Події в Україні постійно про себе нагадують. Як би інколи не хотілось відволіктись, подумати про щось інше… Я навіть не маю на увазі щоранкові думки на зразок "Чи нічого не трапилось, поки у нас ніч була?", майже щоденні розмови з батьками, сестричкою та старшим сином чоловіка…
Навіть у повсякденних справах натрапляєш на речі, які не дають забути, що в Україні – війна… І що люди ставляться до того по-різному…
Вчора зранку ми вийшли з синочком на щоденну прогулянку. Гуляли по набережній неподалік від нашого дому. Малий заснув, дихаючи свіжим океанським повітрям, тихо і заспокійливо хлюпали хвильки… І тиша навколо… Людей в будній день та ще й зранку навколо майже не було. Я повільно котила візок і думала про приємне. І з цього стану спокою та рівноваги мене вивів уривок телефонної розмови, випадково почутої під час прогулянки. Якийсь чоловік років 60-ти сидів на лавочці і голосно з кимось розмовляв по телефону: "Да ну о чем ты говоришь? Какое "воевать"? За кого воевать? За этого бандита Порошенко? Я присягу этой стране не давал! Они же солдат кидают без оружия, без обмундирования! Ты посмотри, как сепаратисты экипированы!"…. Подальшої розмови я не чула. Ну, хоч сепаратистів "сепаратистами" назвав! І на тому добре!
І ще пригадала. Ми раніше спілкувались з однією парою. Не дуже часто, але траплялось. Хороші люди. Ігор родом з Уралу, а Юля – з Донецька. Дорослі син і дочка Юлії проживають в Донецьку. Ми в розмовах особливо палко на політичні теми не спілкувались – десь підсвідомо відчувалось, що у нас, м'яко кажучи, різні погляди. Так і вийшло. Юлія – творча особистість, колись у Донецьку працювала кінокритиком, в Америці мала багато різних спеціальностей, тепер майже не працює, пише вірші. Після Зелених свят вона надіслала мені на електронну пошту листа, в якому був вірш під назвою "Славянск. Содрогание души". Повністю наводити його не буду. Подаю уривок:
Геноцид! Украинская армия – хуже зверей,
Добивают раненых, стреляют в детей,
Террористами объявляют людей,
Кто стоит за свободу своих жён, матерей!
Как жестоки сильные мира сего,
Скажите, сколько надо убить ещё,
Сыновей, дочерей, чтобы остановить
ФАШИЗМ, БЕЗНАКАЗАННОСТЬ,ТЕРРОРИЗМ???
Так от. Після того, як Юлія не почула схвальних відгуків щодо своєї "творчості", телефонувати вони нам перестали… Та я з цього приводу й не надто переймаюсь.
Але після таких епізодів я почуваюся розгубленою… Як реагувати? Вступати в дискусію? Промовчати? Та й взагалі, чи маємо ми моральне право щось обговорювати і в чомусь переконувати один одного? Адже ми "не там", а "тут"…
P.S. А в моїй колекції "Українці в Брукліні", яку я систематично поповнюю, є й такий екземпляр. Якраз ілюстрація до тексту…
