Вже зрозуміло, як на нас дивитимуться після повернення з війни. Шана, не завжди справжня. Байдужість. Роздратування. Неприязнь.
Я був у відпустці вдома, був на з’їзді суддів у Києві й відчув усе сповна. Специфічний досвід судді читати людей налаштовує на песимістичні висновки.
Світ поза війною виглядає збоченим і сюрреалістичним. Для тих, хто ще на війні. Такого не повинно бути, але є. Коли там, на лінії зіткнення, війська обливаються кров’ю під Бахмутами-Соледарами-Кремінними, під постійними обстрілами на Запоріжжі та Херсонщині, тут бенкетують у кафе і барах та бикують на вулицях вгодовані, налиті силою чолов’яги, які дивляться крізь людину у формі з погано прихованим презирством. А людина в формі відчуває крайню несправедливість цього і не розуміє: а де ж тут держава? Де вона?! Чому одні несуть всі тяготи війни, а інші нахабно цементують власне матеріальне і владне становище, прикриваючись пафосними заявами? Чому там жертвують життям ідеалісти і романтики, а тут набувають статки корумповані чиновники і насолоджуються життям ті, хто втік від війни? Прийдіть до нас і повоюйте!
Ну, і кілька слів про з’їзд суддів і самих суддів. Нас було декілька у формі. Не знаю, як іншим, але мені здалося, що мій світ і світ більшості колег є перпендикулярними. Я за рік змінився, а вони, таке враження, ні. Я пройшов пришвидшену трансформацію, мені багато що стало простим і зрозумілим, а дещо і навпаки. І цього не можна пояснити словами, це відчуття, коли або ти в футлярі, або той світ поза війною. Адже очевидним для-мене-тепер є те, що країну потрібно змінювати, неефективну державу перезасновувати, що виклики часу вимагають інноваційних підходів і асиметричних рішень, що для цього потрібні інші люди – креативні, переповнені енергією творення особистості, а не середняки-субпасіонарії. А тут, таке враження, люди йдуть ніби вперед, але насправді назад.
Війна – це машина часу для тих, хто на ній є і хто намагається осмислити реальність. Війна відкриває бачення майбутнього шляху. На з’їзді ж було враження, що я повернувся у минуле. І воно мені неприємне, і я йому такий теж огидний. Наші шляхи розійшлися. Ні, формально все було як слід. Гімн з рукою на серці, шана ЗСУ, фільм про суддів, які боронять неньку, скорботна хвилина мовчання за загиблими – все як годиться. Але…
На ледь вловиму нещирість виробляється безпомильне відчуття, бо ти давно в цьому “бізнесі”. Віддали шану і зайнялися звичною справою, вирази облич стали підкреслено діловими, без цих слюнів і шмарок. Війна, відчувалося, десь там – в іншому рівні реальності. Гарно одягнені симпатичні люди, кава-брейки із шикарними забутими закусками (а не тушняк на хліб) віддзеркалювали вчорашню дійсність. Це не було для мене яскравим і бажаним, це була тінь чогось відумерлого і несправжнього. Судді, схоже, намагалися не помічати колегу у формі ЗСУ, їм, певно, було незручно. За деякими винятками, коли зовсім незнайомі люди підходили, розпитували, пропонували допомогу, і було видно, що це від душі, що вони за нас переживають. Щирість зіграти неможливо, я їм вдячний. На жаль, їх не було багато, але вони реабілітували решту.
У мене спершу й не було намірів їхати на з’їзд, бо була інша робота, однак постійне спілкування з тими, хто всю війну провів у шанцях, переконало в необхідності донести настрої і наміри людей із “нуля” (а там представлені всі зрізи суспільства). І я спробував це зробити. Сказав, що ми ТАМ для того, щоб зміни відбулися ТУТ. Що війська переповнені гнівом, який може вилитися напалмом. Що обвинувачення в корупції та колаборації, в яких повинна тільки частина суддів, поширюється на всіх так чи інакше. І передав найголовніший наратив, який панує у військах: спочатку московські воші, а потім українські гниди.
Думаю, декому це було неприємно. Тільки сонце України такі не піднімуть, сила не та. А це наше завдання після перемоги. Для цього подвигу потрібні люди, здатні народити танцюючу Зорю. І вони є у нас. Бо нові часи будуть небачено важкими. Наша війна – перша з серії конфліктів глобальної війни. Перехід у нову еру, інший технологічний і суспільний уклад – це перехід через чорну діру, де гравітація перетворить нас на щось інше, ніж до того. Українцям випала честь і тягар її пройти першими та виглянути у новий світ. І вижити. А ще шляхом трансформацій повести інших.
