fbpx

Розбираємо ідеології. Неолібералізм

Політика 21:59, 12.07, 2020

Щоб зрозуміти неолібералізм, спершу слід зрозуміти, чому люди вирішили, що просто лібералізм не працює і потрібно щось краще.

Отож, лібералізм є спадщиною доби гуманізму, Великої Французької революції (особливо якобінської диктатури, так) та ранньомодерних республік. Лібералізм стверджував, що індивідуальні свободи кожної людини лежать в основі держави та суспільства. Кожна людина є вільною, кожна людина має право діяти у власних інтересах, а суспільний поступ є наслідком реалізації індивідуальних устремлінь.

Народженню лібералізму передували доволі авторитарні політичні процеси – феодалізм, котрий з часом перетворився на аристократизм і абсолютну монархічну владу, плюс століття неспокою на церковному фронті, з реформаціями, контрреформаціями, революціями та реставраціями. Після століть, упродовж яких людина була повністю підпорядкованою родовим і церковним елітам, лібералізм пропонував емансипацію людського розуму, та й узагалі змальовував надзвичайно привабливе місце людини в системі речей.

Саме лібералізм є теоретичним і світоглядним підґрунтям республіканського ладу, тому політичний устрій практично всіх держав, які належать до «Західного світу», – це ліберальна демократія. Демократія, всупереч поширеній омані, це не влада більшости. Ліберальна демократія – це поліархія, тобто влада багатьох. У сучасній політиці компроміс важливіший, ніж консенсус, а здатність обраних представників здійснювати владу обмежена на користь конкретних універсальних цінностей, які спрощено можна назвати «верховенство права».

Лібералізм і ліберальна демократія схильні захищати доволі близькі нам усім ідеали:

  • Індивідуальна свобода та рівність можливостей;
  • Публічна свобода – слова, совісти і самовираження;
  • Недоторканність приватної власности;
  • Рівність прав та гарантія дотримання правових процедур;
  • Відкрите суспільство загального доступу.

Але якщо пильно прочитати кожен пункт переліку, нескладно буде побачити, яких саме проблем монархічного суспільства він стосувався. Свобода і рівність можливостей – це відкидання вертикальної ієрархії зі строгим становим поділом. Публічна свобода – антитеза до цензури, релігійних та політичних переслідувань і політичного авторитаризму. Недоторканність приватної власности – опозиція до безмаєтности нижчих верств. Рівність прав і гарантія дотримання процедур – ідея, породжена елітистською судовою системою, в якій вищі верстви мали власні суди та власні закони. Відкрите суспільство загального доступу – бажання рівних можливостей у користуванні державними інститутами і рентами, які доти розподілялись вертикально по щаблях ієрархії.

Інакше кажучи, лібералізм у чистому вигляді звертався до проблем сучасного йому світу, які вже понад сто років для нас узагалі неактуальні. І в нього були свої підводні камені. Скажімо, лібералізм проголошував індивідуальну свободу кожної людини, але ранньоліберальна філософія пропонувала геть інше розуміння самого поняття «людина». У європейців поступово зникала звичка ділити на сорти своїх одноплемінників, але ксенофобія нікуди не поділася – так, ранній лібералізм і рабство у деяких суспільствах нормально поєднувались, бо раби (чит. «чорношкірі») – не люди. Чи принаймні не настільки люди, як ми з вами.

Ми доволі гордий вид, тому, вигадавши ліберальну демократію, залізницю та вогнепальну зброю з капсульним замком, негайно вирішили, що саме так і виглядає досконала цивілізація, авангард розвитку людства. Це все дуже швидко перетворилось на такі прекрасні речі, як «тягар білої людини», агресивна колоніальна політика Британії та вже сучасна нам роздача демократії різним «відсталим суспільствам». Чи варто й казати, що Кант, пишучи «Дій лише за тією нормою, яку хочеш бачити нормою для всіх людей і також для тебе… Стався до людей і до себе також — як до мети і ніколи — лише як до засобу», мав на увазі не зовсім те, що вийшло. Лібералізм, при всіх своїх шляхетних намірах, серйозно доклався до створення наративу, в якому однорідне ліберальне суспільство є метою, а люди – засобами досягнення цієї мети. Але потім сталося двадцяте століття.

Після Першої світової в суспільстві панував потужний антиімперіалістський сентимент. Бунти робітників і солдатів стали звичним явищем, старі імперії закінчували своє існування в революціях і переворотах. Ліберальні ідеології набирали виразно лівого спрямування. Лібералізм, що виник у середовищі буржуазії, прародички «середнього класу», поширювався серед робітничого класу і помітно підживлювався соціалізмом. Але популярне у ті часи прочитання соціалізму не дуже узгоджувалося з ліберальними цінностями середнього класу, тому наприкінці тридцятих років, відділяючи «чисту» форму від соціально-ліберальних течій, з’явився термін «неолібералізм». Він стоїть на чотирьох китах:

  • Ринок є найефективнішим механізмом регулювання суспільства;
  • Гарантом свобод є правова держава, заснована на верховенстві права та кантівському розумінні свободи;
  • Мінімізація втручань держави;
  • Приватна власність, амінь.

Нескладно помітити, що всі ці чотири кити намагаються відмежувати лібералізм саме від лівих ідеологій, а не від правих. Це і не дивно. Цінність людини є однаково фундаментальною і для марксистів, і для лібералів, проте ставлення до цієї цінности відрізнялось абсолютно.

Неолібералізм опирається на свободу ринку як вільної взаємодії між індивідами, оскільки саме ринкові взаємини досконало відбивають філософську концепцію абсолютної свободи людини, що лягла в основу лібералізму. Оскільки люди існують в суспільстві, взаємодія має ґрунтуватися на суспільних зв’язках, а не на розпорядженнях владної еліти (як стається у планових економіках).

Верховенство права означає, що ми повинні судити інших людей і про інших людей на підставі універсального суспільного договору. Цього договору дотримуються всі члени суспільства, серед них немає і не може бути привілейованих класів, навіть якщо окремі індивіди мають доступ до більшої кількости ресурсів (а не як в авторитарних режимах і Гітлера, і Сталіна).

Держава виконує наглядову, оборонну і метакомунікаційну (на рівні міжнародних угод та міжнародної торгівлі) функції – вона забезпечує рівні умови та чесну гру для всіх учасників ринку, однак сама в ринок по змозі не втручається. Тут працює аргумент слизької стежки, проте він несуперечливий у межах самого неолібералізму: якщо держава, котра контролює рівні правила гри, сама втручається в ринок, виникає конфлікт інтересів, який спонукає державу змінювати правила гри на свою користь. «Ринок згори», на думку неолібералів, працювати не може – подивіться на НЕП і що з того вийшло.

Приватна власність, амінь. Тут можна більше нічого не казати – поклоніння приватній власності так тісно пов’язане з неолібералізмом, що Америку можна вважати однією величезною ілюстрацією цієї тези. Неолібералізм відкидає націоналізацію як таку (за дуже рідкісними винятками) і, що найважливіше, трактує засоби виробництва як безумовні об’єкти приватної власности. Тут він радикально розходиться з більшістю лівого крила, де право на доступ до засобів виробництва, як ви пам’ятаєте, є одним із базових. Проте це не означає, що ліві течії відкидають приватну власність. Ні, вони просто інакше трактують саме поняття.

З погляду неоліберала, людина може володіти всім. Буквально всім. Одноосібно і безроздільно. І абсолютно все, чим володіє людина, вважатиметься її приватною власністю, а відтак має вважатись невідчужуваним, окрім як із власної волі. Під «усе» я маю на увазі «все». Людині може належати острів, озеро, ліс, берегова смуга, пам’ятки архітектури, ділянка на Місяці, астероїд, комета. Абсолютно все, що гіпотетично може стати предметом обміну (у світі, сформованому на ліберальних цінностях), може стати приватною власністю, з якою кожен власник має право розпоряджатись абсолютно на власний розсуд.

Доволі цікавий зріз неоліберальних позицій можна побачити у США на прикладі ставлення великих бізнесменів до потенційного підвищення податку на прибуток. Їхні сторони «за» і «проти» можна умовно назвати таборами «Кремнієва долина» і «Волл-стріт». До неолібералізму тяжіють переважно яппі та представники бізнесів двадцятого століття, які й асоціюються з «капіталізмом» у широкому розумінні. Це переважно представники нафтових, вуглевидобувних та інших ресурсних компаній. Чи то, в нашому контексті, компаній, прибутки котрих базуються на ресурсах, які для лівого крила дуже часто не мають перебувати у приватній власності. Взагалі ж у більшости випадків зелені погляди схильні асоціюватися з політичною лівицею і навпаки. Натомість для неолібералізму ресурси є виключно ресурсами, тому видобуток і промисловість стоять над екологічними проблемами. Це все й не дивно – пік розквіту цих бізнесів припав саме на «Золотий вік» Америки, в період маккартизму та радикального антимарксизму. Це період повторного становлення мегакорпорацій, роману «Атлант розправив плечі» та відмежування від усього, що бодай віддалено нагадувало соціалізм. Якщо коротко, маккартизм був спрямований, зокрема, проти лібералів «старого зразка», але не проти неолібералів.

Натомість «кремнієві магнати», мільярдери, котрі заробили свої статки на передових технологіях, переважно мають більш ліві погляди. Почасти це зумовлено тим, що передові технології стоять на креативі та точних науках – ці ресурси невідчужувані від індивіда. Скажімо, винахідник коронавірусу, 5G-вакцин і персональних чипів (але не персональних комп’ютерів!) Білл Ґейтс висловлює абсолютно соціал-демократичні погляди щодо оподаткування: «Ми й раніше вдосконалювали нашу податкову систему, щоб вона не відставала від вимог часу, і ми повинні зробити це знову – починаючи з вищих податків для таких людей, як я».

Читайте також: Розбираємо ідеології. Фантастичні ліві та де їх шукати

У цій цитаті можна чітко побачити, чим ліві погляди, що спираються на ліберальну доктрину, відрізняються від неолібералізму, новизна котрого полягає саме у відході від лівих тез. Лібералізм у чистому вигляді трактує індивідуальну рівність і свободу як мету, якої необхідно досягти. Відповідно ми як суспільство маємо завдання викорінювати прояви нерівности, що наближатиме нас до певного ідеального гуманістичного суспільства. Неолібералізм вважає, що нерівности вже немає, ліберальні цінності перемогли, а тому треба боротися не з системою, котра і створює нерівности, а з тими, хто хоче порушити статус-кво. У цьому статусі-кво ліберальні цінності та верховенство права уже панують, тому критика поточного стану речей – це виключно вимога привілеїв, бажання порушити рівність. В економічній площині ця різниця виглядає так: ліберали розглядали право на власність, ринкову економіку та обмеження функцій держави як засоби для досягнення вищої мети – рівного і рівноправного суспільства. Натомість неоліберали вважають право на власність метою, а засобами її досягнення є все, що зберігає статус-кво.

Ця позиція містить фундаментальну слабину в тому сенсі, що неолібералізм здебільшого сліпий до будь-яких проявів нерівности, які не стосуються безпосередньо права на власність. Хвиля «лівого» ресентименту до сучасного стану речей та все гучніші голоси меншин, котрі вимагають для себе прав (іноді підставово, іноді ні) – це радше ліберальний, ніж насправді лівий рух. Класичний лібералізм концентрується на людині, а не на економіці (неолібералізм схильний виключати індивіда з рівняння), тому схильний апелювати до соціальної чи культурної проблематики точно так само, як до економічної.

Насправді в сучасному світі майже немає впливових політичних партій (за межами Китаю), які б відкидали базові погляди лібералізму. Підхід до держави як публічного інституту нині майже однаковий чи не на всьому політичному спектрі. Що відрізняється – різне трактування функцій держави та різні підходи до розподілу благ. Якщо неолібералізм говорить виключно про різні можливості, то ліберальна «лівиця» – про рівні можливості для задоволення різних потреб. У сучасної людини надзвичайно багато потреб, і майже в кожного буде одна чи кілька потреб, які не збігатимуться з мейнстримними. Саме наявність різних потреб ділить наше суспільство на безліч «більшостей» і «меншин». Проте є окремий політичний спектр, який визнає існування меншин, проте вважає, що вони зобов’язані підпорядковуватись волі панівної більшости. Про ці ідеології – наступного разу.

Підписуйтеся на КУРС у Telegram та Twitter  лише найцікавіші і найважливіші новини Івано-Франківська і області!

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: