Потреба в родині на Різдво – про це її історія з Петриком і Оленкою. Ці малі, стверджує Ольга Деркачова, – франківці. "А ви знаєте, як зустрінуть Різдво люди за вашими стінами?" – запитала письменниця перш ніж поділитися ангельським переписом.
– Витягни руку з кишені! Як тобі подаватимуть? – У церкві завершилася служба, і люди почали повільно виходити. Дехто клав у долоньку Оленки кілька копійок. Декому з них Петрик розповідав, що мама п’є, тата нема, а вони хочуть їсти. Дорослі кидали гривню і йшли.
"А на Різдво буде сніг?" – допитувалася дівчинка. "Обов’язково, – втішив молодшу сестричку Петрик. – На Святвечір, коли всюди запалають вогники, люди перестануть сваритися і запанує тиша. Янголи дивитимуться з неба на ці вогні і на тишу, а потім захочуть роздивитися ближче, будуть дуже поспішати, штовхатимуться, і коли ти побачиш першу пір’їну-сніжинку, знай, що то янголи спускаються на Землю. Тому снігопад на Різдво – це не простий снігопад: це до нас спускаються янголи".
Хлопчик пригадав, як колись бабуся напередодні Різдва так само розповідала про різдвяних янголів і пекла імбирне печиво.
Улюблене Петрикове імбирне печиво. Бабця змішувала мелені кардамон, гвоздику, корицю та імбир. Потім висипала до миски борошна, в іншій розтирала цукор та масло, мед та яйце. Петрик збивав усе це і весь час перепитував: а що далі? А далі вони з бабусею місили тісто, що пахло Різдвом. Найважче було вичікувати дві години під холодильником. "Дві години", – суворо наказувала бабуся. І Петрик пильнував ці години, час від часу зазираючи до холодильника перевірити, як там холоне імбирне тісто.
А потім починалися справжні дива – він вирізав ялинки, зірочки, сердечка. Петрик намагався розгледіти крізь потьмяніле скло духовки, як же вони печуться, але ніяк не міг вловити саме ту мить. Лиш аромат, що розливався кухнею, а якби відкрити вікно, то мабуть, різдвяні теплі пахощі розлилися би вулицями і все місто, всі люди пахли би Різдвом.
Старий священик підійшов до хлопчика, що тупцяв біля церкви.
"Дитино, ти хочеш їсти?" – "Ні, мені треба попросити Бога про сніг, але я не знаю як". – "А для чого тобі сніг? – "Не мені – Оленці. Вона повинна знати, що на Різдво янголи спустяться на землю". – "Просто зайди і попроси". – "І більше нічого не треба?" – "Ні. Лиш одна умова: треба просити серцем. Бог чує серце, а не слова".
На Святвечір дівчинку неможливо було відтягнути від вікна. "Тиша вже є?" – спитала Оленка. "Тсс!" – приклав палець до губ Петрик.
Раптом все зупинилося: завмер годинник, стихли голоси сусідів за стіною, не було чути телевізора. І пішов сніг – посипалися величезні сніжинки.
Поки Оленка махала невидимим різдвяним янголам рукою, Петрик заплющив очі і просив маленького Ісусика, щоби повернулася мама – не з чергової п’яної гулянки, а по-справжньому. А Оленка шепотіла своєму янголові, який хороший Петрик і щоби янгол зробив щось хороше для нього. Діти заснули і не відчули, як янгол зібрав з їхніх щічок сльози і опустив їх у мамине серце. Вони пропекли його, і вона прокинулася. По-справжньому. З відчиненої кватирки, за якою йшов сніг, до кімнати війнуло пахощами імбирного печива – пахощами родинного Різдва.
