Ярослав Мінкін – поет, громадський діяч, культурний інноватор, голова молодіжної організації "СТАН" – переселенець з Луганська, який уже рік мешкає в Івано-Франківську. Говорила з ним про життя в Криму і Луганську, про Майдан, пропаганду і війну. І про Франківськ, звісно.
Кримська "крутизна"
Мій батько родом із Луганська, мати із Забайкалля. Коли мені виповнилось два роки, вони переїхали до Ялти. Прожив там 15 років. Це стало для мене специфічним досвідом, який допомагає в житті, хоча й ставлюсь до Криму критично. Адже Ялта для її жителів – це "летняя столица мира", де проживає 80 тисяч мешканців, а в сезон літа населення збільшується до 150 тисяч, що й дає можливість ялтинцям вважати себе "крутими пацанами", для яких заможні приїжджі – звичайні "лохи" з грошима.
Острів Луганськ
Переїхав до бабусі в Луганськ. Через те, що цікавився літературою і сам писав, зміг влитись в літературні кола Луганська. Це люди досить інтелектуальні, але повні маргінали. Ці таланти були не мобільні, закриті у своєму місті, не цікаві іншим, в безперервному пошуку самих себе. Я вирішив це змінити, став членом громадської організації "СТАН", почав влаштовувати виїзди на літературні проекти, запрошувати літераторів з інших міст до Луганська.
Першим, хто відкрив Луганськ для України, був Юрко Покальчук, який ввів термін "острів Луганськ" та провів паралелі між Івано-Франківськом та Луганськом.
Зрадник і фашист
Моє середовище часто влаштовувало різні акції – за права секс-меншин, за права людей, через що жителі Луганська завжди називали нас "вуличними сумашедшими". Але це врятувало нас під час Євромайдану. Завдяки попередньому "знайомству" з міліцією, луганський майдан обійшовся майже без крові, на відміну від донецького, де людей вбивали.
Вже навіть напередодні сепаратистського референдуму нам подзвонив губернатор області, поставлений Януковичем, та запропонував допомогу, мовляв, зроблю для вас усе, що побажаєте. Ми хотіли, щоб вчителі по школах провели лекції про Майдан, його важливість, єдність України, але було вже пізно. Десятки сепаратистів, які появились у місті ще у 2012 році, вже почали активно діяти: по місту розповсюдили листівки про нас – "зрадників" і "фашистів", яких треба знищити. Я виїхав перший. Потім двох друзів серйозно побили – і виїхали всі.
Депресняк
Місто, яке починається із заводу, довкола якого виростають житлові квартали, завжди ризикує врешті стати депресивним. Коли завод зникає, що лишається робити? Так з’являються міста-привиди, де мешканці спиваються чи стають наркоманами. І коли до них приходять сепаратисти зі зброєю, пропонуючи отримати все, що бажається, ці люди погоджуються. Вони стають "ополченцями", бо не бачать іншого вибору. І таких міст, колись зі стотисячним населенням, на Донбасі багато. Інших жителів просто задурюють, теж обіцяючи манну з неба. Це звичайна пропаганда, але дієва. Люди не можуть опиратись.
"Встретились двое на узкой дорожке – он вооружён до зубов и я вооружён одними зубами…" Десь так відбувалось на Донбасі.
Культ Сталіна
Донбас – це теж "котьол націй", де за Союзу робочі отримували 600-800 рублів зарплати, в той час як на решті території 60-120 рублів.
У цих людей не було національної ідентичності: ти міг бути робочим, шахтарем, але не євреєм, росіянином чи українцем. Тому вони й за російську мову – як за мову тої радянської спільноти, а не власне Росії. У них таке виховання, як наслідок – навіть сім’я втратила свою важливість. Там людей завжди виховують як тих, хто має слухатись, як рабів.
Тому вони щиро підтримують будь-який авторитарний режим, щиро люблять Сталіна за те, що він міг розстрілювати усіх, хто йшов проти системи, – "подонків". Це суспільство іншим не може бути. Для них Сталін – це символ жорсткого "порядку", який забезпечує "рівність" у суспільстві – рівність рабів.
Найгірше, що батьки там прищеплюють цю хвору ментальність дітям – цю надію на прихід другого авторитарного "месії". Вчителі у школах, викладачі в університетах – навіть вони хочуть другого Сталіна. Страхітливий, безумний аргумент "Хотя Сталин и убил миллионы людей, зато колбаса была по 2, 20" – досі працює. Поки житиме таке переконання у частини населення Донбасу чи Криму – нічого не зміниться.
Спеціальна інформаційна війна
Україну завжди намагались розколоти, зазвичай найлегшою наживкою для народу було мовне питання, яким, як не дивно, маніпулювали здебільшого лише дві політичні сили – "Свобода" та "Партія Регіонів". Зараз через оббріхування переселенців ворог далі намагається розколоти українське суспільство. Це спеціальна інформаційна війна проти самого народу. Адже міцне українське суспільство небезпечне для Росії. Суспільство, яке може змінювати державу, суспільство демократичне, яке зараз будується. Саме люди повинні перебороти всі стереотипи про переселенців, мову і т. д., а не влада.
Адже ні Луганськ, ні Донецьк не асоціював себе з Російською Федерацією, це штучно зроблено за останні роки. Там, звісно, не була популярною думка про вступ до ЄС, тому що все виробництво пов’язано з Росією. Але головне – людям просто замилили очі….
Шанс для міста
Я переїхав до Івано-Франківська вже більше року тому. Я вимушений переселенець, і це величезна різниця у порівнянні з біженцем, який переїжджає в іншу країну, чиї права захищає міжнародне законодавство.
Вважаю, що для Франківська переселенці – це і шанс "оновити" місто. Тому що до Франківська чи Львова їхали перш за все люди, які були патріотично налаштовані, – це середній клас та громадські активісти. Зараз тут більше двох тисяч переселенців, частина з них були підприємцями чи добрими менеджерами. І вони шукають зараз тут можливості розвиватись, а відповідно – й розвивати місто. Існує велика різниця між людьми, які просто втікають в прифронтові зони, бо їхні домівки розгромили, і людьми, які свідомо їдуть назавжди, шукаючи можливості працювати й жити в новому місті.
