У минулій статті “Що художники роблять на резиденціях. Частина 1” ми писали про те, якими різними можуть бути резиденції, та приводили приклад цьогорічного “Тіла на землі” в Карпатах.
Резиденції дійсно можуть сильно різнитись залежно від мети. Наприклад, окрім звичного формату для дорослих митців, резиденція може залучати молодих початківців та бути частиною навчальної програми. Саме таку програму з резиденцією під назвою “Втілення” для підлітків розробила та провела “Асортиментна кімната” в кооперації з чернівецькою мистецькою формацією СВАЯ. Треба сказати, що СВАЯ вже мала власну спільноту творчої молоді – “Zwanzig partizanen”, яка сформувалась саме через подібні неформальні навчальні програми.
Ми вирішили розказати, як пройшло “Втілення”, та взяли коментарі у трьох кураторок програми – Анни Потьомкіної, Марії Агісян та Олі Поляк. Говорили про тілесність, резиденцію у горах та досвід роботи з молоддю.
Розпитувала Альона Каравай
– Що таке “Втілення”? Як побудована ця навчальна програма? Та чому її частиною стала резиденція?
Анна: “Втілення” – це сплав неформального навчання та формату мистецької резиденції. Ми ставили собі за ціль створити “safe and brave space” для двох процесів – осмислення теми тілесності та художньої практики підлітків у віці від 16 до 18 років, яким цікаво розвиватись у мистецтві. Для цього ми розділили програму на три частини.
У першій частині було багато обговорень – разом ми розбиралися з поняттям тілесності та тим, як це дотично до різних сфер нашого життя. Багато ділилися персональними досвідами та дізнавались про те, як з тілом працювали впродовж історії мистецтва. Слухали артіст-токи художниць Андреа-Марії Хендлер з Австрії та Беати Щепаняк з Польщі, яких ми запросили як міжнародних менторок.
Далі був тиждень резиденції в горах в Хаті-Майстерні. Окрім 17 учасників, були ще українські менторки-художниці – Анна Віноградова з Києва та Віка Довгадзе зі Львова. Ми навмисно запрошували тих, хто працює з різними медіа (фото, відео, скульптура, перформанс, танець). Все для того, аби показати учасникам, як по-різному можна говорити про тіло, досліджувати себе та виражати. Менторки проводили практичні воркшопи та консультації. А учасники мали цілий тиждень, аби працювати над своїми художніми ідеями.
На останньому, третьому етапі ми знову зібралися в Чернівцях та провели три дні спільно, працюючи над зіном (тобто, журналом-самвидавом невеликого тиражу). Ми хотіли створити щось спільне, що б задокументувало різні напрацювання. Зараз цей журнал можна погортати онлайн.
– А чому обрали саме тему тіла та тілесності? Ще й для цієї вікової групи?
Оля: Я працюю з цією темою вже кілька років. Коли учасники “Втілення” ставили мені те саме питання, я робила розумний вигляд і говорила про важливість теми в сучасному мистецтві. Це, звісно, так, але є й інша, більш особиста сторона. Мені 34. Моє тіло змінюється. Все майже так само, як в підлітковому віці, тільки тепер з’являється целюліт та додаткові кілограми. А замість акне на обличчі вранці я можу помітити нові зморшки і пігментні плями.
Тема тілесності не перестає бути актуальною ніколи. Тіло – це контакт із зовнішнім середовищем, це репрезентація в соціумі. Це те, що ми називаємо “я”, коли дивимося в дзеркало, і те, що постійно трансформується. З усіх гаджетів нам нав’язують стандарти краси, які часто є просто нереалістичними. А зі своїм тілом треба якось жити, щодня. Говорити про це, зокрема мовою мистецтва, – спосіб знайти (або віднайти) зв’язок зі своїм тілом.
Анна: У підлітковому віці тіло може бути дуже вразливою темою для розмови, але лише через це її не варто уникати. Шкільна освіта, звичайно, потрохи змінюється, але повільними темпами. Наприклад, досі не вистачає якісної сексуальної освіти, де б бережно та чесно проговорювалися наші взаємини з власним тілом. У нашій програмі ми пропонували учасникам цю розмову в безпечному середовищі. А ще ми багато експериментували з мистецькими практиками – без необхідності говорити словами та без тиску стосовно результатів. Мені здається, такого підходу не вистачає у формальній освіті.
Марія: Інтерес до теми був двостороннім. Говорити про тіло — важливо. Останні п’ять років моя увага фокусується на тому, яким чином ментальне здоров’я пов’язане із відчуттям власного тіла, контакту з ним. Мене цікавить питання про те, чому цей контакт було втрачено, де знаходиться та лінія зламу, по якій ти намагаєшся скласти себе заново. Осмислення персонального досвіду, спостереження за своїм оточенням, порівняння досвідів інших людей – все це дозволяє відстежити загальні тенденції, щось, що хотілося б пропрацювати та віджити. Бо можна говорити про безліч унікальних історій, але майже кожна із них розгорталася за схожих суспільних умов. Наприклад, тоді, коли тобі дорікають, з одного боку, за інтерес до власного тіла, а з другого, – за те, що твій зовнішній вигляд не відповідає умовній нормі. Це якась парадоксальна ситуація, яка може викликати внутрішній конфлікт.
– Що змінила ця навчальна програма?
Оля: Як на мене, сталося дві важливі зміни. По-перше, кілька учасниць наважилися на зміни, які говорять про привласнення собі свого тіла. Нова, більш зручна стрижка, свідомо зроблений пірсинг або татуювання – це, звісно, не масштабні зміни, але вони визначають особисті кордони та говорять: “Це моє тіло”.
По-друге – це мистецьке підсилення. Я не знаю, чи це пов’язано в пунктом вище, але майже та сама група учасниць організувала своє мистецьке об’єднання та почала робити мистецькі вечори “Сабантуй” для творчої молоді в Чернівцях.
Марія: Для мене важливим був сам процес. Сукупність дуже різних досвідів – і за характером, і за інтенсивністю. Те, що було в цьому досвіді спільного, я б узагальнила словом “вивільнення”. Це символічно втілилось у відео однієї з учасниць Аріни Долінської, в якому вона знімала мене з Анею. На наших тілах і обличчях спершу застигав гіпс, а потім ця шкарлупа злущувалась та осипалася, коли ми рухалися чи здирали її пальцями. Я бачу, як цей процес вивільнення так чи інакше розгортається для наших учасників, як він проявляється, серед іншого, із прийняттям власного тіла.
– Zwanzig partizanen – це проєкт, який ви розпочали років вісім тому, якщо я не помиляюсь. Зараз його учасникам по 15-17 років. Це молоді люди, у яких динамічно змінюється світогляд, які виглядають вже по-іншому. Розкажіть щось про цей довгостроковий навчальний проєкт.
Оля: Ми почали з “Діти, а хочете розмалювати вулицю кольоровими фарбами?“, пройшли через “Чим би вам хотілось зайнятись?” і прийшли до “Чим ми можемо бути корисні у ваших починаннях?“. Із великим захопленням спостерігаю ці зміни.
Марія: Змінюється баланс у нашій взаємодії. Змінюється рівень їх залученості та нашого втручання – на користь першого. Ми все більше стаємо в позицію спостерігачів, а не рушіїв цих процесів.
– Що б ви порадили людям, які хочуть створювати мистецькі (навчальні) програми для підлітків?
Оля: Орієнтуватися на потреби підлітків. Говорити із ними і питати, що їм цікаво, чи потрібно їм те, що ви пропонуєте. Дуже легко сплутати свої бажання з їхніми. Світ змінився, актуальність багатьох потреб втратилася. Що точно залишилося — це необхідність безумовного прийняття особистості.
Марія: Я б порадила орієнтуватися на конкретні запити. Не втрачати свого інтересу в тому, що відбувається. Сприймати це як взаємообмін, а не як просвітницьку місію. Бути гнучкими, готовими до того, що в будь який момент твій красиво прописаний план може зійти на пси, що доведеться в режимі реального часу все складати заново. Давати більше простору для практики та експериментів та можливість відчути співучасть. Менше просвіщати, а теорію використовувати як фундамент.
Анна: Можливо, корисним буде ознайомитися з вже наявними практиками, які існують в Україні та за кордоном. Є чудове нове видання “Лабораторія сучасного мистецтва”, до якого Марія з Олею долучились як укладачки. Це книга-методичка про те, як навчати дітей і підлітків актуальних художніх практик, а також працювати з дитячою аудиторією в музеях і галереях.
– Чи буде у “Втілення” продовження?
Марія: Думаю, так. Сама по собі програма гнучка, її можна доповнювати, переписувати, трансформувати. Навіть якщо її програти заново в тій самій послідовності, вийде щось нове. Ми думаємо про можливість зробити такий проєкт у Франківську. Мені особисто дуже хотілось би колись втілити його у Вірменії.
А ще є бажання згодом теоретизувати всі наші напрацювання за тим же принципом, за яким ми створювали методичку для “Лабораторії сучасного мистецтва”. Для цього, серед іншого, потрібно провести ще кілька циклів програми.
