fbpx

Як етично вести український бізнес в умовах російської агресії

Економіка 13:53, 27.05, 2020

Щоб бути українцем, замало одягнути вишиванку і вивчити колядку українською, намалювати писанку чи хрестити дітей в греко-католицькій церкві…

Ця моя історія буде про двох дівчат, які народилися в Західній Україні. Щоб уникнути інсинуацій, дамо їм «кодові імена»: перша нехай буде Z, друга – Y.

Дівчина Z мала практично безтурботне дитинство в Україні, яке тільки могла мати дитина в 90-х, мама якої працювала на керівній посаді в торгівлі. Тоді ж, в пошуках кращого чи іншого, родина Z легально емігрувала в одну з економічно високорозвинених країн. Самій Z було на той час 12 чи 13 років, і дорослішати їй довелося в неукраїномовному оточенні. А що життя там виявилося не таким комфортним, як уявлялося, вона змушена була дуже швидко адаптуватися до існуючих правил гри: мова (не тільки англійська), релігія, середовище, без контактів з родиною в Україні, тільки батьки і молодший брат. Z виросла, відслужила в армії, здобула базову вищу освіту, пізніше ступінь MBA, зробила блискучу професійну кар’єру.

Дівчина Y виростала в Україні, в родині, де українська церква і культура були органічною частиною її життя, в оточенні книг і живої історії. Настільки органічною, що я інколи шкодувала, що не дала моїм дітям таких можливостей: католицька освіта, мистецькі вечори і зустрічі, прощі і т. п. Після школи поїхала навчатися в сусідню державу, не припиняючи спілкування з родиною і близьким оточенням в Україні.

В компанії, в якій працювала Z, система оплати праці передбачала доплату за знання іноземних мов. Коли почалася війна 2014 р., Z прийняла рішення відмовитися від використання російської – і одразу втратила суттєву частину заробітку, в тисячах на українські гривні. Для дівчини як для найманого працівника міжнародного бізнесу це вже був сміливий крок, а якщо врахувати, що мешкає вона на орендованій квартирі і не має фінансової підтримки від батьків, – рішення стає більш ніж просто відважним.

В 2018 р., через 4 роки після початку російської агресії, Y розпочала власний бізнес. В одній з країн ЄС. З російськомовними інформаційними ресурсами, орієнтованими на клієнтів з Росії…

Щоб бути українцем, замало одягнути вишиванку і вивчити колядку українською, намалювати писанку чи хрестити дітей в греко-католицькій церкві. Замало виростати в українській сім’ї, в україномовному оточенні і мати родину в Україні. Потрібно ще усвідомлювати, що національна ідентичність – це коли іншого вдарили, а тобі болить. І болить так, що ти не можеш спати, їсти, святкувати та ін., коли там, на Сході, ці «інші» вмирають за твій спокій та добробут.

Серед моїх колег, знайомих, друзів багато власників бізнесу. Бізнесу, якому також болить. Болить так, що дехто свідомо пішов на втрати від 40 і більше відсотків продажу, доінвестовував в пошук нових ринків збуту, а то й змушений був цілком переорієнтувати виробництво. Не тому, що там «погані люди». Просто тому, що будь-які комерційні стосунки з державою-агресором – це інвестиції в її зміцнення, в смерті наших військових. Крапка.

Підписуйтеся на КУРС у Telegram та Twitter  лише найцікавіші і найважливіші новини Івано-Франківська і області!

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: