Антиінтелектуалізм не так українська проблема, як глобальний світовий тренд. У світі, який постійно ускладнюється, розбруньковується новими ідентичностями і проблемами, бажання простих і зрозумілих пояснень доволі очікуване. Завжди добре, коли проблема має просте і очевидне рішення, для розуміння якого не потрібно багато думати, вчитися чи, як на те пішло, що-небудь робити.
Антиінтелектуалізм у найпростішій формі – це безумовна перевага народної мудрости над науковим знанням. Значно точніше визначення поняття – недовіра до науки і страх перед тим, що в інтелектуалів є приховані та/чи фінансовані конспірологічними організаціями мотиви. У нас така недовіра – чудова радянська традиція, оскільки внутрішня політика СРСР складалася з антиінтелектуалізму практично повністю.
В основі антиінтелектуалізму лежить ворожість та неприхована недовіра до всіх, кого можна в конкретному контексті назвати «інтелектуалом». Проговорювані причини такої недовіри загальновідомі: він чи вона «не розуміє» простого народу і його проблем, «відірваний від людей». Або ж мета умовного інтелектуала – шкідлива, його мотиви підозрілі, можливо, він працює на чиєсь замовлення. Замініть «інтелектуала» на «інтелігента» чи краще навіть «гнилого інтелігента», поставте замість «шкідлива» «шкідницька» – і ви отримаєте добру половину справ, сфабрикованих під час радянського терору. Фрагмент «чиєсь замовлення» міняти не треба, бо замовники з тих часів не змінилися – це все так само світова закуліса, буржуї та лихі капіталісти.
Це цілком популістські погляди, притаманні переважно правому політичному крилу. Nota bene, я відношу до правих будь-які проросійські погляди, оскільки імперіалізм є правою політикою. Антиінтелектуалізм підважує довіру до експертизи і науки та до наукових досліджень загалом. Якщо для вас фраза «британські вчені» пов’язана зі сміхом – вітаю, ви підхопили найпоширеніший вірус антиінтелектуалізму. Цілі такої діяльности можуть відрізнятися залежно від того, звідки походять конкретні тези. І шкода, якої така риторика завдає, колосальна.
Популізм, як правило, працює на темі суспільної опозиції між народом та елітами. Проте популізм як політична тактика цілком ігнорує реальну пару «народ» і «еліти». Еліти – це категорія населення, наділена владою. Політичною, фінансовою, соціальною – неважливо. Але в контексті держави, а надто України, ми переважно говоримо про фінансові еліти як про наділені найбільшою владою.
Таке розмежування дуже викривлює погляд і перекидає звання «еліт» на спеціалістів, науковців, митців, професорів. Іноді ця категорія «еліт» включає взагалі всіх людей, що живуть у великих та престижних містах. Якщо ви коли-небудь чули, як Олег Ляшко розповідає людям із маленьких населених пунктів, що ці городські нічого не розуміють, чи бачили, як засновник Буковелю Шевченко разом із вишиванкою одягає маску «свого мужика», котрий не те, що ті там позажиралися, вітаю – ви знаєте, який популізм у найрафінованішому вигляді.
Ці так звані еліти – здебільшого міленіали з гуманітарною та соціологічною, рідше – технічною освітою. Міленіали, працюють за своєю спеціальністю, а в перервах цікавляться історією, світовою політикою і науковими досягненнями, бо це просто цікаві теми. Це молоді вчителі та викладачі, котрі мають неймовірне нахабство відхилятися від допотопних програм і подавати актуальні наукові погляди на питання, котрі широко вважаються святими коровами. Так, я про ЛҐБТ.
І от проблема. Така популістська політика передбачає, що ці вищеописані люди наділені більшою соціальною владою, ніж політики, котрі їх засуджують, і олігархи, котрі стоять за політиками. Саме ці люди вважаються основною проблемою суспільства, бо вони нібито ставлять палки в колеса політикам і хочуть, аби ми всі жили гірше. Ця риторика не потребує глибокого аналізу, не пропонує шляхів вирішення проблем, але вона достатньо проста, щоб у неї можна було легко повірити. А підтримуючи риторику, людям легко підтримувати і кандидата, котрий «поділяє їхні цінності».
Слід розуміти, антиінтелектуалізм не стверджує, що бути розумним чи мати рацію – небезпечно. Якраз таке твердження було б образою для кожного. Ні, риторика виставляє «так званих» інтелектуалів носіями та пропагандистами хибних думок. Згідно з цією риторикою інтелектуали – насправді не розумні, вони не мають рації. А насправді розумні люди… ну, це політики, що просувають подібні ідеї. І їхній електорат, звісно. Ця ідея страхітливо приваблива – бути в очах свого політика розумнішим за людей, котрі мають відповідну освіту і кваліфікацію. Це і є точка перетину антиінтелектуалізму і популізму.
Авторитарні режими завжди антиінтелектуальні, бо в авторитаризмі єдиним джерелом інтелекту має бути уряд. Авторитарні уряди зацікавлені в антиінтелектуальній політиці з двох причин. По-перше, авторитаризм тісно пов’язаний із покорою і культом сили – інтелект протиставляється цим поняттям як слабкість і бунтарство. Друга складова робить антиінтелектуалізм іще привабливішим – оскільки жертвами тоталітарних режимів часто стають люди, що «забагато знають». Але демократія працює ще цікавіше.
Меритократизм – це доволі утопічна, але необхідна доктрина, котра означає «владу достойних». У сучасному розумінні люди отримують політичну владу залежно від власних вмінь та знань, які допомагають владою розпоряджатися. Це освічені люди, котрих популярний сьогодні хибний поділ відносить до «еліт». Але, оскільки для антиінтелектуалізму саме інтелектуальні, а не владні еліти є опозицією до народу, довіряти цим людям не можна, оскільки вони працюють на власну лиху мету чи за гроші якогось таємного сороса. Просувати таку ідею просто – вона оперує зрозумілими словами, а цілковитій більшості нас із вами просто бракує освіти, щоб зрозуміти справжню природу процесів, які відбуваються під час реформ.
Абсолютно іконічний приклад такого антиінтелектуалізму – цькування Гонтаревої. Попри те, що її дії на посаді голови НБУ буквально допомогли Україні запобігти дефолту, який манячив на обрії, та солідно стабілізувати українську економіку, звідусіль було чути про таємні мотиви та роботу на різні цікаві служби. Більшість із нас не може зрозуміти, як і чому відбуваються банківські реформи, а прийняти вже готову простеньку версію значно легше, ніж шукати реальні дані.
То що ж робити в ситуації, коли довіряти елітам не можна? Звісно ж, доводиться довіряти іншим елітам. Тим, котрі не мають відповідної кваліфікації чи освіти, але на них можна покластися у простому, людському розумінні. Оскільки кваліфіковані експерти в популізмі протиставляються як «чужі», довіряти доводиться буквально «своїм».
Світоглядною протилежністю меритократизму є непотизм – система, в якій влада набувається через соціальні та економічні зв’язки, а не відповідність кваліфікації. Скажімо, коли шоумен, отримуючи політичну владу, починає наділяти нею людей, із якими раніше робив свої шоу, – це непотизм. Проблема кваліфікації зміщується зі «що ти вмієш» на «кого ти знаєш». Це природно ліквідує соціальні ліфти, звужує перспективи кваліфікованих спеціалістів і згубно впливає на ситуацію загалом. Непотизм – практично повноцінна державна політика в сучасній Україні. Антиінтелектуалізм – шалено популярний. Страшні та підступні вороги простої трудової людини нікуди не ділися ще з радянських часів. Хоча, здавалося б, світове закулісся може існувати, лише коли ти сам – за залізною завісою.
Замість підсумку перефразую відому народну мудрість: якщо зранку нема кави – винні інтелектуали.