Сьогодні основним знаряддям останньої є "вітчизняне" телебачення. Всюдисуще і всепроникне. В Україні фактично нема телевізійногого каналу, що не поширював би лінґвошизофренію в тій чи иншій формі. Новини, аналітичні програми, ток-шоу, фільми, концерти, конкурси, дитячі програми – всі без винятку активно насаджують глядачеві змішування української з російською. Від цього реально захиститися не можна. В цьому і є насильницька істота лінґвошизофренії.
Українці виявилися фактично позбавленими вибору, який культурний продукт споживати, а це не що инше як форма символічного насильства, значно дієвішого, ніж насильство пряме, бо не викликає опору. Англійський письменник Джон Фавлз написав у своєму філософському творі "Аристос" (1964): "Людина, позбавлена вибору, перестає бути людиною". В контексті всюдисущої лінґвошизофренії українець виявляється позбавленим вибору, можливости чути лише рідну мову, втрачає її і врешті-решт перестає бути українцем.
Цей стан речей спирається на символічну владу, форми культурного й соціяльного панування, непрямого і дуже ефективного насильства, що виявляється у щоденній поведінці, суспільних звичках людей і що нав'язується й утримується за допомогою цілої системи інституцій. Первинно головним інструментом здійснення символічної влади була освіта. Останнім часом вона поступилася першістю перед телебаченням, радіо, кінематографом й иншими формами масової інформації й розваг, де неподільно запанувало спарювання української мови з російською. Символічна влада привчає людину вибирати форми поведінки, в тім числі і мовної, які максималізують її суспільні цілі, рівень соціялізації, авторитет і визнання, і водночас уникати тих, що загрожують їй марґіналізацією, осміянням, санкціями і осудом. Символічна влада закріплює підпорядковане становище індивіда й цілих спільнот у суспільних єрархіях, узасаднює його як природне, законне, розумне, єдино можливе, а часто "добровільне". Вона визначає дозволений репертуар поведінки, вихід за який кваліфікується як підрив основ, як виклик для статусу кво, як демонстративна ворожість (згадаймо знайомий всім вислів українофобів "демонстративно розмовляти українською"), а тому тягне за собою санкції.
Власне, інституції символічної влади в сьогоднішній Україні, насамперед телебачення, радіо, преса та кінематограф, вживляють у свідомість суспільства ідеологеми, покликані узаконити політику мовної шизофренії як природний, благотворний, прогресивний і єдино можливий стан речей, як спосіб суспільного порозуміння, "деполітизації" мовного питання, будування консенсусу навколо таких фіктивних аксіом, як "мова не має значення", "і так поймут", "не треба розхитувати човен".
Все це для того, щоб зобразити приховане насильство над мільйонами як безальтернативну ситуацію і навіть далекоглядну політику державного будівництва, як "вільний вибір" там, де вибору насправді немає.
Фрагмент з книжки "Мовна шизофренія",
яка вийде у вересні у Літературній агенції "Discursus".
