25 червня Міністерство культури та стратегічних комунікацій України додало нові елементи до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. Серед них мосяжні традиції Гуцульщини, пише КУРС з посиланням на пресслужбу Міністерства.
“Відтепер місцеві громади мають вжити заходів щодо врахування рекомендацій та пропозицій Експертної ради з питань нематеріальної культурної спадщини при Міністерстві культури та стратегічних комунікацій України про охорону елементів нематеріальної культурної спадщини”, – йдеться в повідомленні.
КУРС писав, на Прикарпатті, окрім традицій мосяжництва, ініціюють внесення виробів зі шкіри та трембітання до Нацпереліку культурної спадщини України.
Довідка:
Мосяжництво – традиційне гуцульське ремесло, що охоплює художню обробку кольорових металів. На Гуцульщині мосяжем називали сплав міді, олова і сурми, з якого виготовляли побутові речі та прикраси. Однак згодом під мосяжництвом розуміли ширше – виробництво й оздоблення предметів з міді, латуні, нейзильберу, а згодом і срібла.
Одним із найвідоміших елементів гуцульських прикрас були зґарди — хрестоподібні металеві елементи, що входили до складу намиста й мали сакральне значення. Їх теж виконували з кольорових металів у традиційній техніці мосяжництва.
Перші вироби мосяжництва на території Східних Карпат датують XVII століттям. У XVIII–XIX століттях ремесло активно розвивалося, особливо в період опришківського руху, коли мосяжники виготовляли не лише побутові речі, а й зброю – палиці-топірці. З другої половини XIX століття майстри почали працювати на продаж, представляючи свої вироби на ярмарках. Мосяжництво стало спадковою справою в багатьох гуцульських родинах, зокрема в Дудчаків, Медвідчуків, Федюків.
Найактивнішими осередками були села Річка, Брустури, Путила на Косівщині. У першій половині XX століття в багатьох гірських селах працювали десятки кустарів-мосяжників. Проте під час Першої світової війни ремесло занепало, а до кінця 1930-х залишилось лише кілька десятків майстрів. У повоєнні роки для збереження ремесла створили артілі, зокрема «Гуцульщина» в Косові, які об’єднали майстрів обробки металу.
Мосяжники виготовляли топірці (бартки), палиці, люльки, лускоріхи, персні, прикраси для кінської збруї та одягу, використовуючи різноманітні орнаментальні мотиви. У гуцульському мосяжництві характерними стали геометричні візерунки та стилізовані зображення зооморфних і побутових форм, а також мотиви, пов’язані з природою і народною кухнею.
На Косівщині традицію мосяжництва продовжують сучасні майстри.
КУРС писав, що на Косівщині мосяжник виливає бартки вже у третьому поколінні і хоче передати ремесло синові.
