fbpx

Малпа Фрузя: перші галицькі феміністки в суспільній уяві

Наша історія 19:40, 19.04, 2021
НА ФОТО: Учасниці Українського Жіночого Конгресу у Відні, 1921. Фото: istpravda.com.ua

Історія соціальних рухів завжди тісно пов’язана з повсякденністю. Новаторство не з’являється на рівному місці, а ніби виростає з передумов – економічних, соціальних, політичних тощо. Світовий фемінізм мав спільні для більшости країн витоки, але в кожній окремій країні виглядав трохи по-іншому. З поправкою на традицію, що йому передувала.

Закон громади і закон держави

Для традиційного українського суспільства кінця XIX століття нерівність між чоловіками і жінками була аксіомою. Деякі права жінки в традиційному українському суспільстві видаються прогресивними: посаг залишався її власністю, та ще виручені за рукоділля гроші вона могла залишити собі. Виглядає непогано, тим паче що ці практики унікальні саме для українського села. Та що там, таке звичаєве право часто наводять як приклад рівности чи й домінантної ролі жінки в українському суспільстві!

Насправді ж чоловік був головою сім’ї як перед законом, так і перед людьми. Рішення, що стосувалися всього господарства, він міг приймати одноосібно. У багатьох реґіонах етикет прямо передбачав чоловічу вищість: на жінок покладалася вся хатня робота, при цьому вони були змушені стояти, коли за столом були чоловіки, щоб обслуговувати їх. Фізичне покарання жінки «щоб не лінувалась» (тобто навіть за вигадану провину) було цілком нормальним в очах соціуму. Не кажучи про те, що в українському селі провина за перелюб безроздільно покладалась на жінку. Як пише українська дослідниця Оксана Кісь: «Якщо для чоловiка зрада – це наявнiсть iншоi сiм’ї та дiтей на сторонi, то для жiнки перелюбом є будь-який iнтимний зв’язок поза шлюбом».

Справжня проблема ховалася не в побутових практиках, а значно глибше. В системі, яка визначала все життя наших предків у селах, від колиски до могили. Проблема була не в правах подружжя – це лише наслідок. Проблема була в тому, що навіть у двадцятому столітті в селах переважав господарський підхід до шлюбу: останнє слово (а нерідко й перше) в питаннях сватання і одруження було за батьками. Крім цього, можливости не виходити заміж майже не існувало – навіть у сучасному світі фраза «стара діва» зберігає зневажливе ставлення. Такі практики, звісно, мали цілком резонні підстави: двом людям легше забезпечувати себе натуральним господарством. А коли є діти – бо їх відсутність жінці теж нічого доброго не віщувала – то робочої сили стає ще більше. Життя українського, як і будь-якого іншого селянина, було підпорядковане єдиній потребі – вижити. А виживати колективно було просто легше.

Тогочасні держави теж не квапилися змінювати цей статус кво. І в Австро-Угорській, і в Російській імперіях єдиним правочинним членом сім’ї був чоловік. Винятки були вкрай рідкісні та стосувалися здебільшого вдів. Просто кажучи, законодавство обох імперій не вважало жінку повноцінною людиною, наділеною правами. В більшості випадків жінку трактували як простий додаток до чоловіка. Цей додаток був або просто не наділений власним голосом, або без права голосу через «емоційність» чи «іншу логіку». З ідентичних причин суди часто не приймали позови про зґвалтування від самотніх жінок: через презумпцію жіночої «гріховности» судді припускали, що самотня жінка просто «спокусила» ґвалтівника. Історії про віктимну поведінку з нами, як бачите, вже давно.

В Австро-Угорській імперії заміжжя буквально було способом уникнути стягнення боргів чи й серйозніших звинувачень. Не через пошану до жінки, а тому що жінка обов’язково переймала прізвище чоловіка і з моменту одруження саме чоловік формально відповідав перед судом за будь-які її провини. Оскільки він відповідав своїм «добрим іменем», яке переймала дружина, звинувачення здебільшого знімали. А розлучення за пиятику і побої суд, звісно, давав. Але вже йому на заваді ставав соціум, для котрого збереження сім’ї як економічного середовища було значно важливішим за особисте щастя будь-кого з причетних.

Законодавче безправ’я жінки походило з традиційних уявлень про «природний поділ між статями», про жіночу «гріховність», «спокусність», «надмірну емоційність» та ще кількох аксіом, які прийшли до нас іще з античних чи давньохристиянських праць. Дійшли, щоправда, впереміш з порадами висмоктувати отруту з рани клоакою живого голуба та історіями про веселкових пантер, які причаровують звірів. Останні два твердження на початок двадцятого століття давно перевірили і визнали помилковими. Проблема була тільки в тому, що ніхто й не збирався перевіряти твердження стосовно жінок.

Перші паростки фемінізму застали українське суспільство саме в такому стані.

Між традицією і модерном

Фемінізму було складно закріпитись на українських землях. «Природний» поділ роботи на чоловічу і жіночу відводив жінці домогосподарство (звідси й приказка про три кути хати, які держить жінка), а чоловікові – роботу поза домом. Через особливості традиційного суспільства жінки були значною мірою вирвані з соціального життя – чи принаймні допущені до нього не так повно. Не кажучи про те, що жінки мали в рази менше шансів здобути хоч якусь освіту. Чи про набагато нижчу соціальну мобільність жінок саме через прив’язаність до господарства. Новим соціальним віянням було складно доходити до людей, яких сам спосіб організації праці надійно ізолював від соціуму. Феміністичні ідеї приходили в Україну переважно через інтеліґенцію, котра читала й іноземні видання зокрема.

У середовищі інтеліґенції жінки часто були вибавлені від найчорніших буднів домашньої роботи. Вміння читати і наявність вільного часу спонукали формування критичного підходу до реальности – а саме таким критичним підходом і був фемінізм. Проте величезна частка духовенства серед інтеліґенції, а також реакційне ставлення чоловіків ніяк не сприяли змінам.

На початку ХХ століття заміжжя залишалося не просто основним, а єдиним способом жіночої самореалізації. Поняття «незаміжньої жінки» практично не існувало, а намагання будувати кар’єру як альтернативу до подружнього життя взагалі відкидали як порушення природного порядку. І під «природним» порядком, на думку дописувачки газети «Діло», слід розуміти буквально «чоловічий» порядок: «Подiл жiнок на замiжнiх i незамiжнiх постав задля вигоди мужчин, i емансипантка повинна не признавати його».

З перспективи часу цей підхід легко зрозуміти. Жінка не мала шансів на освіту, оскільки її дитинство і юність були націлені на вдале заміжжя. Жінка практично не мала шансів на працевлаштування, з освітою чи без. Це означало, що у випадку смерти чи каліцтва свого чоловіка жінка була зобов’язана дбати про сім’ю, не маючи жодного джерела заробітків. І, що гірше, не маючи змоги влаштуватися на роботу. А для жінки, котра з певних обставин вже мала фах і працювала за ним, відмова на користь подружнього життя була найвищою чеснотою. Зрештою, на початку двадцятого століття серед інтеліґенції відносною нормою стало давати дівчатам освіту і фах «про всяк випадок».

Особливо помітним дисбаланс був між польським та українським населенням – за рахунок історично зумовленої кращої освічености поляків. Жіночою освітою в Польщі опікувалися здебільшого церква і черниці, тож природно, що такі заклади не так займались навчанням, як виховували «релiгiйних i високоморальних майбутнiх матерiв». Звісно, для подібних освітніх закладів фемінізм був саме замахом на традиційний шлюб і родину, але цей підхід мав неочікувано прогресивні наслідки.

З дискусії про українських жінок, що програють полячкам через власну неосвіченість, народився образ нової українки. Популярний образ національно свідомої берегині домашнього вогнища, в якій поєднуються любов до своєї традиційної ролі та України – це своєрідна «реклама» українських дружин, а не типова ситуація сто років тому. Це образ, покликаний віднадити українських чоловіків від полячок – зрештою, діти в мішаних шлюбах переживатимуть кризу ідентичности. Турбота про ще не народжених дітей взагалі супроводжує фемінізм чи не з його перших днів.

Взагалі ж, можна сказати, що жіночу емансипацію в усьому світі зумовила не соціальна дискусія, а технологічний прогрес. Модернізація і автоматизація виробництв, просвітництво, золотий вік преси і друкарства, популяризація приватної освіти в містах та, зрештою, Перша світова війна змінили ритм традиційного життя ефективніше, ніж будь-які аргументи.

Патріотизм – це фемінізм

Прогрес змушував суспільство приймати чимало змін, навіть якщо ці зміни суперечили цінностям. Проте саме активність жінок і їхнє бажання втілювати себе в нову добу дозволяло самореалізацію завдяки прогресу, а не через прогрес.

Наталія Кобринська - перша феміністка
Наталія Кобринська, 1900-ті роки.

Матір’ю фемінізму в Україні цілком заслужено вважають Наталію Кобринську. З одного боку, Кобринська була взірцевою за походженням представницею інтеліґенції: донька священника, онука популяризатора культури Івана Озаркевича (теж священника). З другого, саме вона створила не просто жіночу, а конкретно феміністичну організацію: «Союз руських женщин» у Станіславі. Першу на території України. У співпраці з Оленою Пчілкою «Союз» видав збірку українських авторок з обох берегів Збруча, названу «Перший вінок». Вже через кілька років українські жіночі товариства почали виникати і в інших містах та проводити роботу в селах.

Перший вінок - жіночий журнал в Галичині

Фасадом «Союзу» була саме культурна, «дозволена» діяльність – спершу організація мала власне що видавати жіночу літературу. Втім, акценти швидко змістились. Чимало членкинь «Союзу» поділяли цілком традиційні цінності. Для них ця організація була дійсно філантропічною: книжкам – так, дискусіям про організацію праці та право голосу – ні. І це в часи, коли жінок могли посадити за змовництво чи таємну діяльність, хоч вони не мали жодного права брати участь у політиці. Але переміг третій, по-своєму компромісний підхід.

На тлі постійної українсько-польської ідеологічної ворожнечі та боротьби за право на самовизначення жінка мала бути передовсім українкою. Тобто патріотично налаштованою, самостійною, здатною до боротьби і самопожертви, але… Але передовсім вона повинна вийти заміж і дбати про сімейне вогнище. Відомий сьогодні «Союз Українок» – то якраз спадщина з тих часів, коли боротьба за Україну тісно перепліталася з боротьбою жінок за своє становище в новому світі.

Основною підставою для консолідації українок наприкінці XIX та на початку XX століття став саме патріотизм, а не фемінізм як ми його уявляємо. Цей патріотизм був новаторський, уже феміністичний за своєю суттю, оскільки передбачав, що жінки мають активну державницьку позицію. Раніше патріотичні ідеали трималися ближче до давньоримських зразків, у яких жінка має бути іконою працьовитости і скромности, без зацікавлення державництвом. Між тим, у Польщі, та й іще в багатьох постколоніальних країнах, фемінізм пройшов подібний шлях. Питання самовизначення і суверенітету ставали настільки важливими, що в них мали бути залучені всі. Цей «патріотичний» фемінізм на певний час став перехідним етапом між традиційним і ліберальним суспільством. На тлі загальної кризи патріотизму і традиційних цінностей на зламі століть він також допомагав підтримувати єдність у бездержавній нації.

Наталія Кобринська стала першою ластівкою, за якою потяглися численні місцеві організації («Кружок українських дівчат», «Жіноча громада» тощо). Зрештою львівська «Жіноча громада» на початку двадцятих стала «Союзом українок» і об’єднала різні жіночі рухи.

 Але чи не найкраще українська емансипація відобразилася в літературі. «Союз Українок», як і більшість раніших організацій, фокусувався на патріотичному вихованні, тому в часи радянської окупації влада старанно уникала згадувати про українські жіночі рухи. Натомість в літературі, особливо галицькій, жінки вже займали помітне місце. Наталія Кобринська була письменницею і саме літературу вбачала своїм основним інструментом просвітництва. Людмила Василевська-Березіна (Дніпрова Чайка), Людмила Старицька, Олеся Бажанська, Анна Павлик та інші авторки отримали голос саме завдяки альманаху «Перший вінок» та видавництву Кобринської «Жіноча справа». Пізніші авторки, на кшталт Ірини Вільде чи Марії Влад, творили вже не просто в контексті літератури, а в контексті жіночої літератури. Літератури, яка отримала голос саме на зламі століть зусиллями нечисленних активісток.

Союз Українок в місті Стрий, 1937
Союз Ураїнок, Стрий, 1937

Однак, крім феміністичного жіночого голосу, в тогочасних творах можна знайти і чоловічий, який говорить про фемінізм. Мабуть, найкраще занурення в тогочасні стереотипи, які оточували і фемінізм як явище, і кожну окрему його представницю, пропонує «Лис Микита». Саме та політична сатира Івана Франка, яку в нас чомусь заведено вважати дитячою поемою.

«Лис Микита» і фемінізм

«Лис Микита» пропонує детальну і прискіпливу панораму соціального життя в Австрії кінця дев’ятнадцятого століття. Від цісарського престолу до простих галицьких «мужиків», тут можна знайти кожного, і кожного Франко детально розбирає.

У поемі одна повноцінна героїня – Малпа Фрузя. Всі інші існують лише як додатки до чоловіків. Лисиця – берегиня сімейного вогнища, Левиця – дружина Лева, а Вовчиця – безправна дружина Вовка, котру він сам представляє в суді, оскільки вона не має права голосу. Натомість Фрузя живе самотою, але в межах, які суспільство «дозволяло» жінці. Вона вдова, бо за інших обставин окреме проживання жінки було неприйнятним. У Фрузі є діти, тобто вона виконала свій обов’язок перед суспільством. Фрузя має роботу, але це придворна робота і з явною ноткою протекціонізму – «коло цариці». Фрузя емансипована, але «безпечна». Її емансипація не загрожує соціуму, перед яким вона вже виконала свій обов’язок. Будь-яке інше змалювання феміністки на той час було б страшенним вільнодумством.

Та особливо цікаво стежити за тим, якими саме словами про неї говорять інші герої Франка. Лис і Вовк, надзвичайно типові персонажі казок про тварин, у поемі втілюють переважно простих представників народу. Лис – демократ, вільнодумець і радикал, Вовк – монархіст, хапуга і грабіжник. Пригоди цієї пари часто римуються з сюжетами казок про Пана та Івана чи багатого і бідного. Це типові для фольклору подорожні пригоди, у яких герої належать до різних соціальних станів. Звісно, що до стереотипного зображення емансипантки ці два стереотипи народних образів ставляться по-різному.

Лис Микита Івана-Франка

Лис описує її в доволі цікавій ієрархії: спершу посада (на місці фельдшериці), тоді сімейний стан (вдова), тоді фах (лікарка, знахарка, ворожка – «чоловічий» фах доповнено двома «жіночими» для пояснення), а вже тоді – її політичні погляди (страшна емансипантка). Цікаве також уточнення, яке Микита додає до поняття «емансипантка»: «Всіх ненавидить мужчин». Це чистий і прямий відголосок традиційних уявлень про фемінізм як про чоловіконенависницький рух, що руйнує сім’ї.

Фрузя підкреслено потворна («вродлива як сова», «наче чорт лабатий»), і це важливо з двох причин. По-перше, у класичній літературі зовнішність жінки диктує її стосунки з героєм. Чоловік, що заходить до самотньої панії додому чи й просто забалакує на вулиці, у ті часи вже цим міг спричинити поголос про «розпусність». Потворна і овдовіла Фрузя вбезпечена від таких чуток. По-друге, для сучасного Франкові читача все це кодування відображає стереотип про «загрозу фемінізму». Від описування Фрузі як мавпи, людиноподібної, проте не рівної людині істоти, аж до поширеної думки про те, що феміністки – це потворні жінки, котрих ніхто не взяв заміж і котрі страждають фемінізмом саме через це. І не просто страждають, а віднаджують молодих і невинних дівчат від шлюбного вінця. Зрештою, освіченість вважали загрозою навіть для чоловіка. Консерватори небезпідставно вважали університети розплідниками атеїзму та вільнодумства. З жінками ситуація була ще гіршою: оскільки емансипантки розповсюджують свої погляди через освіту, то які ще потрібні докази, що освіта для жінок шкідлива?

При цьому навряд чи можна сказати, що Франко займає однозначно критичну позицію щодо системи, в якій існували тогочасні жінки. Він її демонструє, висміюючи всі сторони дискусії, але на цьому все. Емансипантку Франка можна задобрити, якщо з нею погодитись: Лис вдає, що співчуває поглядам Фрузі, але позаочі ставиться до них іронічно. Натомість Вовк, якого вона вигнала, з першої ж репліки відігравав роль типового для традиційного суспільства аб’юзивного партнера: «Дай обідать, Малпо глупа!». Для Лиса, котрий втілює більш прогресивну частину суспільства, необов’язково погоджуватися з ідеями емансипації. Достатньо не приділяти їм особливої уваги, оскільки це просто те, що цікавить жінок: «Теревені всі свої / Про жіночі нерви ніжні, / Про мужчин чуття побіжні. / Про рабство жінок в сім’ї».

Фрузя може говорити майже на будь-яку тему («…культуру, / Ворожбу, літературу, / Стрій, політику і спів), але Лис просто «потакує й смакує», бо Фрузя, як справжня українська господиня, накрила йому стіл. Згідно з цим епізодом, повернути емансипантку до традиційних цінностей просто – з нею достатньо погодитись. А накривати на стіл і догоджати чоловікові – це жіноча природа, якій Фрузя миттю кориться, щойно натрапляє на ввічливе ставлення. З погляду сюжету цей епізод додає ще один стереотип, цього разу – без критичного розгляду. Фрузя починає поводитись як традиційна жінка, щойно зустрічає «нормального чоловіка».

Та на структурному рівні, за межами реплік, якими обмінюються персонажі, сатирична нотка щодо емансипації зникає. У фіналі поеми між Вовком (старою людиною, консерватором і пристосуванцем системи) і Лисом (новою, особисто вільною людиною) відбувається судовий двобій. Лиса до бою готує саме Фрузя. Вона голить його і натирає оливою, аби Вовк не міг Микиту схопити. Після двобою саме вона виходить до Микити з лавровим вінцем, аби привітати з перемогою.

Фінал поеми цілком неіронічно утверджує прийнятну для чоловічого світу ієрархію: жінка підтримує чоловіка, вона може бути навіть першопричиною його досягнень, але на самі досягнення здатні лише чоловіки. Завдання жінки – привітати і похвалити. У цій структурі не варто шукати точні відображення поглядів самого Франка, але в ній чітко видно цінності, в яких існував тогочасний фемінізм.

«Лис Микита» пропонує зліпок тогочасних поглядів, у яких фемінізм, хоч і вкрай важливий для перемоги, все ж є жіночою примхою, надбудовою на природній жіночій кмітливості та завзятості. Практична реалізація такого фемінізму – не в жіночій єдності чи боротьбі за права. Цей «компромісний» фемінізм ставить жінку саме туди, куди її ставило консервативне виховання і дух часу. Поруч із чоловіком, але нижче від чоловіка. У становище партнерки, здатної на громадянську свідомість, здатної до конкретних дій, проте недостатньо «нормальної», аби пожинати плоди.

Сатирично чи ні, в образі Фрузі Франко створив ідеальну для тогочасного суспільства галицьку інтеліґентку, яка, хоч і цікавиться неважливими для наших героїв речами, як-от правами жінок, на ділі завжди підтримує чоловіка, якщо він зможе їй догодити. Свою роботу, до речі, найвагоміший маркер емансипованости, Фрузя отримала саме завдяки Микиті.

Це ж було вже

Українське політичне життя під Австрією на зламі століть було доволі активним, значною мірою – через тісні контакти із західною філософською та політичною думкою. Емансипація і боротьба за права жінок на Галичині та Буковині були артикульовані значно чіткіше, ніж на «Великій Україні». Проте навряд чи в цьому є заслуга більш зрілого суспільства. Суспільство як більшість залишалося традиціоналістським і репресивним. Але значно слабша, порівняно з Росією, цензура, значно ліберальніші погляди самих політиків та швидший прогрес, як культурний, так і технічний, створювали дещо сприятливіші стартові умови.

Фемінізм в Україні, як і всюди в Європі, був низовим рухом. Це були спроби критично осмислити становище жінки у світі крізь призму освіти. Тому реальна та уявна діяльність феміністок сильно відрізнялися. Емансипантки, котрі писали книжки, засновували читальні чи займалися народною просвітою, були знані й шановані, зокрема в літературних колах – доти майже виключно чоловічих. Але паралельно існував утверджений консервативний погляд на фемінізм як на безлику деструктивну течію. Опонування фемінізму в нас, як і всюди, мало вигляд «приборкання загрози», яку несе жінка, не обмежена «природними» обов’язками домогосподарства і дітонародження.

Ці дві грані існували паралельно і були майже нероздільними. Настільки, що навіть текст, який пародіює поширене в соціумі сприйняття фемінізму, не може не використовувати антифеміністичні наративи на рівні структури. Текст, що розповідає про модернізацію світоустрою в бік меритократичного соціалізму, все одно ставить жінку в підпорядковане становище. Одна з ключових причин – відмова від такої структури була б виходом за межі модерности.

Галицька модерність зламу століть ще не могла повноцінно прийняти нові віяння і не могла їх відкинути. Тому компромісним варіантом стала адаптація емансипанства до потреб громадянських. Фемінізм навіть для ліберальних людей – це ще не про жінок, але вже про політику. А історія Фрузі – що ж, це повчальна історія про те, як жінка успішно знаходить своє місце в цьому світі. Нюанс лише в тому, що цей світ незмінно чоловічий.

Підписуйтеся на КУРС у Telegram та Twitter  лише найцікавіші і найважливіші новини Івано-Франківська і області!

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: