Франківець Сергій Кривонос у 2022 році добровільно став на захист України, пройшов бої за Бахмут, Слов’янськ і Часів Яр, а сьогодні продовжує службу в Держприкордонслужбі. Прикордонник переконаний, що воює за майбутнє українських дітей, пише КУРС з посиланням на Західне регіональне управління Держприкордонслужби України.
До повномасштабної війни Сергій Кривонос працював автомайстром в Івано-Франківську та виховував двох синів — Андрія та Ростислава. Коли у лютому 2022 року Сергія Кривоноса о четвертій ранку розбудив телефонний дзвінок від друга зі словами: «Почалася війна», він ще не знав, як сильно зміниться його життя.
Сергій пригадує: паніки не було, у голові складався чіткий план дій. Спершу він хотів відправити сім’ю за кордон до родичів. Проте дружина вирішила залишитися вдома, поруч із чоловіком. Сергій, не сказавши рідним ні слова, пішов до військкомату. Лише коли отримав повістку, повідомив про своє рішення дружині та матері.
У квітні 2022 року чоловік долучився до Державної прикордонної служби України та був призначений до бойового підрозділу Чопського прикордонного загону. Після курсу підготовки у його складі виконував бойові завдання на Донеччині, брав участь в обороні Бахмута, воював під Слов’янськом, Часовим Яром та Андріївкою.
Бойові виїзди Сергія були важкими. Та найскладнішим випробуванням для нього стали не обстріли й небезпека, а втрата побратимів.
«З часом вони стають рідними. Ми були як брати, як одне ціле. Разом воювали, разом ділили побут. Тому кожна така втрата болить особливо», — говорить прикордонник.
Та після усього пережитого найбільше в пам’ять Сергія врізалися не бої. У Бахмуті та інших населених пунктах Донеччини він бачив чимало дітей, які втратили батьків. Маленьких хлопчиків і дівчаток, які замість дитинства переживали війну. Разом із побратимами прикордонники намагалися підтримати малечу — пригощали смаколиками, приводили до магазину та пропонували обрати те, чого їм найбільше хочеться.
Саме тоді Сергій особливо гостро усвідомив, заради чого воює.
«Найголовніший обов’язок батька — захистити дітей. Не лише своїх. Усіх дітей України. Зробити все, щоб у майбутньому діти більше ніколи не зростали без батьків», — каже він.
Власні сини прикордонника у цей час жили у відносній безпеці в Івано-Франківську. Думки про них і про тисячі українських дітей, які щодня живуть під загрозою війни, додавали сил не опускати рук.
Найбільшою підтримкою для прикордонника завжди залишалася родина. Телефонні розмови з дружиною та дітьми, дитячі голоси у слухавці, малюнки, які сини надсилали батькові на фронт, ставали джерелом сили та впевненості.
Сьогодні через наслідки отриманих травм Сергій продовжує службу у Чопському прикордонному загоні. Він зізнається, що боляче усвідомлювати, як швидко дорослішають діти без нього поруч. Молодший син уже готується до школи, а старшому, який вступив у підлітковий вік, особливо потрібна батьківська підтримка. Кожне прощання після зустрічі дається родині непросто.
Однак Сергій переконаний: поки триває війна, він має робити все можливе для перемоги, щоб жодна дитина більше не бачила війни, щоб усі українські діти росли в мирі, любові та підтримці своїх батьків.
Читайте також: Пережив оточення — і знову в стрій: історія воїна Спартана з Прикарпаття.
