Така прикра ситуація пояснювалася двома причинами. По-перше, в місті не вистачало лісорубів, а їхні послуги коштували дорого. До цієї роботи почали залучати в’язнів місцевих тюрем, але згодом магістрат заборонив це робити. Брак конкуренції вплинув на лісорубів украй негативно. Вони часто поводилися неввічливо зі своїми роботодавцями, при нагоді крали дерево, а нерідко й різноманітний дрібний реманент з двору.
Крім того, в місті була поширена спекуляція деревом. В Станиславові діяв державний склад деревини, але купити там дерево було непросто. Чиновники, що відали лісовим господарством, часто надавали легкодоступні ділянки для вирубування дерева спекулянтам, які згодом фактично отримали монополію на продаж матеріалу для опалення в регіоні. Державні ж і громадські інституції отримували під вирубку важкодоступні ділянки й страждали від нестачі опалювального матеріалу.
Ціни регулювалися фактично лише деревними спекулянтами. Відомим продавцем дерева в місті були Самуель Бухвальтер, що мав склад напроти будинку старців і калік (тепер вул. Галицька, 14) і продавав в’язанку деревини за 30-38 корон. По вул. Зосина Воля, 17 (тепер вул. Коновальця) торгував Макс Вайнґартен, у якого можна було розжитися деревом по 34 корони за в’язанку.
Проте в цій сумній ситуації був і позитивний момент – жителі міста навчилися берегти тепло. В тогочасних газетах давалися поради, як економно опалювати помешкання. Зазвичай квартири містян обігрівалися кахельними печами з ошатними статуетками чи орнаментами.
Прикраси станиславівських печей.
Лише в найбагатших помешканнях можна було побачити каміни, які зимової пори були окрасою світських салонів.
Камін в інтер’єрі. Поштівка, поч. ХХ ст.
Зберігали дерево для опалення на стриху або просто біля печі, що часто призводило до пожеж. Так, у 1908 р. сталася велика пожежа в будинку по вул. Святого Станіслава (зараз на цьому місці тупик по вул. Галицькій). Господар нещільно зачинив дверцята печі, іскра потрапила на дерево, що й призвело до нещастя. Гасити пожежу довелося аж чотири години.
Крім дерева, в місті застосовували також кокс, яким опалювали школи та приміщення офіційних інституцій, бо він обходився дешевше, ніж дерево. Одним з найбільш прогресивних методів опалення вважалася гасова піч. Як бачимо з реклами в газеті “Кур’єр станиславівський” від 29 листопада 1908 р., її можна було замовити у Відні. Піч була оснащена регулятором полум’я й автоматичним гасінням, працювала без кіптяви і чаду. Таку піч пропонували в трьох об’ємах, а цінники виробник висилав усім охочим безкоштовно.
Значно рідше для опалення будинків використовувався газ, на початку ХХ ст. ним в основному освітлювали помешкання. Проте кількість будинків, опалюваних газом, у місті зростала. В 1905 р. керівництво міської газовні повідомило, що в тому році на опалення було використано 3769 кубометрів газу, що на 1115 кубометрів більше, ніж торік. Все більшого поширення набували й газові плитки для готування їжі.
Однією з перших будівель, де з’явилися опалювальні радіатори, був міський вокзал. В 1906-1908 рр. його капітально перебудували. “Новинкою будуть радіатори, які опалюватимуть перший поверх з центрального джерела, розташованого в підвалі, – повідомляла преса. – Система працюватиме під дією тиску пари, що є дуже практичним з огляду на швидкість нагрівання і чистоту повітря. На верхніх поверхах розмістять звичайні кахельні печі”.
Оригінальний метод обігріву використовували торговки на Тринітарській площі, де на початку ХХ століття працював базар. Вони набирали у пляшки гарячу воду і гріли об них руки чи прикладали до ніг. Мабуть, цей “лайфхак” сторічної давності згодився б і сучасним вуличним продавцям.
Олена БУЧИК
Підписуйтеся на КУРС у Telegram та Twitter – лише найцікавіші і найважливіші новини Івано-Франківська і області!
