КУРС продовжує цикл публікацій про вілли і пансіонати Гуцульщини, збудовані до Другої світової війни. Ці унікальні дерев'яні, рідше кам'яні, споруди поєднували здобутки тогочасної європейської архітектури з самобутнім гуцульським народним стилем. Витончені, елегантні, неповторні, вони або не пережили воєнного лихоліття, або ж виявилися чужими й непотрібними в радянську епоху. Але залишилися документи, світлини, людські історії…
Жентиця – це сироватка, яка залишається від зброджуваного молока, з якої вийняли будз чи вурду (види полонинського сиру, що отримують з допомогою особливої закваски – глєгу). Видатний етнограф, автор унікальної п’ятитомної праці «Гуцульщина» Володимир Шухевич стверджував: "Нема такого вина, щоб чоловіка так поздоровило, як переварена квасна жентиця".
Відомий етнограф австрійського походження, професор Р. Ф. Кнайндль ще в 1894 році написав, що теплу жентицю, яка має цілющі властивості, п’ють при легеневих захворюваннях. Тому не дивно, що в "Путівнику по курортах і кліматичних місцевостях Галичини", який побачив світ у Львові в 1912 році польською мовою, зазначалось, що в Микуличині – "kuracya zentyczna" (лікування жентицею – С. Ф.).
Скуштувати цілющої жентиці можна було й у готелі "Народна гостинниця", в якому полюбляла зупинятися українська інтелігенція.
Читайте також: Вілли і пансіонати старої Гуцульщини: відпочинок під покровом Богоматері
Газета "Діло" від 15 травня ц. р. повідомила, що "Народна Гостинниця" у Львові винайняла у отця Тадея Галайчука в Микуличині простору віллу, в якій влаштовано готель і ресторан. Директором цього закладу став Микола Заячківський.
Просторий дерев’яний двоповерховий будинок з балконами знаходився в Микуличині неподалік вокзалу. Він був зведений в 1899 році греко-католицьким священиком отцем Тадеєм Галайчуком. В цьому ж році тут появились вілли д-ра Володимира Глушкевича (окружного лікаря в Микуличині, переведеного сюди в 1898 році), жандарма Бурачинського та почмейстра Борисевича. Додамо, що на той час в літній сезон Микуличин обслуговували два лікарі.
17 липня 1900 року "Діло" подало рекламну інформацію про український готель в Микуличині. Часопис відзначав, що з 1 серпня 1901 року тут можна винайняти, зокрема, три кімнати з окремим входом і п’ятиразовим харчуванням за 6 корон на день. Далі йшлося про те, що для групи осіб, коли ті будуть разом проживати, надається значна знижка.
На початку літнього сезону 1901 року в "Народній Гостинниці" відпочивали отець Маркевич з родиною з Рогатинщини, радник Харак з родиною з міста Куликів, офіціал Тушинський зі Львова, пані Раковська з Миколаїва над Дністром, Іван і Микола Шверковські з Печеніжина та Станіслава. До послуг гостей було влаштовано бібліотеку з читальним залом та пивний бар. Готель було пофарбовано в жовтий колір.
20 серпня 1901 року часопис "Діло" відзначав, що в "Народній Гостинниці" з 25 серпня по 20 вересня будуть приймати третій заїзд відпочиваючих. В попередньому сезоні тут відпочивали Рудиловичі зі Львова, доктор Кос із Калуша, пані Карпачева з Углівки, Богдан Лепкий з Кракова, Василь Стефаник з Русова, І. Гаморак з Відня і пани Стики з Варшави і Львова.
Читайте також: Вілли і пансіонати старої Гуцульщини: "Поліційний дім здоров’я" в Татарові
Український готель в Микуличині дуже заімпонував українському письменнику Василю Стефанику, «поету мужицької розпуки», як його назвав Марко Черемшина. Смерть матері та життєві клопоти, як згодом згадував В. Костащук, викликали у В. Стефаника депресивний стан. Однак відпочинок у горах, прогулянки та цікаві зустрічі з новими людьми добре вплинули на здоров’я письменника, і він відчув себе оновленим.
В "Народній Гостинниці" в Микуличині в літньому сезоні декілька років поспіль любив відпочивати відомий письменник і педагог Богдан Лепкий, який приїжджав сюди з Кракова. Про свої подорожі Гуцульщиною він писав так: "Не тямлю, котрого року вибрався я на прогулянку на Чорногору з В. Івасюком і Ф. Колессою. Ми йшли пралісом ціле пополудне, вечором о 9 годині стали під Чорногорою і тут нас заскочила гірська сльота. Кілька днів довелось нам пересидіти в колибі на гуцульських харчах. Вечором, як дощ трохи устав, тягнув доглядач колиби дві ялиці, роздував ватру, ми грілися, а він оповідав нам свої гірські пригоди. Під тим враженням я написав вірш "Ялиця".
Богдан Лепкий відвідував Микуличин і в 1906 році. Про це засвідчує його автограф на поштовій листівці "Микуличин. Дорога до Татарова".
Якщо Вас цікавить житло і відпочинок у Карпатах, Вам допоможе сайт karpaty.ua – безліч цікавих пропозицій!
В українському готелі в Микуличині для відпочиваючих влаштовували вечори відпочинку, концерти, гуцульські фестини. Так, один з галицьких часописів повідомляв: "10 серпня 1902 року в отця Т. Галайчука у Микуличині відбувся концерт за участю провідних діячів культури: В. Щурата, Ф. Колесси, Є. Лепської, Б. Лепкого, Є. Перфецького. Перед глядачами із вступним словом виступив В. Щурат. Чоловічий хор під диригуванням Ф. Колесси виконав пісню "Ой зацвіла калинонька в лузі". Твір "В світ за очі" декламувала Євгенія Лепська. Пісню Ф. Колесси "Ой тату, тату наш" проспівав чоловічий хор, яким керував о. Т. Курп’як. На цьому концерті були тільки українці. Дохід з концерту пішов у фонд рільничих страйкарів Галичини.
В 1905 році у Микуличині відпочивало багато відомих українців: лікар Косак з родиною, пани Демчики, Каратницькі, Вінтоняки, Калини, Костецькі, Огоновські, отці Дубинський, Дурбак, Лисиняк, професор Мандичевський.
Читайте також: Вілли і пансіонати старої Гуцульщини: вірменське "Усамітнення" у Ворохті
Цікаво, що вже в 1902 році була випущена рекламна поштівка із зображенням "Народної Гостинниці" у Микуличині. На передньому плані позують гуцули, а біля входу бачимо родину відпочиваючих з дитиною.
Не можна оминути й інші сторони діяльності власника цього відпочинкового закладу отця Тадея Галайчука. Він народився 13 листопада 1850 року в Ценеві на Станіславщині. Після завершення богословських студій у Львові був рукоположений на священика 11 листопада 1881 року митрополитом Йосипом Сембратовичем.
Молодий священик одержав призначення в село Глинки Надвірнянського деканату, згодом три роки поспіль був священиком у селі Пасічна, де за ревну працю в школі отримав похвалу від Митрополичої консисторії. З 24 вересня 1885 року отець Тадей став парохом с. Пнів, а з 8 травня 1886 року – сотрудником в м. Надвірна.
30 вересня 1889 року розпочався найбільш тривалий і плідний період в душпастирській діяльності отця Т. Галайчука – праця в гірському селі Микуличин, де проживало майже 6500 мешканців (у тому числі 4500 українців, 1500 поляків, близько 500 євреїв). Територія цієї гміни тоді сягала на південь аж до Чорногори. До матірної церкви в Микуличині належали храми Івана Милостивого в Ямній, Дмитра Солунського в Татарові, Різдва Пресвятої Богородиці у Ворохті та богослужебна каплиця в Поляниці Поповичівській.
Дбаючи про освіту та духовний розвиток жителів Микуличина, отець Т. Галайчук в 1807 році засновує читальню "Просвіти" і стає її першим головою. Особливу увагу він приділяв бібліотеці української літератури, книги для якої привозив зі Львова. До речі, це була третя за часом заснування читальня на Гуцульщині (перша і друга відповідно в Головах та Космачі).
Для церкви Пресвятої Трійці, збудованої в Микуличині в 1868 році отцем І. Герасимовичем за проектом архітектора Я. Чайковецького, о. Тадей замовив іконостас у видатного художника, зачинателя реалістичного методу в мистецтві Галичини др. половини XIX ст. Корнила Устияновича. Цей іконостас був встановлений у церкві в 1892 році.
Читайте також: Вілли і пансіонати старої Гуцульщини: купелевий курорт доктора Матушевського в Яремчі
В 1905 році о. Галайчук завів взірцеву пасіку з рамковими вуликами, автором яких був українець Петро Прокопович. Священик навчав микуличинців, як потрібно правильно доглядати за бджолами. На початку ХХ ст., за даними Надвірнянського повітового староства, в Микуличині вже утримували 309 вуликів.
Отець Галайчук радо давав гроші на численні громадські потреби, підтримував студентів, організовував збір коштів для підтримки українських страйкарів, які виборювали свої права. Зокрема, в грудні 1901 року він віддав 57,80 корони для львівських українських студентів.
До парохії Микуличина в кінці XIX – на початку ХХ ст. належала богослужебна каплиця Введення в храм Пресвятої Діви Марії в Поляниці, про яку є відомості з 1876 року. Князь Йоан III Ліхтенштейн, який володів тут маєтком і правом полювання в прилеглих лісах, виділив значні кошти на побудову цієї церкви. Вона була зведена стараннями о. Тадея Галайчука і освячена у 1912 році Станиславівським єпископом Григорієм Хомишиним.
Під час Першої світової війни в околицях Микуличина йшли кровопролитні бої, населення було частково евакуйоване. Лихоліття не зламало мужнього душпастиря. Маючи підірване здоров’я, о. Тадей Галайчук переїжджає до дочки на Львівщину і допомагає зятю, отцю Роману Калинюку, зокрема і власними коштами, зводити церкву в селі Надітичі Миколаївського деканату. Тут у 1918 році перестало битись серце славного церковного і громадського діяча отця Тадея Галайчука.
Читайте також: Вілли і пансіонати старої Гуцульщини: "Крокус" у Татарові
Яка доля "Українського готелю" в Микуличині? Єпископ Станиславівської єпархії Григорій Хомишин не толерував цього напряму діяльності о. Тадея Галайчука, хоча відпочинковий заклад добре розвивався і мав найкращі відгуки української інтелігенції. З постанням в Микуличині в 1906 році монастиря Сестер Служебниць Пречистої Діви Марії естафету індустрії гостинності передали монахиням. Як зазначено в "Путівнику по курортах і кліматичних місцевостях Галичини" за 1912 рік, монастир Сестер Служебниць надавав для винайму відпочиваючих 14 кімнат. А загалом в курортному Микуличині перед Першою світовою війною поправляли своє здоров’я щорічно більше 2000 осіб.
Світлана Флис, краєзнавець