А трохи раніше майбутні патрульні прослухали короткий курс лекцій на тему безпеки руху і захисного водіння (defensive driving). В Івано-Франківську це все відбувалося вперше в Україні – як пілотний проект. Організаторами та викладачами цієї частини навчання поліцейських були громадські активісти – експерти з дорожньої безпеки, а автором волонтерського проекту є Віктор Загреба, блогер КУРСу та засновник ініціативи "Vision Zero для України". Ми поговорили з ним про цей проект, про майбутню патрульну поліцію Івано-Франківська, про співпрацю нової поліції з громадськими активістами, а також про реформи, волонтерство і оптимізм.
– Вікторе, які загалом враження від проекту, як він пройшов?
Ти знаєш, проект пройшов чудово, але я дуже виснажений, ще не віддихався. Це було непросто. Остаточне погодження на практичну частину, тобто роботу з автомобілями, прийшло з Києва в суботу, а почали ми її вже в середу, о 9:00 ранку. За ці кілька днів довелося закрити всі питання – автомобілі, пошук інструкторів з інших міст, підготовка майданчика, гроші, витратні матеріали, методики, координація, попереднє анкетування всіх слухачів, складання списків, графіків… А потім три дні роботи на вітрі й морозі і тісне спілкування з великою кількістю людей. Це був великий пресинг і відповідальність, але все вийшло, я цьому радий. Все пройшло за планом, ми його навіть перевиконали. Тепер обробляємо результати, це ще займе якийсь час.
– В чому полягала суть проекту?
Спочатку була теоретична частина – короткий курс лекцій про безпеку руху і defensive driving для майбутніх патрульних. Цю частину ми разом з київським колегою Костянтином Скіпором реалізували ще в грудні. Тоді ж побачили нереально великий запит слухачів на практичну частину, великі пробіли в їхніх знаннях і досвіді. За кілька днів після лекцій розробили план, надіслали людям до Києва, вони – далі… І ось нарешті зараз, в кінці січня, реалізували цей наш план в якійсь мінімальній формі. Ця практична частина тривала три дні, 20-22 січня, по 8 годин на день ми працювали на вулиці з майбутніми патрульними. Це було водійське тестування з елементами навчання.
– Що конкретно ви тестували і чого навчали минулого тижня?
Навчали, по-перше, користуватись автомобілями. Toyota Prius – специфічний автомобіль, там гібридна силова установка, варіаторна коробка передач з джойстиком замість важеля, все в салоні електронне, дуже незвичайне. Більшість курсантів не знали, як цей апарат взагалі увімкнути, а понад половина зізнавались, що ніколи раніше не сідали за "коробку-автомат". Так що навіть з цих міркувань було корисно і важливо дати їм можливість відчути цю машину до того, як вони виїдуть на патрулювання.
Крім того, під час вправ наші інструктори вчили частину тестованих якимось базовим навичкам, скажімо, правильне розташування рук на кермі або техніка виконання паралельної парковки. Але навчання було скоріше додатковим ефектом, воно полягало здебільшого в індивідуальних порадах і вказівках на помилки. Навчати більш змістовно не було часу, бо головна мета була – оцінити водійські навички кожного майбутнього патрульного, виявити, хто належить до якої групи ризику. Досвід Києва, Львова, Харкова показав: наявність водійських посвідчень нічого не гарантує. Дуже багато аварій стаються з патрульними автами, дуже багато патрульних не вміють добре їздити. Наша задача-мінімум була – об'єктивно оцінити, хто який водій, і надати цей список керівництву патрульної поліції, щоб вони враховували цей фактор при визначенні, хто сідає за кермо, а хто сидить поруч. Часу на це було досить мало. Тестування кожної особи тривало близько 30 хвилин – половина на закритому майданчику, друга половина в умовах вуличного руху.
– Це все не могло відбутися без погодження і тісної координації з поліцією і МВС, чи не так?
Звісно, все було погоджено на всіх етапах. Дуже вдячний за підтримку ідеї на усіх рівнях, зокрема координаторам і методистам навчального центру у Франківську, колегам у Києві, які допомогли донести ідею потрібним посадовим особам, керівникам Патрульної Поліції в Києві, які погодили проект, а також керівництву облуправління МВС, яке надало автомобілі для роботи на майданчику. Безумовно, вдячний і самим майбутнім поліцейським, які мали етнузіазм і бажання це все пройти, які для цього навіть самоорганізувалися. Бо автомобілів для вуличної частини тесту у нас не було, на патрульних машинах їздити по вулицях ми не мали права. Тож для вуличного тесту самі майбутні патрульні давали свої автомобілі своїм майбутнім колегам, у яких нема машин. Для багато кого це було досить складно, бо в когось новий автомобіль, багато в кого перший в житті, то трохи стресово комусь давати кермо, я їх розумію. Але їм вдалося самоорганізуватися, і всі, хто хотіли, пройшли наш тест.
– Які твої враження від цих людей?
Позитивні враження. Люди у масі своїй щирі, вмотивовані, сильні, вміють спілкуватись. Більшість дуже молоді, багато серед них жінок, і це тішить. Також, за моїми спостереженнями, ці люди добре навчені, наскільки можна добре навчитись за два з половиною місяці. Але я хочу застерегти громаду і журналістів від надмірних очікувань. Якість роботи патрульних буде очевидна одразу, це буде зовсім інша якість послуг з публічної безпеки. Але перший час буде "обкатка", будуть і помилки, і якісь випадки. Треба це усвідомлювати і не мати марних ілюзій і зависоких вимог. Високі вимоги можна буде висувати десь з літа.
– Що вони сказали про ваш курс?
Добрі слова сказали. Ми після лекцій зробили анонімне онлайн-анкетування, оцінки вони нам поставили високі, а в коментарях багато хто сказав "треба було це вже давно", "хочу ще" і "давайте практику". Було багато слів вдячності і особисто, регулярно хтось пише подяки на Facebook. Це приємно. Значить, ми зробили щось змістовне, значить, щось відклалося у них в головах – у когось більше, у когось менше.
– Повернімось до водійських тестів. Хто проводив оцінку і за якою методикою? Ти ж не є інструктором з водіння.
Так, я не є професійним інструктором, я не вчився цього. Хоча частину вправ я адміністрував як "запасний інструктор", після інструктажу і під наглядом практикуючих інструкторів. Я їм дуже вдячний, бо вони на волонтерських засадах витратили купу енергії і часу на цей проект, погодились приїхати за дуже терміновим запрошенням. Ці п'ятеро людей представляють два приватні тренінгові центри для водіїв: "Автоакадемію водійської майстерності" з Києва та автошколу "Авто-Леді" з Вінниці. Кияни також надали перевірену роками методику оцінки водіїв, за якою вони працюють з міжнародними корпораціями. Ось повний список цих чудових людей: з Вінниці через сніг і лід до нас приїхали Ірина Трофімець та Богдан Трофімець, а з Києва у нас працювали Станіслав Скіпор та Володимир Апостолюк і, звісно, їхній керівник Костянтин Скіпор. До речі, Костянтин вже двічі приїздив до Івано-Франківська за власний кошт, для прочитання наших спільних лекцій. Моя подяка йому та його колегам просто безмежна.
– Якщо ці фахівці працювали безкоштовно, то чи були взагалі якісь витрати і хто їх покрив?
Так, робота цих людей, як і моя робота, не оплачувалась – це наше волонтерство. Але витрати були все одно, наприклад, на приїзд інструкторів, проживання їх в готелі протягом трьох днів, харчування, а також витрати на пальне, канцтовари, друк, ще якісь важливі дрібниці. Ці гроші надали активні члени громади міста, які хочуть, щоб наша поліція була найкращою в Україні. Думаю, варто тут також озвучити поіменний список: Андрій Черніков, Сергій Фіцак, Ярослав Повх, Олександр і Світлана Оришки. Дуже вдячний їм, що відгукнулися на пропозицію і дали гроші, по суті, в той самий день, коли я попросив. Сумарно витрати склали близько 12 тисяч гривень.
– Які результати проекту і подальші кроки?
Наші лекції з безпеки руху відвідали близько 200 слухачів, а тести пройшли 150 майбутніх патрульних із загальної чисельності близько 210. Далі кроків буде декілька.
Зараз відбуваєтсья комп'ютерна обробка результатів тестування, на основі яких буде складено рейтинговий список водійських навичок патрульних. Це ми конфіденційно передамо міському керівництву патрульної поліції для використання в роботі. В результаті ми очікуємо значно меншу відносну кількість аварій з патрульними автомобілями, ніж, скажімо, у Львові. Побачимо за півроку, наскільки менше буде цих ДТП, але я не маю сумнівів, що різниця буде статистично значущою. Звісно, якщо наш список не покладуть в якусь дальню шухляду.
Що далі: на основі цього всього вже розробляємо аргументований кейс для керівництва національної поліції з метою зробити щось подібне по всій Україні. Тобто Франківськ є експериментальним майданчиком, тепер мета – зробити це всюди. І третє, звісно ж, думаємо і говоримо з менеджментом поліції, в Києві та Франківську, про програми додаткових водійських навчань для патрульних, які вже служать. В ідеалі це мають бути тренінги для усіх груп ризику, та особливо для тих, хто має мінімальний досвід. Бо це не діло, коли з загального складу патрульної поліції якісних водіїв лише 50-60%, або навіть 70%. Бо має бути 100%. І патрульні самі просять про такі тренінги, і ця потреба є очевидною в усіх містах та на рівні керівництва в Києві. Значить, треба знайти можливості зробити ці додаткові тренінги для міст, де патрульна поліція вже стартувала, при чому чим скоріше, тим краще. А для наступних міст треба зробити водійську майстерність і безпеку дорожнього руху обов'язковою частиною програми їхнього навчання. Бо воно так повинно бути.
– Виникає логічне запитання: а чому ж цього не було в програмі навчання від початку?
Я не маю відповіді на це питання. На жаль, я дізнався про цю проблему досить пізно, десь у листопаді. Але коли дізнався, тоді одразу почав діяти, прописав цей проект пілотний, почав його штовхати, "продавати" в Києві. Але це питання "чому" мене, насправді, не дуже й цікавить – ані в листопаді не цікавило, ані, тим більше, зараз. Ну, просто так сталося, такі обставини маємо на сьогодні. І ми можемо або копатись у минулому, шукати винних і когось критикувати, або взяти і виправити цю ситуацію. На мою думку, краще витрачати час і енергію на друге, аніж на перше.
– Тобто ти принципово не критикуєш нову поліцію?
Ні, це не принципова позиція, радше ситуативна. Як активіст і блогер, а в минулому ще й журналіст, вважаю, що конструктивна критика є корисною штукою, висвітлення проблем має певну суспільну цінність, хоч і обмежену. Але в цій ситуації, доки патрульна поліція відкрита до конструктиву, до роботи з громадським сектором і експертним середовищем, я не бачу потреби шукати винних, нарікати на помилки чи когось там публічно критикувати. Ніхто не ідеальний, і реформа поліції теж не ідеальна. Який сенс щось критикувати, коли можна в цей час взяти і це змінити?
Мені випала нагода навчатись за кордоном і вивчати саме ці речі – державну політику і безпеку руху. Як аналітик і спостегірач я бачу, що ця поліцейська реформа є дуже системною, вона якісно спланована і успішно втілюється, навіть незважаючи на недоліки. А з другого боку, як активіст і громадянин, я бачу, що я особисто можу піднести цю інституцію трохи ближче до ідеалу, хоч на міліметр, і що це принесе значну суспільну користь. Як було написано на якомусь мотиваційному плакаті: "You can if you think you can". Тому я беру свої активістські інструменти: мозок, комп'ютер, інтернет, телефон – і починаю це все комбінувати в якісь тексти, плани, залучати інших людей, робити кроки, дії. У відповідь бачу, що друга сторона виявляється відкритою до цього всього, каже "окей, давай це зробимо". Це ж те, що треба! Тому я просто беру і разом з ними роблю це. У вільний від інших справ час, ночами і у вихідні дні. Доки це дає результат, я буду робити це, а не писати хештеги #зрада і #всепропало. Але зауважу, що я не є частиною поліції і зберігаю за собою моральне і юридичне право критикувати її як інституцію та її окремих посадових осіб, коли побачу таку потребу.
– І скільки ще часу ти будеш "волонтером патрульної поліції"?
Поки це комусь потрібно і поки я маю внутрішній ресурс на це. Якщо серйозно, звісно ж, я не можу і не хочу так волонтерити все життя, та й навіть рік не хочу. Наприклад, я не хочу їздити по обласних центрах з "гастролями", робити для тамтешніх патрульних те саме, що у Франківську, хоча вже є такі запрошення. Бо це несистемно. І поліцейським ставати я теж не хочу, це не моє. Та навіть якщо б це було "моє", мене не влаштовує їхній графік роботи і рівень оплати.
Як волонтер і проектний менеджер, я сподіваюсь якось системно закінчити цей проект протягом шести місяців, максимум дев'яти. Забезпечити підтримку, розробити і погодити плани, знайти ресурси, передати наші напрацювання і методики, розробити ті додаткові тренінги, внести зміни в програму навчання копів, прописати і затвердити курси лекцій, навчити лекторів і тренерів всередині поліції, і в кінці потиснути руки, подякувати і піти. А далі воно має працювати вже саме, без мене і без інших волонтерів.
Волонтери – це високоефективно і динамічно, але несистемно, а інституції – це менш ефективно і значно повільніше, зате дуже системно і надовго. Тому моя мета в тому, щоб цей елемент безпеки руху і водійської майстерності став інтегральною частиною діяльності патрульної поліції саме на інституційному рівні, а не на рівні волонтерської ініціативи. І коли це станеться, це буде моя маленька перемога як активіста. І тоді ми зберемось з переліченими вище людьми, а також з тими, хто залишився між рядків, в якомусь ресторані на Хрещатику, разом відсвяткуємо цю тиху перемогу і після цього перестанемо волонтерити для поліції. Бо будемо знати, що зробили все, що могли, і що завдяки цьому волонтерству у наступні роки значно менше людей помре і травмується в аваріях, ніж помирає зараз, і що наші вулиці і дороги стали безпечнішими. І що наша патрульна поліція є кращою, ніж могла би бути. Я взагалі думаю, за декілька років наша патрульна поліція може бути найкращою в Центрально-Східній Європі, а за показниками безпеки доріг ми можемо наздогнати Польщу чи Румунію протягом 5-7 років, якщо почнемо активно працювати.
– На фоні загального суспільного скепсису це звучить якось занадто оптимістично, ні?
Звісно ж, я оптиміст, хоч і обережений. Бо якщо не бути оптимістом, тоді просто нецікаво жити в цій країні, та й взагалі на цій планеті. Бо насправді, об'єктивно, то навколо все досить паскудно, куди не подивись. Але ми вже є тут і зараз, у нас є якісь можливості, ми щось знаємо, ми молоді, маємо сили, це наша країна і це наш світ. Тож треба спробувати із цим усім зробити щось путнє, а не впадати в депресію. І помічати зміни на краще, бо вони справді є, і тишитись їм, і рухатись далі. Бо інакше який сенс?
Розмовляла Наталія Вуйтік
