Прикарпатська 102 окрема бригада територіальної оборони імені полковника Дмитра Вітовського – це 7 батальйонів, які сьогодні тримають оборону від московитів на Запорізькому напрямку. Про ситуацію на цьому напрямку і про справи в бригаді КУРСу розповів заступник начальника штабу з бойового управління Мирон Дмитрик. До війська він пішов на початку повномасштабного вторгнення звичайним сержантом.
Поговорити з Мироном Дмитриком вдалося напередодні його від’їзду в частину після короткої 10-денної відпустки, під час якої він встиг одружитися.
Повна розмова – у відео на YouTube-каналі КУРСу. Нижче – скорочена текстова версія.
– У тебе закінчується відпустка, завтра ти повертаєшся на фронт. От недавно я говорив з одним бійцем, який теж був у відпустці, і він казав, що в нього таке сюрреалістичне відчуття. Люди п’ють каву, вуличні музиканти… все живе, працює, ніби війни взагалі нема. Ніби ірреальність якась. Які в тебе відчуття?
Воно не те що нереально. Я приїжджав раніше у відрядження на 2-3 дні, і для мене поступово ця зміна відбувалася. Вперше приїхав через три місяці – ми з квітня минулого року на Запорізькому напрямку – то мене дуже тоді вразило, що люди… Ну, попадаєш в абсолютно мирне місто, і абсолютно ніякого відчуття війни… Я не кажу, що люди мають страждати чи плакати… Але якось воно не те що дратує чи злить, але от мене вражає просто байдужість…
Ми ж то живемо в якійсь такій бульбашці своїй, і от ти, решта хлопців, які допомагають війську: хтось волонтерить, хтось там гроші збирає, хтось з діаспорою спілкується, передають речі, продукти і т. д. І коли ми в такій своїй бульбашці, ми думаємо, що всі цим займаються, всі допомагають. А виявляється, що це всього-на-всього меншість. Меншість активна, і так видається, що її начебто багато, її чути у соцмережах, десь по телебаченню, але абсолютна більшість просто ніфіга не робить для перемоги. Взагалі нічого. Ну, «я ходжу на роботу і плачу податки» – це не рахується.
Ба більше, рік пройшов – і хлопи ходять собі, пиво п’ють і т. д. І не готуються! Є ж величезна кількість громадських організацій, ініціатив, в тому числі і в органах влади, є ініціативи, які проводять ті самі стрільби, тактичну медицину, мінно-вибухову справу – кому що подобається. Це ж можна займатися. А люди не готуються, потім їх ловлять на вулиці представники військкомату, тобто ТЦК (Територіального центру комплектування), і вони починають плакати, що їх неготових на війну забрали. Та хлопи, альо, полігон є один, є в Підлужжі другий полігон приватний, і недорого коштує – поїдь, розбери той автомат, подивись, як воно виглядає, постріляй…
Окей, пийте пиво, гуляйте, але приділіть хоча би один день на тиждень на свою підготовку. Не плачте потім, що вас забрали непідготовленими. Так ви ж самі винні в тому. Бо війна буде довго, вона не закінчиться завтра чи за два-три тижні.
Це ж насправді надовго. Навіть якщо ми відсунемо їх до моря, скинемо в Чорне море, навіть якщо ми дійдемо до кордонів, це не закінчиться. Далі буде лінія розмежування, і утримувати цей кордон комусь прийдеться. А ми ж не залізні, ми закінчуємося, причому не тільки фізично закінчуємося, ми і морально закінчуємося.
– А дембеля немає…
А дембеля не видно. І морально-психологічний стан інколи в людей… Люди за рік виснажуються. Банально – в нас величезна кількість розлучень. Це ж наскільки впливає… Особливо коли дивляться, що тут, у гірські райони, поприїжджали, відпочивають, п’ють і на лижах катаються. І жінка бачить здорових лобів з якогось Харкова, Дніпра чи Запоріжжя, а її чоловік воює. І людям незрозуміло, чому так відбувається. Хоча теж скажу, що величезна кількість хлопців звідти є… У нас навіть є люди, які привезли сім’ї з Києва, з Харкова, з Дніпра, коли почалося вторгнення, а самі до нас в бригаду одразу – 25, 26 лютого, в березні. І велика кількість зі мною служить таких людей, хоча переважна більшість – це наші, земляки, всі наші батальйони, сформовані в кожному районі. Але є й такі хлопці, і немало.
– Зараз увага прикута насамперед до Бахмута, Авдіївки. Про інші напрямки менше говорять. Яка у вас ситуація на Запорізькому напрямку?
Ситуація контрольована, як ми завжди пишемо в доповідях. Справді, без жартів. Ситуація реально нами контрольована. Ба більше, за весь той час, який ми стоїмо на нашому напрямку відповідальності бригади, тобто це перший ешелон, ми навіть просунулись. Поступово, завдяки правильному плануванню просунулись і звільнили частину територій. І ведемо активну оборону. І ворог теж веде активну оборону, вони окопалися дуже потужно.
Ось це коли я дивлюся – теж дуже дратує – чмобіки там, тра-та-та, навіювання, що з того боку начебто дебіли одні воюють. Питань нема, що дебіли, але вони реально воюють. Я не хочу сказати, що це викликає якусь повагу чи що, абсолютно ні, але вони достойний ворог. Скажімо, у нашій смузі проти нас стоїть морська піхота, то вони такі хлопці затяті, і в кінці грудня – в січні вони пробували штурмувати наші позиції. Півтора тижні ми так бодались з ними дуже жорстко. Затяті. Але таке враження, що вони на якихось психотропних речовинах.
Така історія була. Коли наші зайшли на їхні позиції і знайшли воду, – а в нас заборонено, не можна нічого вживати на їхніх позиціях, бо може бути отруєне, – але хлопець захотів пити, випив води і пів дня ходив з виряченими очима і повторював: давай, йдемо в атаку, ломимся. Він єдиний з того підрозділу випив ту воду і поводився просто нарвано. Треба було, напевно, ту воду на експертизу десь віддати. Ну, але то таке… Можливо, і віддали. Тобто є такі нюанси.
Для того, щоб піти вперед далі, нам реально потрібно набагато більше сил і засобів. Озброєння, звичайно, важкої броньованої техніки. І я коли чую про контрнаступ, то це дуже весело з дивана тішитись… А це набагато більші втрати. В того, хто йде в атаку, в рази збільшуються втрати, ніж коли ти сидиш в обороні в окопі, в бліндажах. І без серйозної підтримки, скажімо, танкових підрозділів, іншої бронетехніки, авіації ніякого контрнаступу реально не може бути.
От всі стверджують, що ми переможемо в цій війні, все окей. А я не впевнений. Я реально не впевнений. Я оптиміст, звичайно, я вірю в нашу перемогу, але з тим станом, як ми є зараз, що відбувається загалом в державі, – я не впевнений. Тому що для перемоги має бути, як на мене, три складових. Перша – ми, сили оборони, ЗСУ, Нацгвардія, прикордонники, інші підрозділи, спецпідрозділи Служби безпеки і т. д. Це зрозуміло. Нам приходиться іти вперед, нам приходиться воювати. Але нам також потрібен міцний тил і підтримка – це друга складова. Держава, хоч яка б багата вона була, навіть якщо ми всю корупцію помножимо на нуль, все одно того бабла не вистачить. На всі потреби Збройних Сил. Бюджет не витримає. Без людської підтримки ми не зможемо. Ну, і третя складова – це Захід, партнери, які реально помагають: і озброєння, і артилерія, і протитанкові засоби, і, сподіваюсь, авіацію додадуть, бо це надзвичайно важливо – виграти повітря для того, щоб іти в атаку.
– У вас є зараз прямі бойові зіткнення?
Зараз в основному майже 99% втрат як з нашого боку, так і з їхнього – це артилерія, міномети, дрони – скиди. Зараз така війна – технологічніша пішла, дуже важлива складова – власне дрони, квадрокоптери. Сутички є, звичайно, росіяни вилазять малими штурмовими групами. Вилізуть десь так раз в тиждень, пробують, щупають, получають звіздюлєй і потім тиждень сидять тихо. Стрілкотня, як у нас кажуть, звичайно, є. Десь пробують підлізти, щось мінують чи, навпаки, забирають міни. Ми їх бачимо – тепловізори, ті самі квадрокоптери. Так, є і перестрілки: АГС, кулемети – воно все працює кожен день. Але такого, як на Бахмутському напрямку, в нас ще не було. Вони реально дуже засіли в оборону, сцуть полізти, тому що можуть нарватися, а ми на їхніх плечах можемо далі зайти… У нас зараз такого завдання, щоб йти штурмувати їхні позиції, нема. Ми теж тримаємо оборону. Але це активна оборона все одно.
– Що використовує ворог на вашому напрямку найбільше? Чи щось змінилося останнім часом? Бо багато розмов про «снарядний голод» у росіян. Чи це ілюзії?
Ну, дивіться, ми зараз майже повністю перейшли на артилерію не радянську, не кацапську, а західну, і хотілось би більше боєприпасів. Але, ну, є, все окей. Сил і засобів завжди мало, завжди хочеться більше. Я б не сказав, що є голод в нас снарядний.
А що стосується їх, то хвилями. Ми ж фіксуємо кожні обстріли. Влупить там хаймарс по їхніх складах – вони тиждень сидять тихо. І коли починалися події під Бахмутом, то було видно, що вони поперекидали велику частину своєї артилерії на той напрямок, і в нас її активність спала була в один період, а зараз знову відновилася. Але в порівнянні з пів року тому, то вони набагато менше стріляють. Відчувається так, що в них десь теж проблемки з логістикою, мабуть, з підвозом, а можливо, справді голод.
– От ти казав, що люди змучилися. Що з мотивацією тоді?
Мотивація велика. Скажу, що це, напевно, головна складова того, що ми стоїмо.
Але люди реально виснажуються. І заміни потрібні. І велика проблема в тому, що люди самі не готуються. Хлопців передусім маю на увазі. Хоча і дівчат в нас багато служить. Щоб мене не звинувачували зараз… У нас тут модно стало: сексизм, ейджизм… У нас дівчата деякі багато більш мотивовані служать, і мотивації більше, і такого духу, ніж у взводу хлопів.
– Ти кажеш, що кожен має сам готуватися. А що держава?
Будемо говорити чесно: у нас є проблема з територіальними центрами комплектування і з тими кадрами, які там працюють. Є. Тому що вони от бачать документ: ага, молодший лейтенант. Все, призвали його, взяли. Вони не дивляться, що він молодший лейтенант, який 20 років тому закінчив кафедру у Нафти і газу, три патрони вистріляв 20 років тому на полігоні перед присягою – і це вся його підготовка. А для співробітника військкомату він офіцер, і все – йдеш командиром взводу. Набирають таких самих ще 10 чи 30. Набрали, сформували і в якусь бригаду запхали. А він собою не годен керувати, не те що… І все, йому за місяць на полігоні щось там показали, як стріляти, якусь тактику, навчили – не навчили – і поїхав. Є такі випадки.
– А як ви з цим даєте раду на місці?
Коли іде поповнення, ми завжди проводимо додатково злагодження, заняття з підготовки бойової, починаючи зі стрільб. З цим немає проблем – ні з набоями, ні з мінометними снарядами, якщо це, наприклад, у мінометну батарею поповнення. У нас навіть ті, хто тут прослужив у бригаді, скажімо, вже рік, все одно їдуть на навчання, наприклад, роботі з безпілотниками. Постійно хлопці їздять – Київ, Львів, Франківськ – на підготовку фахівців. Те саме з мінно-вибуховою справою.
Люди готуються – ті, хто хоче, хто реально проявляє якісь задатки. Але, на жаль, ті навчальні центри, які зараз є, які готують, ну, мені інколи… дуже сирі, скажемо так, приходять хлопці, дуже сирі. Але буває і навпаки. Залежить, які інструктори попалися. Зараз основну увагу приділяють цим новим штурмовим бригадам. Більше уваги до них, ніж до тих, хто вже там, на передовій. Ну, ми вже що, ми вже навчені, ми вже бійці, ми вже рік. Я вчився і от я зараз вчуся. Я ж до війни не був військовим.
– ТрО – це фактично легка піхота. Але деякі бригади ТрО потрохи обживаються технікою, часто трофейною, скажімо, львівська 103 бригада вже має три танки. Як у вас із цим? Чи є взагалі доцільність озброювати бригади ТрО важкою технікою, твоя думка?
Так, легка піхота… А ми рік воювали по суті як звичайна сухопутна бригада. Перший ешелон оборони. Не в другому десь там позаду, на блокпостах. Це перша лінія, на «нулі».
Зрозуміло, що нам просто кров з носа потрібна броньована техніка. Я не кажу про танки, танкові підрозділи в нас є – не наші, але до нас прикомандировані. Але нам необхідно, я вважаю, переформатовувати штат бригад ТрО і озброювати їх броньованою технікою – БМП, БТР.
Ми маємо і артилерію придану, і танкові підрозділи, і авіація в наших інтересах працює, на наше, як кажуть, замовлення. Без проблем. Тобто ми вже такі… обросли потужно. В порівнянні з цим згадую, з чим ми приїхали в квітні минулого року на той напрямок…
– З калашами і все?
По суті так. З автоматами, ще пару протитанкових засобів дали, кілька кулеметів старих. А зараз у нас і кулемети дуже хороші, якісні – не наші, не «максими» якісь, а добре західне озброєння. І міномети так само, і крупний калібр є. Тобто обросли ми так непогано.
Якщо ми воюємо на “нулі”, то зрозуміло, що потрібно дещо змінювати. Вже зараз бачу, коли ми пересікаємося з іншими бригадами, що десь вибивають собі в штат броньовики, наприклад наші «Козаки» або й закордонні. Отже, можна якимось чином. Я думаю, що все одно до цього дійде, що нас посилять, посилять не тільки приданими підрозділами, а що ми будемо мати своє, свою важку техніку. Але…
– Це зараз на рівні командира, який має вибивати?
В тому числі. За рахунок якихось там знайомств чи приятельських стосунків. Інколи вище командування бачить, що бригада нормальна, що тримаються, йдуть, просуваються, що є з ким, як кажуть, край боронити, і кажуть: ви молодці, давайте ми вам дамо 120-ті міномети, або АГСи, або ще щось.
І багато зараз помагають, от фонд «Повернись живим» зараз зібрав нарешті – і комплекс такий цілий для всіх бригад ТрО. Це пікап, міномет, безпілотний літальний апарат. Поїдуть наші хлопці вчитися, бо обов’язково буде навчання для користування цим комплексом.
Вантажівки повнопривідні потрібні. У нас їх не було майже, це велика проблема. А тут лісовози їздять. От я був у горах – лісовози, джипінг… Дивлюся і бачу мобілізаційний ресурс, я бачу це в себе в бригаді: той «Нісан Патрол» або L-200 з такими класними шинами – якраз такі, які нам треба в ті болота. Або «Урал», який тут ліс возить, може, і не завжди крадений, але я просто бачу на ньому С-60, яка там орків кошмарить. І я не дуже розумію, чому обласна і районні адміністрації не могли би якось трошки то десь прошерстити… Закон же дозволяє вилучити на потреби армії.
– Щодо потреб. А як відреагували військові на скорочення виплат?
Виплати переформатували, але найгірше навіть не в тому. Гаразд, я навіть можу погодитися з тим, що якщо я сиджу в штабі бригади в бункері за 20 кілометрів від лінії розмежування, то мені окей, хай буде 30 тисяч. А хлопцям, які сидять в окопах на взводних опорних пунктах чи виїжджають з мінометами на позиції чи які сидять в кущах з ПЗРК, зі стінгерами чи з протитанковими джавелінами десь в засаді? Давайте тоді їм платіть 150. Чого ви у всіх позабирали?
І найгірше, що не прокомунікували. Просто поставили перед фактом, що все – із сьогоднішнього дня ми вам додаткові виплати не даємо, в нас змінюються правила. І для того, щоб їх виконати, щоб люди, наприклад, з підрозділу, які займаються мінуванням території, виходять на позиції, навіть за лінію виходять, отримали додаткові виплати, мені треба зробити 158 листків документації. Тобто все страшно забюрократизовують. Ну, як диверсія якась просто. І люди не розуміють… От командир підписав це і не знає, чи його завтра не посадять, бо, може, він виплати оформив неправильно. А ніхто ж ніфіга не пояснив – як робити. І ще виходить хтось і каже: внаслідок цієї реформи ми зекономили, блін, в бюджеті… Я думаю: на кому ти економиш, на військовослужбовцях? Міністр оборони гордиться тим, що він зекономив на солдатах? Ну, бляха… Причому по очах видно, що він щиро вважає, що це окей. Сюр якийсь.
Я от за рік переконався: квадрокоптери – це дуже важлива складова, це наші очі. Не уявляю, як раніше воювали без цього. І за рік жодної державної програми із закупки тих самих дронів! Тільки волонтери закуповують, люди і ми самі собі скидаємося і купуємо. А квадрокоптер – це така штука, що ми сьогодні купили, перепрошили, він вилетів – і здох, його збили. І 70-100 тисяч – хлоп – і все.
Чи от зараз, дякуючи друзям з нашого франківського центру #SaveUkraineNoow(SUN) і Urban Space 100, нам купили доволі дорогий квадрокоптер з тепловізором, якраз його везу в бригаду. А я не знаю, скільки він проживе. Він може прожити, умовно, день. Перший квадрокоптер, на який я збирав і який коштував 560 тисяч гривень, ну, реально, можу вже відкрити таємницю, він вилетів три рази. Так, він зробив свою роботу, відпрацював повністю, він був з тепловізором і вночі виявив все – ворога, техніку. Тоді задвохсотили ворогів, зберегли наші життя. Але він відпрацював три вильоти і його збили.
Дрони – це те, що постійно потрібно. Це як шкарпетки. Лиш воно дороге. А держава щось про це ніхріна не думає. Не розумію, як за рік… Колись же ж сказав цей міністр оборони – «весільні дрони». Та якби не ці «весільні дрони», я не знаю, що би було. Просто не знаю. Це реально очі. Вони скільки врятували життів…
– Втрати в бригаді. Що можеш сказати?
Переважна більшість – це артобстріли. Артилерійські і мінометні.
Я не буду казати конкретно про нашу бригаду, скажу загалом, 8-10% втрат наших – це кульові поранення. Все решта – авіаудари, артилерія, РСЗВ, міномети і міни – підриви, багато підривів.
Особливо минулого року було, коли ти заходиш на нові позиції, перед тобою хтось був, десь бої сунулись, орки заходили, мінували, наші десь заміновували, коли відступали. І, на жаль, не все тоді встигали нанести на карту, позначити. А площі ж великі – 20 чи 30 кілометрів смуги відповідальності, сил не вистачає обстежити хоча б міношукачами. Зараз цього, на щастя, менше, тому що, скажемо так, ми вже довго в цій смузі і досконало знаємо своє: що ми наставили, що ми переставили, що ми виявили.
Зараз через події в Бахмуті, думаю, в ЗСУ відсоток трошки змінився. Власне, по стрілкових втратах, від куль, мабуть, збільшився. Але загалом, це так, як я сказав. От нещодавно мали втрати через авіаудар. Почали атакувати керованими авіабомбами.
– Як із забезпеченням в бригаді загалом сьогодні?
Є речове забезпечення. Правда, форму, яка на мені, я сам собі купив. Ну, бо вона гарна, вона мені подобається. Я у ній і у відпустці ходжу. Умовно парадка.
А місяць тому отримав повністю два комплекти літнього обмундирування: штани, кітель, сорочка під бронежилет – тобто це все є. Бронежилети, каски – все на складі, можна навіть вибирати. Хороші, якісні. Що бронежилети, що каски, що куртки зимові. Взуття – те саме. Були, правда, проблеми з великими розмірами, це особливість. В нас є хлопець, в нього нога – жартуємо, що лиж не треба, 50-й якийсь там аж розмір… З такими були проблеми, але тут волонтери підсобили. Харчуванням теж забезпечені повністю – і від держави, і волонтери допомагають.
Дуже багато по медицині, але величезна кількість всього, що у нас є, – це люди. Діаспора з-за кордону багато присилає. Але базові речі в стабілізаційному пункті – це держава. Є що і органи місцевого самоврядування закуповують.
– Бачив у фейсбуці пости деяких бійців, і в мене багато друзів служить, теж деколи розказують, що трапляються проблеми з командирами. Які у вас стосунки між офіцерами і бійцями? Як вирішуються конфліктні ситуації?
Дивіться… Є частина офіцерів, які виросли в командирів, маючи під собою строкову службу.
– Це помічне?
Ні, це їм інколи заважає, тому що от у нас в бригаді немає строковиків, в нас нема насильно притягнутих, в нас 80% – це люди, які добровільно прийшли. Це абсолютно сформовані особистості, переважна більшість – 30-40 років. Нормальні, грамотні, толкові хлопи. Хтось у цивільному житті власник бізнесу, а тепер він солдат-стрілець в окопі. Приходить до нього, умовно, командир роти, офіцер, але, скажімо так, по рівню нижче того солдата… І люди це відторгають, вони не можуть, не сприймають, бо він сам керував, хоч він тепер просто рядовий стрілець чи мінометник у званні солдата чи старшого солдата. І він просто не сприймає, що якийсь баран, вибачте, починає його строїти.
Правильно, неправильно – то вже інше питання, і тут трошки інші методи. Ті командири взводів, рот, які розуміють, що в нього не строковики, що в нього нормальний колектив, і вміють з ним комунікувати, – то в них все виходить. А є такі, що не розуміють…
– І що тоді? Міняють командирів?
У бригаді в нас змінилися, крім одного, усі командири батальйонів за цей період. Не відповідали вони тому рівню, який бачило керівництво бригади, так м’яко скажемо, щоб нікого не образити. Так само і з начальниками штабів, багато змінено в батальйонах. Десь помогло, десь воно ще перетирається, бо тільки недавно змінили, але, думаю, все на краще, бо прийшли більш досвідчені і за моральними якостями кращі люди. Зміни відбуваються, і далі в батальйоні йде – хтось ротних міняє, хтось переміщує.
– Як живе Запоріжжя, які настрої у звичайних людей? Підтримують, помагають? Чи багато ждунів?
В тому напрямку, де ми, не виявляли явних сєпарських приколів. Людей видно по очах. От реально. У мене на машині червоно-чорний прапор, наклейка така. А коли ми приїхали, то взагалі на хату, де жили, повісили жовто-синій і червоно-чорний прапори. І йшов місцевий батюшка московського підріархату, то я думав, що він зашпортається, так на той червоно-чорний прапор дивився… А він мене не бачив, бо я так за парканом стояв. Він, бідака, аж ледь не впав. В нього в очах була ненависть до того червоно-чорного прапора.
Розкажу ще історію. Ми зайшли в село, немаленьке таке. І село було зовсім порожнє. Середина червня, якихось пару бабульок лише ходить. Один магазин через годину-дві працює. А потім якось нізвідки люди почали появлятися, якісь діти, дівчата появилися. Вже молодші, старші, і магазин другий відкрився, третій. Через якийсь час питаємо: а що то було? Ми коли зайшли, ви що всі були виїхали? – Ні, то всі поховалися. – А чого? – Бо було, каже, перед вами наше мєсне ТрО, – запорізькі чи дніпропетровські, не пам’ятаю, – то вони якісь такі хамовиті були… А тут нам сказали, що бандерівці йдуть, бляха, 102-га ТрО. І в них просто був переляк, що вони не виходили з хатів, дітей не випускали. У них потім був просто шок від того, наскільки ми виявилися ввічливі. У нас же ж це таке є: в магазині подякувати, прошу, будь ласка…
Як би не було, в нас різний менталітет з ними. Вони, наприклад, там до церкви так не ходять, як в нас ту всі. Там місцевий «олігарх», як його називають, тобто великий фермер, власник елеваторів, купу полів орендує, на «мазераті» їздить, побудував таку церкву – величезну, круту. А в неї ніхто не ходить. Вони до того досить байдужі. Роботящі люди, прості, щирі.
Ми трошки закритіші, от коли хтось чужак є, ми якось закриваємся. У нас якось більше право власності: це моє, все, паркан має бути. А у них по-простому. Що треба – віддадуть, дадуть, позичать. Щирі такі люди, але доволі бідно живуть. Візуально бідно. Тобто вони навіть якщо мають гроші, то хата як була, як дід лишив, щось трохи помалювали – і хай собі буде. Нема таких чвораків, як у нас. Хоча люди заробляють непогано, там є такі. Цікаві люди все одно. Ми різні, але це наші, нормальні українці.
– За відчуттями – багато є таких, що чекають кацапню?
Я би не сказав, що багато. Навіть якщо були, вони побачили, як там було. Вони ж знають… У людей є родичі за лінією розмежування, вони зідзвонюються, вони вже знають, що там творять ті…
А в самому Запоріжжі, – а воно мало чим відрізняється від Франківська, хоча й за сто кілометрів від фронту, і валять там постійно: С-300, Торнадо-С, дуже обстрілюють, ледь не щодня, – але нормально люди собі ходять… Я там забирав у волонтерів обігрівачі, заїхав – повний зал людей, якийсь пастор щось їм розказує. Ну, це якраз з тої громади релігійної нам передавали майно. Вирує життя – що релігійне, що в парку люди гуляють, по вулицях, кафешки працюють, і нема навколо їхнього «білого дому» такого, як в нас у Франківську, де мішками затикано все. Нема!
Я не розумію: нафіга у Франківську?! Оці їжаки протитанкові… Окей, я вам віддам з Гуляйполя якийсь розбитий БТР кацапський, поставте як нагадування про війну. Ну, але цей брєд біля франківської «білої хати» заберіть – заважає просто. Кульки вже ті сиплються, той пісок… Це ж смішно виглядає. Плюс блокпост поставили один, другий біля адміністрації, цілих 4 міліціонери цілими днями там чергують. Що вони там роблять? Нащо вони там? А в Запоріжжі цього нема, щоб ви розуміли. Думаю, що треба провести перформенс і розібрати ту інсталяцію, бо це реально зайве.
– Персональне питання. Ти помітив у собі зміни за цей час? Чи близькі твої помітили?
Певне, помітили, так. Мені кажуть, що щось…
– Жорсткіший став?
А навпаки. Я став трошки менше дратівливим. Раніше реагував дуже гостро на різні речі. Зараз спокійніше. Хоча ті, хто зі мною служить, так не думають. Бо я там гаркаю деколи так добре. Ну, по-іншому… Такі методи в мене. А тут я якось став добріший – до близьких, напевно. Чи змінився? Ну, от женився. Якраз приїхав женитися. Одружився. Для мене в 43 роки перший раз одружитися – це значить, що таки змінився.
– Будьте щасливі!
Дякую.
– Що будеш робити після перемоги? Підеш у політику?
Та куди дінуся? Я все життя був наближений до політики чи до громадської діяльності: Комітет виборців України, потім держслужбовець. І це те, що я вмію робити. Щось навколополітичне.
Останнє місце роботи моє перед війною – це в основному була тренінгова діяльність для органів місцевого самоврядування. Тобто я займався законодавством: розвиток місцевого самоврядування, законодавство, децентралізація. Об’їздив тоді всі ті краї, Херсонщину ту, що зараз окупована. Це була в мене основна робота. І антикорупційне законодавство. Напевне, я туди повернуся. До того ж буде потреба в розбудові органів влади там, на деокупованій території. Це, мабуть, моє. Буду брати участь і в якихось політичних заходах, виборах. Тому що як ми не змінимо, то хто змінить?
- Олег Шульга, позивний Бандерас: “Війна і вся катастрофа, що з нами діється, – це переродження”
- Руслан Павлов: “Найбільша наша перевага – мотивація. Ми розуміємо, що за нами вся країна”
- Петро Шкутяк: “Я приймаю те, що можу загинути. Це мій метод боротьби зі страхом”
- Андрій Фармуга: До нас будуть з усього світу їздити як по свячену воду – вчитися в ЗСУ