«Пані, та будьте толєрантними!» – каже дядько напідпитку до жінки з великою сумкою на плечі. Переповнена маршрутка – то не тільки спосіб дістатися з точки А в точку Б, то своєрідна школа життя.
Тут шліфується терпець до «ретро-фм» і ядучих парфумів, тут тренується дикція – зупинку оголошуємо заздалегідь і чітко. Іноді тут продуваються шия і вуха, часом тут викрадають гаманці, а часом викривають злодія. Врешті-решт тут можна почути безліч історій, які не є життєво необхідні слухачам, але важливі для тих, хто їх озвучує. На період подій «народного масштабу» і після особистісних тем для балачок менше. Після виборів президента люди поділились на тих, хто «задоволений і чекає чуда» і на «незадоволених», що, втім, теж чекають чуда.
Фраза «хтось там прийде – порядок наведе» – та, у яку зручно вірити. Натомість в житті має бути впорядкованість, яку творимо самотужки. Прибирання в моїй шафі відбувалось в час, коли озвучували ім’я президента і тих, хто не зміг ним стати. Який гарний збіг. Я мала ще один вибір. Яку річ викинути, яку залишити, що можна відіпрати-підшити-звузити, а що вже точно на смітник. В результаті – я не дуже задоволена результатом. Все непотрібне так і залишилось (але цього разу на полицях, що нижчі за ієрархією). Відмовитися від звичок, одягу і політиків – важка справа. Звісно, можна кардинально – викинути все, і от маємо голі полиці, а що далі? Не буває нічого ідеального. Ось і збувається те, що пророкувалося. Зрештою, президент, який може зв’язно говорити українською, російською, англійською, – це тішить більше ніж…
Колись на парі графічного дизайну викладачка зробила зауваження стосовно дизайнерського рішення одногрупниці, на що та відповіла, що вона більше художник і дизайнером вона, може, і не буде, а от малювати – буде. Десь через трохи часу тій же одногрупниці викладачка уже з живопису сказала, що її рисунок не відповідає натурі, на що подруга відповіла – ну, я ж дизайнер, не можу я все вміти… Дуже хочу, щоб той, хто зараз став керманичем країни, не відрікся від своїх добрих намірів у подібний спосіб.
Але якщо вернутися до теми розмов у маршрутках, то пригадую фразу (вже якогось тверезого чоловіка), що влада для того, аби формувати подію, а не навпаки. Натомість в нас владою стають під впливом подій, самі ж політики – над подіями, і не надто ними переймаються. Тому маємо так звані «танці на гробах». З екранів чуємо тих, хто має стратегію на словах, але не має її в діях.
Рецепт миру, який полягає в тім, щоб всі добрі люди зібралися і вбили всіх поганих, – не той варіант, яким варто керуватися. За мир варто молитися. Бо коли є сила, яка дозволяє кровопролиттю відбуватися, мусить бути сила, яка зупинить його. Я хочу Східної України в Україні, врешті, я хочу в ній побувати. Мені неприємні розмови друзів, мовляв, «о, поставали біженцями, щоб не воювати, а наших хлопців відправляють туди на смерть». Мені в принципі не подобається поділ на «наші-ваші». Я не хочу читати так званих «рашистів», котрі пишуть: «От Порошенко говорить, що першим ділом поїде в Донецьку область. Який наївний чоловік, її більше немає, тепер є ДНР».
Я наївно уявляю Україну песиком, який біжить: коли глянути на мапу, таку схожість можна вгледіти. Бліх, які завелись на песику, варто знищити, і було би добре їх знищити без хімічних препаратів. А песику було би добре мати ошийник-захист від таких ворогів.
І знову згадався захмелілий пан з маршрутки, який дратував пасажирів п’яними розмовами. Водій нарешті не втерпів і сказав йому: «Вуйку, помовчіть, бо дам вам шпіца!» І сталось диво – вуйко замовчав. Маленький висновок: заради права на спокій і задля порядку на своїй території варто підвищувати голос. А ще – іноді варто й справді давати шпіца.