Сьогодні Україна сподівається від Європи не тільки співчуття, підтримки і гостинності до біженців. Україна сподівається безстрашної дії.
Про це Юрій Андрухович пише у своїй колонці “Усе збувається?” на сайті Збруч.
Рік 2009-й. Берлін як одна із провідних європейських столиць уже починав на різні способи відзначати 20-річчя падіння Стіни. Історичної події, наслідком якої вона, Європа, врешті стала об’єднаною. Берлінська Академія мистецтв запланувала цикл ювілейних вечорів і замовила мені текст, із яким я мав виступити на її сцені. Я скористався запрошенням, написавши есей під назвою «І все-таки Стіна». Я свідомо підважував радісну, ледь не святкову тональність інших виступів і починав так: «Досі не можу погодитися з тим, що об’єднання Європи, її Сходу з її Заходом, так гарно розпочате двадцять років тому, по-перше, завершилося щасливо й, по-друге, взагалі завершилося. Тобто мені не здається, що нині, з нагоди ювілейного року, ми маємо право говорити про “нову Європу” як про безперечну історію успіху. І я, звичайно, знаю, що саме, крім привида світової економічної кризи, заважає моєму ювілейному настроєві».
Заважало мені все, що стосувалось України. Для неї Стіна ще не впала. В ній, щоправда, вже поз’являлися були деякі пробоїни, але ми залишалися з гіршого її боку. 2009-й приніс остаточний занепад помаранчевого драйву, незліченні розколи і зради у проєвропейському політичному таборі, дедалі запеклішу війну на взаємне знищення між паном Ю і пані Т, щоразу відвертіше знахабніння промосковської опозиції та деякі інші вкрай неприємні прояви.
Ставлення до нас європейців – як еліт, так і звичайних людей – гіршало на очах і прискореним темпом ішло на дно. Щойно закінчилася Друга газова війна – підписанням у Москві кабальних і ганебних угод. Європа зрозуміла, що Україна слабка, роз’єднана і вельми ненадійна. Помаранчева краса Майдану вже нікого не хвилювала і в будь-якій дискусії вважалася не аргументом, а поганим тоном.
Росії натомість пробачали все – від воєнного розчленування Грузії із захопленням її територій до безецного й цинічного газового шантажу України. Не без деякого перебільшення все це гівно можна було узагальнити так, що Росія вичворяла що хотіла – як з Європою, так і з нами. Всьо пазволєно!
Мій текст був гіркий. Нє, я не мав особливих ілюзій щодо його впливовості. Академія мистецтв – місце хоч і вагоме в сенсі інтелектуально-культурному, та все ж не надто чутне у кабінетах горезвісної німецької Realpolitik. Я не розраховував на реальний політичний ефект, але не міг не поділитися принаймні своєю гіркотою. Хоч трохи зіпсувати це недоречне свято.
На завершення в мене звучало таке: «Я вкотре перестав бути оптимістом, але не перестаю вперто повторювати улюблену тезу. Я вперся в одну й ту ж ідею: Європі все одно доведеться відкритися до України. Це жахливо суперечить нинішньому станові України й тією ж мірою, хоча й по-іншому, суперечить нинішньому станові Європи. З деякою часткою резонного перебільшення можна стверджувати, що на своєму “шляху до свободи, де ждуть європейські народи” Україна нині приблизно там само, де була років десять тому, наприкінці 90-х. Тобто у сірій зоні пострадянської безперспективності – називаймо речі їхніми іменами. І все ж я певен: нам таки доведеться бути разом. І Європі таки неминуче судилося стати об’єднаною. На це є одна, але цілком тверда ґарантія – Росія. Наш великий і могутній, наш рідний північно-східний брат і сусід зробить усе для того, щоб це сталося. Запитання лише в тому, яку ціну буде сплачено за цей майбутній європейський вибір – уже в наступному десятилітті».
Коли я дочитав, мені навіть поаплодували. Гадаю, мало хто в тій блискучій інтелектом аудиторії збагнув мій сарказм, особливо щодо «рідного північно-східного брата». Можливо, присутні щиро пораділи моїм теплим словам про їхніх улюбленців росіян. Не знаю, як і хто зрозумів моє останнє речення – про ціну. Мені ж ішлося про найвищу з можливих: про незліченні українські життя, про руйнування, згарища, культурні і природні катастрофи – про все те, що воєнні злочинці з РФ принесли нам тепер, рівно 13 років по тому, як я писав свій есей. Рівно 13, бо дата створення файлу – 6 березня 2009-го.
Що ж, Росія передбачену тоді ґарантію виконала. Не цілком у наступному десятилітті, як писав я, а в післянаступному. Хоч коли згадати, що цю війну вона почала ще 2014-го, то таки в наступному.
А Європа? Чи її відповідь уже та, якої я стільки років сподівався?
Так, Європа відкрилася – принаймні на кордонах для біженців. Поки що принаймні це.
Але мені вже замало цих масових синьо-жовтих декорацій, тотальних сплесків захвату й емпатії, приголомшливих рукоплескань навстоячки і півмільйонних маніфестацій у центрі того ж Берліна чи десятків інших столиць. Усе це зворушливо і прекрасно. Але мені вже замало: в нас гинуть діти, мами, тати, старі й молоді. Щодня, щоночі і щогодини. В нас гине країна, її міста, мости, будівлі, летовища, культурні пам’ятки.
Тепер вимагається щось набагато більше, ніж молитися за нас і плакати. Не лише доброта і гостинність, не лише тепло і слова підтримки, а й безстрашна дія. Європо, не бійся! Стань великою, стань до бою, вали Стіну.
Юрій Андрухович – поет, прозаїк і перекладач. Живе і працює в Івано-Франківську. Один із найвідоміших у світі сучасних українських інтелектуалів. Його твори перекладено і видано у Польщі, Німеччині, Канаді, Фінляндії, США, Швеції, Іспанії, Хорватії, Угорщині, Австрії.
Читайте також: Ювал Ной Харарі: Чому Путін вже програв цю війну