42-річний прикарпатський поліцейський Петро Ткачук разом із побратимами місяцями тримав позиції на Донеччині, пише КУРС з посиланням на поліцію області.
Петро Ткачук майже 20 років працює в поліції. Останнім його місцем служби був Тлумацький відділ поліції, де він працював дільничним.
У 2024 році майор поліції перейшов до лав стрілецького батальйону поліції Прикарпаття. Він пояснює, що зробив це через своїх дітей. Не хотів, щоби його двоє синів на власні очі бачили війну.
У стрілецькому батальйоні поліцейський став командиром взводу піхоти.
«Далі піхотинця немає нічого, — говорить Петро Ткачук. — FPV-дрони працюють за 15 кілометрів від лінії зіткнення, НРК — за 30 кілометрів. А на самому краю є лише піхотинець. Легше назвати те, чим піхота не займається, ніж перелічити її щоденну працю».
Петро Ткачук тримав позиції в Краматорському районі поблизу Клебан-Бицького водосховища. Бійці укріплювали бліндажі під постійними обстрілами та відбивалися від ворожих дронів. У складних умовах доводилося також боротися з гризунами.
«На тих позиціях тебе хотіло знищити геть усе: наш “сусід” прагнув застрелити, миші — з’їсти, а болото — втопити. Те, що ми залишилися живі — лише завдяки Богові», — згадує поліцейський.
Під час минулої ротації Петро Ткачук мав три виходи на позиції. Якщо під час перших двох правоохоронці готували й заміновували рубежі, то третій вихід був найнебезпечнішим.
Тоді на позиції перебувало лише двоє бійців та один поранений побратим. Ворог наблизився впритул. Окупанти натрапили на розтяжки, які поліцейські заздалегідь встановили у посадці, і пролунав вибух.
«Це було 6 листопада, 5:33 ранку. Моя черга була сидіти на спостережному пункті, — пригадує Петро. — Ішла група ворожої піхоти — чотири чоловіки. Один із них зачепив нашу розтяжку. Одразу крик: “Саня, я триста!”. Другий кричить: “Я іду!”, а третій: “Ми кроєм!”. Ми негайно передали координати нашому батлкепу».
Дивитися у приціл на ворога за кілька метрів — велике психологічне та фізичне напруження. За словами поліцейського, зрозуміти це відчуття може лише той, хто був на війні. Трьох окупантів тоді ліквідували.
«Ти цілишся, дивишся крізь мушку у живу людину… Хоча людиною це назвати важко, — стримано ділиться командир взводу. — Тиск тоді скочив до 225, а цукор на адреналіні — майже до 20. Мені потім два тижні у Слов’янську медики не могли його збити…»
З того дня 6 листопада Петро Ткачук вважає своїм другим днем народження. Відтоді він також дав собі обіцянку не стригти бороду аж до перемоги. Вихід із позицій наприкінці листопада став ще одним випробуванням на людяність та братерство. Під час відходу один із бійців наступив на ворожий «пелюсток».
«17 листопада ми виходили: наш медик Міша Крупчин, хлопці з позивними Дикий та Іскра і Саша із Закарпаття, — згадує Петро. — Саша йшов першим і наступив на міну. Йому відірвало стопу. Понад 6,5 кілометра по болоту та під вогнем ми тягнули його на собі. Тягнули з останніх сил, але врятували. Зараз постійно на зв’язку, передзвонюємося. Він живий — і це найголовніше».
Петро Ткачук переконаний, — так на фронті вчинив би кожен. Бо для правоохоронців, які стали піхотинцями, врятувати побратима — найбільша цінність.
Читайте також: «Зранку, ввечері — старався молитися»: історія франківця Лютого, який отримав «Золотий хрест»
Головні новини Івано-Франківська та області в TELEGRAM
