fbpx

"До нас заходив Господь…"

Суспільство 09:07, 17.12, 2014

Уведення, Миколая та Анни – кожен їх проживає по-своєму і має довкола них свої спогади...

Залишається три тижні до Різдва. У грудні в церковному календарі чи не найменше в році святкових дат. Так ніби перепочинок перед тим, як почнемо колядувати, ходити на святкові відправи в церкву, у гості до родини.

Але я про грудень. Лише три свята – Уведення, Миколая та Анни. Кожен їх проживає по-своєму і має довкола них свої спогади. Більшість із них розчиняються в пам’яті, деякі врізаються в неї назавжди.

Скажімо, цього року до моєї хати на Введення зайшов чоловік, як то ведеться за народним звичаєм, лише за кілька хвилин до 12-ї ночі. Уже думалося, що цього разу мусимо обійтися, будемо як не люди. Але приятель приїхав нічним із Чернівців. І, хоч був з дружиною, зупинив її перед нашими дверима і аж тоді зайшов у сіни, кажучи: "На щастя, хай ведеться цілий рік". Я згадав у ту мить, як батьки щороку відправляли мене із самого раненька до помешкань сусідів. Грудневими ранками було холодно, я вбирав промоклі ще з минулого дня чобітки й рукавиці та біг, як маленький пастушок. Люди тішилися, я радів від того, що їм приємно і я в центрі уваги. Отримував цукерку або яблуко і так робив свою щорічну роботу. Зараз і йшов би до когось, але хіба би навмисне покликали. Друзі живуть трохи далеко, я вже не в ріднім селі. Але Введення в моїй пам’яті та в житті ніхто не скасував.

Учора скуповувався на Миколая. Мав у кишені цілий список: дві торбини цукерків дітям небоги (купив), ляльку з багатьма сукнями Катерині (купував, мугикаючи "Катерино, відчини-но", хоч їй лише п’ять років), Данилові – три машинки (за жовтим автобусом вертався тричі, аж продавчиня засміялася: "Та беріть уже, якщо він вам так сподобався. Ви ж також колись були хлопчиком: Вам сподобався, то і йому сподобається"). Ще купував їм шоколадки. Знайшов чудові різдвяні торби, у які все це спакую! Думав про Даринку в Дмитрівці під Києвом. До неї доведеться  зателефонувати, а подарунок приїде якось з хресним татом при нагоді. Нечасто мене тепер доля заводить до Києва. Усіх старших, одружених і навіть розлучених (є й такий один) похресників давно не вітаю. Вони хіба що жартома при чарці кажуть мені "батьку", і нам разом смішно від того. Син запитав напередодні: "То я вже можу, мабуть, не писати листа до Миколая?" Кажу: "Можеш не писати, тобі вже дванадцять, і Миколай точно знає, що Тобі принести". Обоє також сміємося, бо хочемо, не змовляючись, щоб ця казка, ця фантастична гра тривала якомога довше, а можливо, й завжди.

Ходив замовити службу Божу за упокій душі за своїми Ганнами. Стоячи в черзі в катедральній канцелярії, думав, як записати їхні імена. Свято Анни в церковному календарі, дома їх кликали Нусями, а літературний варіант – то вже-таки Ганна. Думав, так, ніби радився з покійною мамою та сестрою. У ту мить, як урешті визначився, голос мене запитав: "Скажіть ім’я, за кого служба Божа". І я відповів.

Цей місяць календарного спокою перед вервицею різдвяних святкувань уже вкотре дає можливість подумати, як жив, що робив, чи все зробив, що міг, і чи так, як треба. Така собі медитація – усе гостріша та самотніша з роками.

На нашій парафії у грудні ще одне свято, на крихітній вулиці Селянській – монастир і церква Святого апостола Андрія. Отець на недільній службі Божій під час казання розповідає. У суботу на Андрія під час нашого храмового свята по закінченні служби Божої слова попросив молодий чоловік. Вийшов у військовій формі і сказав, що живе за кілька хат від церкви, приїхав з фронту в кількаденну відпустку. У цій церкві він брав шлюб, хрестив своїх двох дітей. Солдат дякував людям за молитви, за образки, вервиці, за харчі та теплі речі, за все, що передають на фронт. Казав, що все це разом наповнює їх силою та мужністю, робить непохитними.

Виявилося, що більша частина людей у церкві була свідками цієї події. Жінки не стримували сліз, а я думав, що ніколи дотепер не бачив, щоб хтось із мирян виступав у церкві.

Отець, благословивши солдата, подякувавши за теплі слова, в останню мить запитав: "А як Вас звати?" І солдат відповів: "Андрій". Зворушений, священик завершив: "У цю хвилю я відчув: у нашу церкву приходив Господь".

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter
Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: