КУРС продовжує серію публікацій вибраних фрагментів з книги Тадеуша Ольшанського «Креси кресів. Станіславів». Цього разу – розділ «Площа Міцкевича».
Тадеуш Ольшанський написав дві книги спогадів про Станіславів, у якому він народився і мешкав до 1943 року, – «Креси кресів. Станіславів» (2008) і «Станіславів однак живе» (2010). З польської текст переклала поетеса і літературознавець Наталія Ткачик. Досі станіславівські спогади Тадеуша Ольшанського українською не публікувалися.
Площа Міцкевича
…Під час німецької окупації, коли ми мешкали на розі Зажев’я і Третього травня, я щодня переходив через площу Міцкевича. Тудою вела найкоротша дорога до школи, що знаходилася на площі Падеревського, між православною церквою і нашим фарним костелом. Оця гарна і колись, і зараз площа, по суті, є малим парком ‒ із газоном, перерізаним широкою алеєю, із клумбою та лавками, він порослий доокіл деревами та обнесений масивною низькою чавунною огорожею. Над площею на високому постаменті височів пам’ятник Адамові Міцкевичу. Із книгою у лівій опущеній руці, з правою долонею на серці, з гордо піднятою головою – він ніби натхненню декламував одну зі своїх поем. Провісник стояв неподалік півокруглого, гладкого фронтону Театру ім. Монюшки, розташованого на вулиці Бєловського, що вела від Третього травня на площу Міцкевича. Він дивився на парк, захоплюючи поглядом розташовану праворуч чудову, прикрашену цибулястими куполами синагогу з чотирма вежами в кінці вулиці Берка Йоселевіча. Класичну в плані архітектури єврейську синагогу, в якій, напевно, охоче б молився Міцкевичевий Янкєль з «Пана Тадеуша».
За німців, коли я щоденно тудою проходив, то вже була не та площа, що до вибуху війни. На високому постаменті вже не красувався пам’ятник Адамові Міцкевичу. Совіти, щоправда, його не пошкодили, й провісник спокійно перебув радянське панування, проте коли влітку 1941 року місто з рук угорців перейшло до німців і з’явилося Гестапо, вилита в бронзі фігура поета загадково зникла. На щастя, то не окупанти її знищили, а сховали поляки. За одну ніч пам’ятник демонтували, зняли з постаменту, вивезли за місто й закопали в землю! Уже роками пізніше з’ясувалося, що монумент врятував пан Казімєж Татара. Я й тепер не уявляю, як йому це вдалося, адже вилита з бронзи статуя була заввишки понад два метри і важила добрих кілька тонн. Після війни пам’ятник відкопали, встановили трохи ближче до театру, вже на нижчому постаменті, а площа й тепер називається іменем Міцкевича, за що українцям слава. Але тоді, у воєнні роки, не лише порожній постамент, але й розтрощена німцями синагога з вибитими і забитими дошками вікнами та входом тільки відлякували перехожих.
Щоразу, як я перетинав площу, пригадував собі один із останніх уроків польської мови в школі. Погожого весняного дня 1939 року професор Шафранський разом зі своїми асистентами з педагогічного ліцею відвів наш клас під пам’ятник Міцкевичу і там розповідав, наскільки великим і важливим для Польщі був цей поет. Ми сиділи на східцях постаменту і слухали ліцеїстів, які декламували «Оду молодості», а потім пан професор розповів нам історію пам’ятника.
Близько 1890 року мешканці Станіславова почали збирати гроші на цей монумент і замовили його у львівського скульптора Тадеуша Блотніцького, який спеціально поїхав у Флоренцію, щоб придивитися до італійських пам’ятників і за їхнім зразком вирізьбити з мармуру фігуру Міцкевича. Цілих вісім років зусиль врешті увінчалися успіхом. На жаль, двадцятьма роками пізніше, під час польсько-української війни, коли в 1919 році Станіславів на короткий період став столицею Західної України, українські солдати намагалися повалити фігуру Міцкевича, який був для них символом польськості міста. Та каррарський мармур виявився стійким перед молотами й сокирами, тож вони тільки пошкодили пам’ятник і постамент. Проте забої були настільки значні, що мармуровий монумент не піддавався реставрації, і влада міста вирішила, скопіювавши фігуру, відлити її в бронзі. Такий пам’ятник на значно вищому постаменті встановили в 1930 році. Але існує також аналогічний, мармуровий Міцкевич, який неушкодженим зберігся до сьогодні, от тільки у Велічці. Бо загальне захоплення станіславівським пам’ятником спричинило те, що майстер Блотніцький у 1903 році виконав ідентичну копію на замовлення членів міської ради цього міста.
Спогад із раннього дитинства (я тоді мав тільки десять років) про цю чудову лекцію під пам’ятником чотирма роками пізніше затьмарило одне із найстрашніших моїх переживань. 17 листопада 1943 року з постаменту пам’ятника Міцкевича я спостерігав, як німці здійснюють привселюдну розправу над українцями. За два роки до цього, коли совіти в паніці втікали зі Станіславова, я бачив трупи тих, кого жорстоко замордувало НКВД. Тепер я побачив, як убивають. Запам’ятав на все життя.
Якогось із листопадових вечорів в театрі, призначенім тільки для українців і німців, мала відбутися прем’єра української п’єси для дітей. Я з заздрістю споглядав нарядні українські родини – як вони вулицею Третього травня рухалися до театру. Нам, полякам, вхід був заборонений. Не для нас було тоді й кіно. Дві години по тому на вулиці перед нашим будинком зненацька знову стало велелюдно. Під театр несподівано заїхали німецькі вантажівки з Гестапо і військом. Вони перекрили вулицю Беловського і оточили театр.
Було дуже пізно, коли до наших дверей постукала схвильована Броня Атаманюк. Броня була медсестрою, працювала з моїм батьком в Касі Хворих і була його улюбленкою. Була полькою, але вийшла заміж за українця Атаманюка, від чого, зрештою, її застерігав мій батько, бо її наречений був затятим українським націоналістом. Однак кохання не вибирає, а до всього Атаманюк був вродливим і спритним чоловіком. Під час окупації він почав щось крутити з німцями і Броня перестала працювати медсестрою. Атаманюки були на прем’єрі. Броня прибігла просто з театру і розповідала, що після другої дії у театральну залу ввірвалося Гестапо. Перекрили всі виходи на першому поверсі й балконі. На сцену в оточенні гестапівців із наставленими на глядачів автоматами вийшов заступник шефа станіславівського Гестапо Брандт і пригрозив, що кожен, хто поворухнеться, отримає кулю в лоб. Спершу обшукали, а потім випустили з театру матерів із дітьми. Потім на сцені по черзі обшукували решту. У залі під кріслами знайшли багато зброї й гранати. Двох чоловіків страшно побили. Уже арештували і вивели коло сотні чоловіків у наручниках. Українці, напевно, готували якесь повстання, бо навіщо тоді приходити озброєними до театру? За однією з версій, після вистави вони мали напасти на поляків і влаштувати погром. Зрештою, в розповсюдженні цієї інформації були зацікавлені німці. Одне відомо точно ‒ ті, хто зібрався в театрі, готували збройний наступ, і то вночі.
Броню випустили, але її чоловік залишився в театрі. Обшук тривав. Наступного дня виявилося, що Атаманюкові не заподіяли жодної кривди. Він мав занадто добрі (а може, навіть більше, ніж добрі) зв’язки з німцями. Адже під кінець війни він утік із ними, залишивши Броню з дитиною, і вже ніколи не з’являвся.
Не знаю, як я опинився на сходах постаменту. Я був на площі Міцкевича, бо по всьому місту висіли плакати про публічний суд над українськими націоналістами, який відбудеться в театрі. За день до цього вулицями їздив гучномовець і сповіщав про це. Перед театром, оточеним сс-івцями й поліцією, зібралися натовпи. Величезна кількість людей розмістилася на дахах навколишніх будинків. У однаковій мірі були це поляки і українці. Загалом кілька тисяч. Від дому до площі мені буквально кілька кроків, тож цікавість перемогла батьківську заборону. До перших рядів неможливо було пропхатися, а крім того, я просто боявся. Ніколи до того я не бував у такому натовпі. Я розташувався дещо віддалік, на східцях постаменту пам’ятника. На нім вже сиділо кілька дітваків. Один із них подав руку, та я б не видряпався на постамент, якби хтось не підсадив мене догори. Потім я витяг того, котрий допоміг мені, і на постаменті вже був повний збір.
Стояла гарна сонячна погода, ідеальна видимість. Зверху я побачив, що синагога також оточена лінією німецьких солдатів. Під стіною синагоги вкопали десять паль. Кілька метрів поруч по чотири стояла вся рота, з багнетами на карабінах. Серед натовпу, з самого переду, було багато угорських солдатів. Їх брунатні мундири відрізнялися на тлі оливкової зелені німецьких. Мадяри, серед яких було кілька офіцерів, не мали зброї. Здається, тільки офіцери мали при пасках кобури з пістолетами.
Процес, який вівся в театрі українською мовою, передавали на площу через кілька гучномовців. Він почався либонь в обід і з судом не мав нічого спільного. Зачитували прізвища, дати народження, а також адресу підсудного і питали про приналежність, симпатію чи допомогу, надану ОУН. Підсудні відповідали «так» або «ні». І все! А потім відразу ж виносився вирок. Усім, хто сказав «так» ‒ смертна кара через розстріл! Тільки один із підсудних відповів «ні». Ми слухали це в смертельній мовчанці. Я був ошелешений. Тепер знаю, що то був шок. Пам’ятаю, що серед приречених на смерть було три жінки, кілька батьків із синами, а також ціла родина Гонтарюків – батько, мати, син і донька. Лише одна дитина з цієї родини визнана невинною – Анна, бо мала заледве 11 років. Тільки тому мені й запам’яталося прізвище цієї родини та ім’я дівчинки. Засуджені на смерть переважно походили з Надвірної та Микуличина.
Відразу ж почали по одному виводити засуджених з театру під синагогу і там прив’язувати до стовпів. Вони трималися гордо, з піднятими головами, переважно в білих українських сорочках, випущених поверх штанів. Коли першу десятку прив’язали до стовпів, перед ними сформувалося два ряди карального загону. Перший ряд вкляк на коліна, другий стояв над ними. Після гучного наказу німців зарядили зброю і тоді засуджені почали кричати: «Слава Україні! Хай живе Україна! Вмираєм за Україну!» Пролунав залп, сорочки почервоніли, усі зм’якли, але командир взводу гестапівець почергово підходив до розстріляних і добивав, прикладаючи пістолет до скроні. Мені стало погано, але я не впав із постаменту, як двоє хлопців поруч, котрі почали рвати. Я детально бачив, як одного з юнаків у типовому темно-синьому комбінезоні команди Баудінсту (це були, як правило, поляки), котра відв’язувала жертви від стовпів, знудило. Тоді командир гестапівець із розмаху вдарив його в обличчя, а коли той упав, почав жорстоко ко́пати. Наступних десять вивели на розстріл уже з заклеєними ротами. А потім ще сімох. Серед розстрілюваних не було жодної засудженої під час процесу жінки.
Після третього залпу раптово зчинилася метушня. Гестапівці в чорних мундирах оточили угорського офіцера, котрий фотографував екзекуцію, і хотіли в нього забрати апарат. Дійшло до шарпанини, адже решта мадярів відразу почали його боронити. Тоді пролунала команда, карний взвод розвернувся обличчям до натовпу і націлив зброю. Люди спереду в паніці почали тікати, перекидатися на залізній огорожі, що оточувала газон, топтати одні одних. Якби я був у натовпі, мене б точно затоптали. Я зійшов із постаменту, як тільки натовп розпорошився, і люди почали допомагати тим, хто лежав на газоні. Побіг додому, а там, на ґанку будинку і в почекальні лікарського кабінету мого батька, було повно покалічених. Батько крикнув, щоб я негайно йому помагав. Він обливав рани перекиснем водню, дезінфікував йодом, накладав марлю і вату, починав обмотувати бандажем, а я закінчував і зав’язував. Того пополудня батько мав неміряно роботи і, напевно, саме завдяки цьому мені непослух зійшов із рук. От тільки Катіньці [мамі] в очі я не міг глядіти ‒ вона дивилася на мене так, ніби її серце розірвалося…
Не тільки жахлива екзекуція, але й геройська, гідна подиву поведінка розстрілюваних українців роками не давали мені спокою. Адже це були ті самі українці з ОУН, котрі відразу ж після вторгнення німців вибрали їх сторону, разом з ними мордували поляків і євреїв у Львові та Станіславові, утворили вірну окупантам міліцію, підтримали і вступили до утвореної Гітлером дивізії СС «Галичина», врешті, самостійно в 1942 році почали організовувати погроми польського населення. Тепер на них прийшла черга. Окрім 27 розстріляних у публічній екзекуції під синагогою, німці під час цієї акції вбили понад двісті українців, в тому числі багато жінок і підлітків-юнаків. Ані я, ані мої шкільні друзі, ані наше польське середовище не відчувало з цієї причини задоволення, що українцям довелося поплатитися за вчинені нам, полякам, кривди. Був тільки розпач, що після трагічного, повного спільних страждань минулого в цій кривавій війні ми опинилися одні проти одних, хоча нашими найбільшими ворогами, які нас безбожно винищували, були німці й росіяни, а радше дві тоталітарні системи ‒ фашистська та радянська…
