятина ‒ вздовж Пруту.
Це були перші в моєму житті мандри потягом, тож не дивно, що я був надзвичайно збуджений. Я обожнював дивитися на ріки, які мчали стрімкою течією, а особливо на Прут, яким одна за одною сплавлялися дараби. Ріка опинялася то з правого, то з лівого боку; після кожного моста, який ми проїжджали, я бігав туди-назад з купе в коридор, і це страшенно дратувало мою маму. Вона вважала, що я повинен спокійно сидіти поруч, бо ще встигну нагасатися. Але хіба можна було втратити нагоду махати рукою гуцулам, які керували дарабами із радістю відповідали на наші привітання?
У часі мого дитинства мандрівка потягом була незвичайною подією і протікала під знаком взаємного поздоровлення дружніми помахами руки всіх, хто зустрічався по дорозі. А ще я записував на листку або в зошиті назви кожної станції, де затримувався потяг. А оскільки на канікулах ми ще й їздили потягом на екскурсії, то я напам’ять знав увесь маршрут аж до самого кордону з Чехословаччиною: Хриплин, Надвірна, Делятин, Дора, Яремче, Яремче-Водоспад, Камінь Довбуша, Ямна, Делятин, Микуличин, Підліснів, Женець, Татарів і нарешті Ворохта. Тут Польща закінчувалася, бо наступна станція, Ясіня, тоді знаходилася вже на стороні Чехословаччини.
Потяг увесь час дерся під гору долиною Пруту. Власне, ця ріка відділяла пасмо Горганів від Чорногори. Від Дори починалися тунелі й високі віадуки над Прутом. Спроектований і прокладений польськими інженерами на зламі ХІХ і ХХ століття залізничний маршрут зі Станіславова до Ворохти був абсолютним витвором мистецтва будови колії не тільки у ті часи ‒ він служить і до сьогодні. П’ятдесятиметровому віадуку над Прутом коло водоспаду в Яремчі, збудованому за проектом професора Станіслава Косінського, не було рівних у Європі, адже дуга одного з прольотів сягала аж 65 метрів завширшки! Такі віадуки сьогодні можна побачити тільки в Альпах і на Сицилії, але вони збудовані вже в час автострад, в другій половині минулого століття. Тож ми були першими і випередили епоху.
Станіславів був містом залізничним. Тут знаходилася Дирекція Залізничного Округу, а також ремонтні заклади Польської державної залізниці. Через Станіславів пролягала одна залізнична лінія зі Львова до Чернівців і Бухареста, а друга ‒ через Ворохту до Чехословаччини на Угорщину. Наша залізниця була на диво вишукана і пунктуальна, з трьома класами пасажирських вагонів. У ІІІ класі з дерев’яними лавками не було купе. Вагони І та ІІ класів мали купе зі зручними диванами. Вони відрізнялися переважно кольором оббиття канап. ІІ клас мав оббиття темно-зелене, І клас – бордове, а купе там були просторіші. Ми їздили ІІ класом, бо батько також лікував залізничників і тому нам робили знижки. На всьому маршруті зустрічалися гарні станції, а збудований за Франца Йосифа сецесійний вокзал у Станіславові з куполом над високою залою вважався найкращим у всій Галичині.
Уже за Делятином, де починалися дачі, приїзд кожного потягу вітався та проводжався натовпами людей. Окрім поїздок в гори і купання в Пруті, в тих місцях не дуже й було чим зайнятися, і залізничні станції стали своєрідними салонами, а ще місцями радісних зустрічань і ніжних прощань.
На відпочивальників, які висідали із валізами, на перонах чекали номерові ‒ носії багажів. А називали їх номеровими, бо це була строго ліцензована професія і кожен із них носив темно-синю округлу шапку з дашком і величезним номером. Коли потяг від’їжджав, усі, хто був на пероні, і пасажири у вікнах кричали: Гулес! Гулес! Гулес! Я не розумів цього повсюдно вживаного взаємного вітання і прощання, поки мама на надокучливе моє питання не пояснила історію цього звичаю. Отож пан Гулес був одним із єврейських інженерів у Станіславові. Він, хоч і мав дуже гарну дружину, зв’язався з іншою жінкою, а благовірну відвіз до Яремчі й сказав, щоб терпляче його чекала, а він за пару днів приїде до неї. Пані Гулес прочекала тиждень, а потім почала кожного дня виходити на станцію і, коли потяг приїжджав, вона, шукаючи серед приїжджих чоловіка, голосно гукала: Гулес! Гулес! І хоч незабаром довідалася про зраду чоловіка, продовжувала вірити, що він до неї повернеться, приходила на вокзал і відчайдушно його кликала. Аж врешті зійшла з розуму і втопилася в Пруті.
До Дори і Яремчі ми їздили ще й тому, що найближчі угорські друзі моєї мами уже мали там свої дачі. Скажімо, в Яремчі, окрім Нємчевських, гарну віллу мало подружжя Морваїв. Доктор Лайос Морвай, угорський лікар, походив із тих самих земель, що й моя мама, і вони з молодості добре зналися. Коли Закарпаття відійшло до Чехословаччини, пан Морвай відмовився присягати на вірність новій владі, а оскільки його дружиною була полька, пані Марися, він переселився до Польщі. До містечка Тисмениця неподалік Станіславова, звідки походила його жінка. Окрім того, саме тоді в Дорі закінчив будувати свою віллу найближчий родич мого батька, теж лікар, доктор Адам Хіцкєвіч, який мав двох трохи молодших від мене синів ‒ моїх кузинів і найщиріших друзів ‒ Юрка і Войтка, з якими ми часто гралися. Від простуд і хвороб, як правило, лікував мене дядько Адам, бо батько вважав, що лікар не повинен лікувати власних дітей. Тож ми мали де зупинятися і кого відвідувати, але завжди користали з пансіонату пані Аліни Бончарської, що знаходився саме між Дорою й Яремчею, тож звідки було близько до всіх знайомих.
Цей великий триповерховий пансіонат на схилі під самим лісом був збудований із колод у гуцульському стилі, з величезною терасою на першому поверсі й верандами на вищих поверхах. Трохи нижче пролягала колія і дорога, а ще нижче плив Прут. А за Прутом, навпроти ‒ вершина Маківки. Вранці над долиною Пруту завжди здіймалася імла, але вже у полудень під сонцем виринали, ген, далеко, аж за Ворохтою, найбільші у всіх Горганах і Чорногорі вершини Попа Івана та Говерли, заввишки понад 2000 метрів. Я мріяв колись піти туди з екскурсіями, які вирушали з нашого пансіонату, але був замалий для таких мандрів. Тож мусив задовільнитися спогляданням повішеної в їдальні панорами Гуцульських Бескидів і вивченням назв окремих гір. Ці назви були дуже дивні, взагалі не схожі на польські чи українські і шалено мені подобалися: Арджелюза, Бербенеску, Фентерале, Менчул, Салятрук, Туркул та ін. Це були назви не румунські чи угорські, а автентично гуцульські.
Саме цей цілком відмінний гуцульський світ довкола нашого елегантного пансіонату страшенно мене затягував. Так склалося тому, що в пансіонаті пані Бончарської моїх ровесників не було, до Гіцкевичів не завжди хотілося йти, а під пансіонатом крутилися три хлопці мого віку: Ілля, Михайлик і Василько ‒ сини місцевих гуцулів, які забезпечували пансіонат молоком і сирами, яйцями, грибами, ягодами, малиною і суницями. Вони приходили вранці з баньками, кошиками і корзинками, отримували від пані Аліни сніданок і присідали на сходах тераси. Ходили босі, в довгих штанах, у білих сорочках з довгими рукавами і в кептарях. Я їм показував свої іграшки, а вони витягували з-за пасків флояри і грали коломийки. Панич зі Станіславова в коротких штанятах, білих шкарпетках і сандаликах та три босих гуцули! Та ми з ними відразу полюбилися і майже щодня до обіду ходили разом у ліс і на полонини, без яких «гуцулу нема життя». Вони показали мені ставки з чорними ящірками, саламандрами й велетенськими ропухами, яких потім ніколи в житті я не бачив. Вони навчили мене відрізняти афини від вовчих ягід, їстівні гриби від отруйних, веретільниць і вужів від небезпечних гадюк.
Ми з моїми гуцулами пішли на галявину над пансіонатом, де батько Михайлика та його брати обтесували зрубані ялиці й сосни. Коли вже назбирувалося багато стовбурів, найстарший брат Михайлика, Юра, підходив до підпертої на триніжку довгої трембіти і давав знак: ждуть відповідної миті спускати дерево спеціальним ровом в долину. Рів був неглибокий, в міру широкий і встелений обтесаним зі стовбурів сосновим галуззям. Коли знизу долинав такий самий позивний трембіти, вони спихали обтесане дерево до рову і воно неслося вниз вимуруваними під колією і дорогою хідниками аж до самого Пруту. Там його зв’язували в дараби (так по-гуцульськи називалися плоти) і сплавляли Прутом до тартаку в Делятині. Два позивні трембіти знизу означали, що треба зупинити спуск деревини, бо щось пішло не так. Три сигнали згори ‒ що вже все дерево зійшло.
Ілля привів мене до своєї ґражди – на гуцульське обійстя, обнесене високою огорожею зі складених одна на одну соснових колод. Заходили туди через оздоблену браму з піддашшям. Усередині була хата, стодола, стайня, курник. Стіна в стіну. Усе з тесаного дерева. Висока огорожа охороняла обійстя від вовків і поганих людей. Ґражда була малою фортецею.
У хаті впадала в вічі величезна піч і лежаки під стінами. Посередині стояв стіл, а біля нього лави. Мене зі всією сім’єю з десяти осіб посадили за стіл. Вологим білим полотном протерли стільницю, а потім бабця Іллі вилила з великого горщика на стіл золотеньку кулешу, страву з кукурудзяної кашки. Коли кулеша застигла на столі, її посипали покришеною овечою бринзою й полили жиром зі шкварками. В одну руку мені дали ложку, в другу ‒ глиняний горщечок із квасним молоком, і ми всі почали їсти. Хоч на мене пильно дивилися, я смачно уминав кулешу, котра легко відставала від столу і дуже смакувала. Та й їжа просто зі столу, а не з тарілки, страшенно мені подобалася. Цей розкішний прийом був подякою за канапки, які Ілля вранці отримував в пансіонаті, бо на щодень гуцули переважно їли немащену кулешу з молоком, як пояснила мені Катінька [мама], коли я в деталях звітував їй про цю подію. Наступного дня мама вручила кожному з моїх гуцульських друзів плитку шоколаду, і це принесло їм неабияку радість.
Ми разом ходили купатися на Прут, звичайно, під наглядом матері, бо стрімка течія була дуже небезпечна. І тут також була різниця між нами. Я одягав плавки, а вони роздягалися догола і тільки перев’язували бедра витягнутою з кишені мотузкою: щоб було за що вхопити, якщо підхопить течія або почнуть топитися. Проте останнє нікому не загрожувало на відрізку Пруту в Дорі, адже ріка тут мілка, хоч і стрімка дуже. Головне ‒ вважати, щоб не розбитися об каміння. Тож ми хапалися за брили, що стирчали з ріки, або за звисаючі над берегом галуззя лози, й течія тримала нас на воді. Щоб зануритись по шию чи поплавати, треба було їхати аж на водоспад у Яремчу. Там Прут велетенським струменем спадав зі скелястого порогу заввишки понад 20 метрів. Під виступом скелі була вирізьблена спадаючою рікою глибока і спокійна западина.
У ту спокійну западину з високої скелі стрибали молоді люди ‒ не тільки приїжджі, але й місцеві гуцули. Такі стрибки були дуже небезпечні й щоразу, коли стрибун виринав із води, його вітали оплесками. Через гуркіт води водоспад у Яремчі називали Гуком, а ще часто польською Ніагарою.
Гуцули були своїми і чужими водночас, але однозначно іншими. Їх ми вважали поляками, вони не знали свого коріння, не відали, звідки прийшли. Заселяли польські, румунські та словацька Карпати, які багато століть тому входили до Галицько-Волинського князівства, потім до польської та угорської корони, а в кінці ‒ до Австро-Угорської монархії. Деякі історики вважали, що це було окреме племʼя, яке з печенігами примандрувало в Карпати в ХІІІ столітті, інші дотримувалися думки, що гуцули виникли з мішанини місцевих русинів, волохів, мадярів і циганів, а гуцульську спільноту сформувала природа. Гори, ліси, полонини й ріки. Відповіді на те, яка з цих концепцій є слушною, ніхто не знайшов. Гуцули були пастушим племенем, понад усе цінували свободу. Не засновували ні селищ, ні сільських спільнот, їхні господарки були розкидані, а якщо вже й зустрічалися гуцульські села, як відоме Жаб’є чи надругому боці Карпат Рахів, то вони розтягувалися на кілометри і займали велетенську площу ‒ щоб кожен мав свободу. Найважче гуцули переживали австрійське панування, коли їх на багато років забирали до війська.Тоді вони втікали у гори, створювали банди, а один із їх провідників, Олекса Довбуш, у ХІХ ст. був знаний як Яношік. Ті, кого зловили до війська, скоро помирали від туги, що увіковічнено в відомій пісні «Червоний пас»:
Dla Hucuła niema szżycia jak na połoninie,
Gdy go losy w doły rzucą, wnet tęskno ty ginie!
У період міжвоєнного двадцятиліття польська держава значно полегшила військову зобов’язаність гуцулів. Тож їм було добре у Польщі, а їхнім народним мистецтвом ‒ вишиваними кожушками, капелюшками, килимами, керамікою, а особливо гуцульськими писанками, почали захоплюватися. Гуцульські писанки обов’язково прикрашали наші пасхальні столи.
Востаннє ми поїхали на канікули у Дору в 1938 році. У березні 1939 розпалася Чехословаччина, Угорщина на підставі віденської постанови отримала Підкарпатську Русь, і ми з Катінькою поїхали на останні канікули перед війною в її рідний край до дядька Арпада, котрий став воєводою аж трьох прикордонних із Польщею комітатів: Угоцси, Берегу і Унгвару.
У вересні 1939 року почалося винищення гуцулів. Вони, правда, відборонилися у І світову війну, попри те, що на їхній території в Карпатах три роки від Коломиї до Бистриці [села́] точилися затяті бої між російськими та австрійськими військами. На стороні останніх на цьому фронті опинилася ІІ Бригада польських легіонів. ІІ світова війна була тотальна. Радянська влада після захоплення Карпат відразу організувала масове вирубування лісів. Кілька тисяч гуцулів, в тому числі жінок та дітей, зігнали до безоплатної і, по суті, незаконної праці лісоповалу. А оскільки зима 1939 року прийшла раніше, та й наступні зими в 1940 та 1941 роках були напрочуд суворі, багато гуцулів замерзло, а тих, хто втік, виловлювали і вивозили на Сибір. Грабування лісу тривало аж до вторгнення німців, а дерево вивозили, звичайно ж, у СССР. Німці під час окупації в рамках створення української дивізії СС «Галичина» надумали створити гуцульський батальйон, що після повернення совітів в свою чергу викликало чергові переслідування.
Гуцулів знову почали вивозити, а хто залишився, кожного працездатного, зігнали на нечувану за масштабами вирубку лісу (безпрецедентний грабунок), яка незабаром порушила екологічну рівновагу. Тоді вирубали найбільший в Європі тисовий заповідник біля Коломиї ‒ понад 200 000 старих чудових екземплярів. Від пралісу залишилися лисі узбіччя, вкриті пеньками вирубаних дерев. Також знищили Прут. Загони Польського війська, відступаючи у вересні 1939 року через Яремче на Угорщину, зберегли відомий віадук, але вже в червні 1941 року Червона Армія не мала милосердя і висадила його в повітря. А потім, в п’ятдесятих роках, із абсолютно незрозумілих причин кількаразово підривала високий скельний поріг водоспаду в Яремчі і Прут почав текти, як по ринві з кількома каскадами. Від неймовірного чуда природи, яким був водоспад у Яремчі, не залишилося й сліду. Та й віадук не відбудували. Натомість перекинули дерев’яний місток над Прутом, в місці, де був водоспад, а на березі облаштували гуцульську торговицю.
Після радянського панування вся Гуцульщина з Карпатами майже півстоліття знаходилися у військовій зоні відчуження з націленими на Європу ракетами, повністю ізольована від світу; після перебудови і вже го́ловно за незалежної України Гуцульщина поволі відроджується. Бо гуцули ‒ тверде плем’я, як і кожен гірський народ. Я це знаю напевно. Однак я ніколи не довідаюся, яка доля спіткала гуцульських друзів мого дитинства: Іллю, Михайлика і Василька…
