З вересня цього року франківська агенція новин КУРС запустила проект онлайн інтерв’ю #ЙОd. Його мета очевидна з назви: без цього 53-го елемента таблиці Менделєєва неможлива розумова діяльність, а його дефіцит загрожує кретинізмом. КУРС пропонує символічний "йод" – спілкування з людьми, яким є що сказати, яке спонукає до критичного мислення і розвитку.
Наші гості – дуже різні люди: за два місяці проекту в редакції вже встигли побувати арт-куратор, письменник і фронтмен гурту "Пирятин", автор славнозвісного гімну української артилерії Іван Семесюк, підприємець і промоутер Гуцульщини Юрій Соломченко, відомий своєю опозиційністю франківський суддя Андрій Малєєв, відомий лісівничий, науковець Роман Олійник, грузинський кінорежисер Заза Буадзе, харизматичний шеф-кухар Дарвін Седеньо, талановитий пивовар з Квасів Юрій Гафіяк, режисер і директор облмуздрамтеатру Ростислав Держипільський та письменник і перекладач Юрій Андрухович.
#ЙОd можна дивитися щочетверга о 19 год. на сторінці КУРСу в Facebook та каналі в YouTube. Незмінним ведучим наших трансляцій є продюсер Орекстру Радості і Щастя Perkalaba Олег (Мох) Гнатів.
Пропонуємо найцікавіші фрагменти розмови з Юрієм Андруховичем.
Сенс і письмо
– Поговоримо про життя, про тебе, про літературу, про сенс цього життя…
Цього я не знаю…
– Ну, спробуємо розібратися. От є у нашому українському житті сенс? І який його сьогодні смак?
Я думаю, що це дуже така індивідуальна штука, тобто коли ти запитуєш "в нашому українському", це відразу на мене звалюєш відповідальність за націю. Я мав би відповісти, в чому сенс існування української нації…
– Ти письменник, а з письменниками у нас завжди так…
А я не впевнений, що я і відносно себе самого зможу це якось так більш-менш доладно сформулювати. Тобто я думаю, з цим – як із Богом. Це щось таке, що то є, то немає. Краще сказати: буває. Коли, до речі… Дуже сумна була для мене ця звістка: недавно помер хороший сучасний український письменник Богдан Жолдак, який приблизно в той час, що і я, дебютував зі своєю прозою, тобто наприкінці 80-х. Світла йому пам’ять, будемо завжди про нього пам’ятати… От одна з його книжок має назву, яка мені страшенно подобається, мені здається, там якраз закладено те, про що ти питаєш. Називається вона "Бог буває". Тобто це відповідь на запитання "Бог є чи нема?" Ну, буває… Так само із цим сенсом. Він буває. Іноді в тебе і сумніву ніякого не виникає. Ти цей сенс відчуваєш ось тут і тепер, ця секунда, ця мить, ти переповнений чимось особливим, ти відчуваєш свій зв’язок із усім сущим…
– Оргазмові моменти якісь…
Ейфорійно-екстазно-оргазмні і так далі… Які можуть досягатися і суто релігійною практикою, а можуть досягатися творчою практикою, скажімо, це музика чи якийсь поетичний рядок. А може, і досягаються абсолютно буденною практикою, не знайомою мені, наприклад. Коли просто людині щось надзвичайно добре вдається. Ось вона майстер щось зробити. Але іноді це їй вдається так, що вже просто неперевершено. І вона розуміє сенс свого існування в цей момент. Може, не "розуміє", – погане слово, – а відчуває, вона проникнута цим розумінням. А далі це мусить якось врівноважитися, компенсуватися – іноді тижнями, місяцями застою. Виникає протилежна певність: що безглуздо це все, немає це ніякого сенсу, суцільні невдачі і якесь тупцювання на місці… Або ще гірше – вже якась деградація просто… І зі мною, і з кожним із нас, і всі навколо… І от така собі пізня осінь без якоїсь подальшої перспективи.
– Про пізню осінь… От оці сенси – з дорослішанням, з набуттям віку, досвіду їх кількість збільшується чи, навпаки, зменшується? На твоє відчуття.
Я думаю, це знову ж індивідуально. Якісь люди десь щойно після 60 взагалі розцвітають і знаходять себе. В кожному разі молодість має певну фору. Молодість має фору, безумовно, в тому, що багато попереду. Так нам здається… А з другого боку, молодість – це ще така незреалізовансть, недозрозуміло, хто ти є, що тобі треба взагалі, чого ти хочеш. Тому є плюси і є мінуси в кожному з цих етапів. Є, мабуть, якась там золота середина, яку чомусь із сороківкою пов’язують, хоча це в чоловіків якраз найболісніший період…
В кожному разі мені здається, що немає взагалі жодного універсального питання, яке стосується в цілому людства чи людського роду. Є завжди індивідуальне питання до кожної окремої людини.
– Тебе страхи мучать чи мучили у зв’язку з віком, скажімо?
Ну, сказати, що зовсім ні, – то, напевно, злукавити. Але знову ж… страхи – трошки не те. Скажімо так, я це все набагато гостріше – оці страхи – я їх справді відчував, але знову ж – ближче до сорокаріччя. І не думаю, що це універсально знову ж. Можливо, це так у моєму випадку спрацювало.
– От ти пишеш. Як у тебе відчуття: чи є в тебе страхи, чи ще не виписався, чи все йде добре? Музикант без концертів починає панікувати. А письменник?..
Це трошки різні два характери творчості. Тому що музикант, справді, – це виконавська творчість. Концерт – це і є поле, де він себе реалізує, він себе може, звичайно, і на репетиціях знаходити… Але якщо це будуть суцільні репетиції, які ніколи в концерт ніякий не перейдуть, то, звичайно, він задепресує. А в письменника – це виконавська лише на певному рівні. А яка вона може бути, якщо вона не виконавська? Ну, якась інша… В кожному разі він має цю можливість перебувати в роздумах, нічого не пишучи, але все одно якби працюючи. В такому сенсі якби теж себе реалізовуючи, тобто від якихось ідей відмовляючись, відкидаючи щось, всередині в себе креслячи. Бо в моєму випадку, наприклад, це теж характерно. Я найчастіше відмовляюся від своїх задумів якихось романних. Якби я від них не відмовлявся, в мене було б романів так 25 на сьогодні. Я дуже рідко врешті зважуюсь почати писати.
– Чому? Чому відмовляєшся?
Не знаю чому. Така таємниця якась. Так побудована, видно, моя особиста творча психологія, що я досить довго розгойдуюся, я не можу почати відразу після того, як у мене з’явився задум. Мені з цим задумом треба жити кілька років. І протягом цих кількох років, погодься, в мене є дуже багато спокус і можливостей цей задум поховати. Оскільки я не починаю писати його, то він також не укорінюється якось у мені. Можливо, я не уважний щодо цього. Але вже як є – так і є. Так воно вже і буде, напевно.
– Цей момент включення, він чимось визначається, наприклад, от – я почав… Його можна якось описати?
Так, звичайно, але у випадку з прозою це набагато раціональніше, тому що коли ти все-таки вхопився за цей задум і вирішив, що ти будеш це писати, то вже наступним етапом визначаєш для себе, коли почнеш, визначаєш день, місяць, може, навіть там десь годину. Тобто момент оцього старту – в моєму знову ж таки випадку – це дороги вже назад немає. Якщо вже я написав цих перших кілька речень і я знаю, що я почав писати роман, то ніколи в мене такого не було, щоб я це потім десь покинув, залишив і забув про це.
– Ти його мусиш добити…
Тобто це якби уже стрибнув над прірвою, і в тебе один вихід – це дострибнути до протилежного берега, протилежного краю. Тому, можливо, і добре, що це так рідко. Написання романної форми, звичайно, вимагає вже великої самоорганізації. Тобто треба у своєму часі знаходити періоди, коли тебе ніщо не буде відволікати, коли ти засядеш, день у день будеш цим жити. Ну тому що в це треба зануритися і цим жити. Вже не так, що ти півгодинки пописав і вийшов походив, там з кимось зустрівся, пішов забухав, потім прийшов написав якусь колонку, потім тебе на інтерв’ю запросили – це ні. Там, як ти почав, то це має бути якийсь доволі в перспективі далекий тривалий період, коли ти будеш повністю занурений вже тільки в це.
Підписуйтеся на КУРС у Telegram та Twitter – лише найцікавіші і найважливіші новини Івано-Франківська і області!
– Я мав досвід співпраці з тобою, коли на радіо ми працювали і коли ми робили програму – я для себе точно знаю і відмітив, коли ми говорили, що ти перфекціоніст, що ти не видаш на-гора те, що ти не доробиш так, як має бути. Наскільки твій перфекціонізм для тебе у житті мучівний?
Ні, він… як тобі сказати… Напевне, в тому сенсі в кінцевому підсумку виявиться, що я значно менше написав, ніж міг. Оце в цьому плані так. Але думаю, що він має значно більше плюсів, ніж свій єдиний мінус.
Про українську розділеність, совок, "зраду" і вибори
– Ми досить унікальна країна в тому сенсі, що розірвана на дві культури, навіть на дві цивілізації. Не будемо це міряти ні по Збручу, ні по Дніпру. Але це розділення існує, правда ж? Наскільки це для нас велика проблема, і взагалі – це мінус чи також і плюс?
Це справді велика проблема. Плюсом було б, якби ми говорили про різноманітність якихось культурних матриць. Тобто про мирне співіснування різних культур. І ми б сказали: в нас культурно різноманітна країна. Але насправді в нас культурно одноманітна країна, вона взагалі монокультурна. Пострадянська. В нас інших варіантів немає. Вона не якась там українська національна, не російська, вона – пострадянська. Об’єднує нас, і азербайджанців, і білорусів, і ще навіть трохи прибалтів, які в Євросоюзі, але все одно… Натомість якщо ми говоримо про те, що роз’єднує в політичному плані, то це дуже погано і дуже болісно. У нас звикли говорити: у нас десь там щось по Збручу, у нас звикли говорити, що ці поділи йдуть на рівні мови чи там оцінок історичних. Це все, насправді, мені здається, такі менш суттєві моменти.
Найважливіший момент ми маємо тут і тепер – це наша роз’єднаність у ключових моментах для ЦЬОГО моменту. Тому що можна відкладати чи якось маневрувати в питаннях мови чи там історичної пам’яті. Але ми не маємо єдності серед українців, скажімо, у ставленні до Майдану. Одні його ненавидять, одна частина країни говорить: це жахливо, що це трапилося, як було прекрасно до нього і як він всім покалічив життя. А інші, до якої належу і я, стверджують протилежне, тобто: слава Богу, що він був, тому що життя аж щойно завдяки йому почалося. І це радикальне розходження.
Або, скажімо, що випливає із цього розходження, радикальне розходження у ставленні до Росії. У нас є очевидний факт – військова агресія, і в нас є дуже значна частина співвітчизників, які не хочуть бачити цього факту і які продовжують поважати Путіна – це великий політик! – з яких не вичавити жодними катівськими тортурами слів, що це Росія напала на Україну. Бо завжди скажуть: політики двох країн хочуть сварити два братні народи. Це, як на мене, дуже серйозний для нашого майбутнього сигнал про те, що ми, за влучним висловом Завена Баблояна, не досягаємо примирення, а хіба примимрення, замимрюємо ці всі насправді дуже гострі розходження.
– Невже потрібна повномасштабна війна, аби нарешті це дійшло? Щоби провели цей поділ між совком і не-совком.
Боюся, що так. І в той же час можу заспокоїти, що все-таки Росія достатньо хитра і зрозуміла, що якраз її активні військові дії викликають небажаний для неї ефект. Натомість, така ситуація напівзамороженого конфлікту – ні те ні се, якесь там невідомо що – п’ять обстрілів на день… – оце якраз дуже непоганий для неї дає результат, який ми, може, і побачимо на наступних виборах.
– Ти в проміжках межи романами, межи літературою досить активний політично. Пишеш колонки і на "Збручі", і багато де ще…
Ну, вони не всі, а останнім часом взагалі не пов’язані з політикою. Але якоюсь мірою політикою є все…
– Кому ти хочеш щось пояснити? Помогти? Кому?
Коли мене запитують – то я відповідаю. Я відповідаю вже без думки такої, що я це зараз усім поясню – і всім стане добре. Я думаю про те, як мені знайти відповідь передусім. І, мабуть, шукаючи цю відповідь, я щось для себе самого все-таки з’ясовую. Кожна думка – це певний розвиток. Хоча, з іншого боку, я насправді в переважній більшості запитів на інтерв’ю відмовляю. Тобто я не те щоб лізу кудись зі своєю політичною позицією і десь її оголошую. Я в доволі рідкісних випадках, коли справді звертаються з тих ресурсів, які я поважаю…
– Я тобі дуже дякую!
…і ті співрозмовники, яких я поважаю. Тоді, звичайно, я погоджуюся, і це такий шанс нам усім в цей час щось там сформулювати.
– Скоро вибори. Ми тільки що зачепили цю тему… Наскільки вони важливі, саме оці вибори? Це якийсь рубікон? Чи черговий раз кожен раз у нас вибори – це якийсь рубікон? І це один з чергових рубіконів? Чи це реально один з найбільших рубіконів, який ми зараз маємо у своїй історії?
Я не знаю. Ми побачимо. Вимальовується, що так. Але дивися… Я їх згадав. Може, даремно згадав, бо я не далі як вчора дійшов такого висновку, що вони насправді ще страшенно далеко в часі. Тобто ми самі якби нагнітаємо: у нас вибори, у нас вибори… Які вибори? Ще 150 днів до виборів. Я це веду до того, що ми знаємо наших політиків, для них це дуже багато. Вони за 150 днів примудряться ще мільйон разів напакостити, продемонструвати свою підлість, обмеженість, зрадництво, дурість і так далі… Даймо їм цей шанс палитися просто, але не треба самим входити уже в якийсь цей передвиборний ажіотаж, бо це ще страшенно насправді далеко. Я б не повторював так затято, що ми ввійшли у час виборної кампанії…
– Оце зрадойобство – воно лікується якимось чином? Ну, це ж реально проявилося тільки зараз, у цей період, з цим президентом. Насправді, подібний феномен раніше проявлявся так: два українці – три гетьмани, а зараз в нас вилізла ще така штука, яку раніше так не відчували, про це навіть не говорилося….
Ні-ні, в корені не згідний, що з’явилася зараз! Навпаки, нічого нового під сонцем. В українській ментальності тим більше…
Трошки зробимо крок на десятиліття назад, і згадай, як оцінювали Ющенка, чи не виникало там слово "зрада", особливо після 2006 року… Ця претензія, сформульована до вищого керівництва, українцям притаманна завжди. От у нас сьогодні 1 листопада, столітній ювілей, як "вібухнула Україна". Нарід по селах тут на Галичині не дуже зрозумів тоді, що відбулося. Якісь військові, напіввійськові люди у Львові щось там проголосили, повісили прапор український. І такий вислів виник тоді, що "вібухнула Україна". Наче це бомба якась чи щось таке спрацювало – механізм вибуховий. Але я про інше. Я про те, що мені довелося писати один текст для такого мультимедійного шоу, і я трошки мусив зануритися в ті події, в першоджерела, в документи, і там ця зрадофілія чи, як ти кажеш, "зрадойобство" – сильніше звучить… – вона процвітає в тій ситуації. Там три тижні, листопадових тижні 1918 року, українсько-польська битва за Львів – це суцільні інтриги і непорозуміння поміж своїми, суцільні конфлікти. Жоден наказ Вітовського не виконується, Вітовський на п’ятий день цієї битви вже сам знімає із себе всі повноваження. Приходить інша людина, яка через три-чотири дні знову відмовляється командувати, приходить третя людина – полковник Гнат Стефанів, який з невідомих причин українську армію зі Львова виводить – в момент, коли насправді тільки б воювати. Усі найкращі позиції стратегічні контролюють українці, центр міста, все під українцями – і вони серед ночі виводять звідти військо. Причому коли перші польські розвідницькі частини пішли на українську частину міста, вони думали, що це пастка якась, наче їх заманюють, тобто тут щось зараз буде, вони почували себе там смертниками. Насправді просто місто віддали. От. І ми тут підходимо до того, про що останнім часом у нас ніби багато говориться – феномен довіри і недовіри. Зрадофільство з’являється там, де немає довіри. І ти починаєш всюди бачити замах, зраду, підступ.
– От як ти думаєш, це є в кожній країні чи то національна риса наша?
Ну, я думаю, що це прямо пропорційно пов’язано з історичними успіхами чи невдачами. Зрозуміло, що та нація, яка потерпіла більше невдач, у ній буде більше цього. Вона більше травмована, вона постійно на грані такого розпачу, що вчергове щось там просрали. І з цього зачарованого кола не вийдеш ніколи, поки сам собі не поставиш цей діагноз. Тому насправді якийсь такий великий психотерапевт нам усім потрібен, безумовно.
– Франківську теж потрібен, мабуть, великий психотерапевт, Дивися, ця історія з "Порто Франко", з "Хамерманами", з ЦСМ… Суцільні забудови і руйнування архітектурної спадщини… Що робиться з нашим штатгайстом, духом міста? Наша міська влада – це справді влада нашого міста чи понаєхавші якісь?
Я думаю, тут є особлива ситуація. Це зрозуміло, що влада тут законна, вони виграли ці вибори, тому що вони їх виграли за підрахунком голосів. І тут не можна ставити під сумнів – влада ця нашого міста чи не нашого. Але навіть та влада, яка перемагає цілком чесно на виборах, може бути владою, не відповідною своєму місту. От, на мій погляд, ця влада такою невідповідною і є. А полягає це, зокрема, у цілковитому дисконтакті з тим, що ти сформулював як дух міста. Вони створюють місто нове. Це треба просто чітко сказати: цього міста, яке тут засноване в 1662 році і яке називалося Станіслав і Станиславів і ще з 60-х років ХХ сторіччя називалося Івано-Франківськ, цього міста фактично не буде. Тут будується якийсь Комсомольськ-на-Амурі, тобто місто нове. Може бути і такий проект. Але вони повинні просто чітко про це сказати: ми поступово руйнуємо все, що тут було збудовано до нас, і тут буде місто складатися лише з того, що збудовано при нас. Тому що це місто підніме економічно, тому що це зробить його красивішим… Вони можуть мати абсолютно таку концепцію. Просто треба про неї чесно сказати. А якщо таким бачать – Комсомольськом Прикарпатським… чи містом Прип’яттю, яке у 1972 чи 73 році почали будувати, – отак і ми, напевно, будемо…
В якому році ця влада перемогла? В 2015-му? Значить, ми будемо писати: рік заснування міста – 2015. Ось так це повинно чесно виглядати. Все, що було до того, їм не важливе, не цінне.
Можливо, вперше до когось там, до якоїсь голови чи, може, до кількох це дійшло, коли приїхала кінематографічна команда екранізовувати "Фелікс Австрія" Софії. А як тут його вже знімати? Куди? Нема вже того міста… Тут уже місто 2015-го року заснування. Якого ви "Фелікса Австрія" тут знімете?.. І якого ви "Фелікса Австрія" тут шукаєте? Тому я думаю, що це не є трагедія, насправді, що вони роблять, але це так мусить бути чесно сформульовано як зовсім нова ідея зовсім нового міста.
– Для цього треба мати ідею…
Пластикові вікна чи що там ще… Всі оці одного типу й одного зразка новобудови… Всі оці багатоповерхівки і так далі…
Про літпроцес, концерти і надію
– Що зараз з літературним процесом в Україні? Взагалі, читають люди? Є продажі в тебе? Загалом, є тут попит на книги, продажі й фінансовий успіх саме від літератури?
Я завжди так жив і тепер так живу, що тільки з продажу книжок в Україні я прожити не міг би. Це є якийсь відсоток мої доходів, але… Все-таки ми залишаємося в межах України, і для більшості письменників тут продаж книжок – це не головна стаття їхнього бюджету. На щастя, це гонорари за виступи, це те, що зростає, збільшується сфера фестивалів, підтримка від українських державних чи недержавних структур. Багато хто з нас перекладає. І це теж добрий знак. Це означає, що українські видавництва почали продукувати переклади з багатьох мов на різну тематику. Тобто книжковий ринок у нас росте. Але, я думаю, тільки одиниці, якщо такі взагалі є, з українських письменників можуть сказати: мені нічого більше не треба, я вже живу винятково з продажу своїх книжок.
Кажуть, ніби Макс Кідрук. Не знаю. Василь Шкляр – колись називали захмарні цифри його "Чорного ворона", що там було уже 150 тисяч примірників продано на той момент. Знову ж таки, чи це знаходило вираження у його прибутках – мені невідомо, але в кожному разі за таких тиражів письменник уже мав би дійсно виживати. Не те що виживати, а нормально жити з продажу своїх книжок.
– То як у рок-музиці. Там теж з продажу платівок ніхто не заробляє, а з концертів, фестивалів…
Ні з компактів, ні з вінілів уже ніхто не виживе, хоч колись, звичайно, продажі того старого вінілу – там якісь золоті диски, діамантові, платинові – вони, звичайно, означали багато….
– Твоя остання книга "Коханці Юстиції" – як вона пройшла, як зайшла, як продається?
Вона тільки десь на початку свого шляху. Тобто скоро буде рік, як вона побачила світ. Можна говорити про певні підсумки. Цей рік виповниться через два місяці. Відбулися гарні презентації в різних містах. Я дуже радий, що така ідея в мене виникла: не робити це все одним туром, а щоразу десь з якоїсь нагоди до нагоди, до якогось фестивалю. В мене була можливість цю книжку трохи повозити. Я не володію зараз остаточно цифрою продажів, нею, напевно, володіє видавець, але він теж не контролює це постійно і весь час. Але вона не захмарна, не фантастична, можна сказати так – типова для такого автора, як я.
Я сам об’єктивно знаю, що я бестселери не пишу, але я пишу книжки, які продаються протягом довгих років постійно. Тобто видавець мене називає – не мене, вірніше, а мої книжки – товаром з повільною, але повною ліквідністю (сміється). Я думаю, що інакше бути не могло, тому що – знову ж таки – це не є складне, важке чтиво, навпаки, я писав її так, щоб, увійшовши в перше речення, ти не міг втриматись і не прочитати друге, третє… Багато своєї майстерності я, власне кажучи, застосував для того, щоб вона затягувала. Тому коли я чую від деяких читачів, що "як почав, так не міг відірватись і протягом того дня так уже всю книжку і прочитав", то це означає, що у випадку цієї людини я досягнув, чого хотів і чого прагнув. Але є якісь певні стереотипи в читацькому середовищі, і, мабуть, для багатьох є навіть проблематичним зважитись і заплатити за цю книжку ту ціну, яку за неї правлять у книгарнях. І така людина, яка вагається, може десь там на певному етапі вирішити: "Ні, я ще встигну це прочитати" або "Може, там ще якось буде інша нагода". Тому цього ефекту – поява нової книжки і вибух зацікавлення до неї, коли її всі розкуповують і розмітають, – його не було.
– Ти маєш персонального літературного агента?
Ні. Тому що агент не означає суцільних плюсів. В мене найрезультативніша співпраця – і в сенсі грошей також – це з німецьким видавництвом "Зуркампф". У них світові права. Вірніше, у них світові права на ті мої твори, які виходять у них, після цього вони отримують на них світові права. І це видавництво, яке принципово не розмовляє з автором, якщо в нього є агент. Такі автори їх не цікавлять, тому що на світовому ринку вони ці обов’язки перебирають на себе. І надалі вони представляють… Але вони – це велетенська махіна, великий гаус видавничий, у них цілий підрозділ працює на ці світові права.
– Наскільки впливають видавництва на автора як агенти, як продюсери, наскільки вони визначають те, що ти робиш? Вони виказують якісь свої побажання, скажімо, тенденції…
Ні, мені не вказував ніхто ще і, я думаю, що і не буде ніколи вказувати. Не всі мої книжки годяться для якогось умовно взятого одного і того ж видавця. Є ті, кому я охоче поезію запропоную, але в жодному разі не віддам роман, або є такі, де би найкраще дивилися, наприклад, мої есеї. Тому в Україні у мене різні видавці в різних містах. А у випадку із закордонними, там вже мені так, звичайно, вибирати не доводиться, там мені доводиться миритися із цією монополією "Зуркампфа". Але всім, що вдається видати до того, як це видав "Зуркампф", я розпоряджаюсь особисто.
– Ти дуже динамічний, рідко буваєш у Франківську. Не виникало бажання спинитися, заспокоїтися? І де опинишся в результаті?
Не знаю. Звичайно, є своя особлива, навіть я сказав би, насолода в перебуванні тут, тому що я насправді значно більше часу проводжу у Франківську, ніж про мене думають… Але це такий трохи невидимий тут спосіб життя.
Я мало буваю в місті, більшість часу просто проводжу вдома за роботою. Бо мені це подобається: мені подобається те своє місце вдома, де я працюю. Ну, і крім того, в мене поруч парк, і мені є де там походити. І так насправді я можу тижнями бути тут, а в центрі не бути, мене ніхто і не бачить. Але їздити я таки дійсно не перестаю. Я думаю, що це для мене важливий стимул. Як тільки я кудись вирушаю, в дорозі щось обов’язково трапляється, я маю про що написати, маю про що подумати, я справді насолоджуюся в дорозі. Так само насолоджуюся в дорозі, як вдома, коли працюю.
– В тебе ще є окрема історія твоїх подорожей – це музична історія. Можна сказати, що ти учасник групи "Карбідо" або що ти співпрацюєш з нею. Наскільки відрізняється ця історія від літературної історії, музичні подорожі від письменницьких?
Звичайно, є дуже суттєвий момент, коли ти їздиш просто з читаннями, презентацією книжки і сам. Якоюсь мірою в тебе немає якихось інших там клопотів: а що в нас там? А що в нас по сцені? А нам там уже все привезли? А вони так зрозуміли райдер чи не так? І т. д. Ось це особлива проблема наших закладів культури – в них дуже часто такий собі персонал, який усе життя проваляв дурака, на тих своїх низьких зарплатах у каптьорках своїх просидів. А сьогодні виявляється, що десь там ми маємо виступати і нам потрібні такі й такі речі, які були заздалегідь в райдері. У них було півроку, щоб це все знайти, а потім ми приїжджаємо – а вони кажуть: а ми нічого цього не маємо. Але найсмішніше, коли виявляється, що все це у них вже є, а вони й самі не знають, що вже кілька років як начальство закупило ту всю техніку. І вони починають її розпаковувати, добувати це все. Тобто люди звикли жити з думкою про свою бідність, і вони не хочуть уявити собі, що реальність уже насправді не така бідна, не така вбога, а вони ідеально підходять до вбогої, їм добре у цих каптьорках, дві півлітри на день десь там випивати, шуршати газетами.
Коли я виступаю з літературними проектами – цих проблем не бачиш насправді. Тобто, що тобі – налагодити один мікрофон, винести стілець. А от коли музичний проект… А в нас ще був з відеопроекцією. Це передбачає ще встановлення, монтування екрана, це передбачає особливу роботу зі світлом. А ці світляки, ветерани закладів культури, вони палець об палець не вдарять: хто, я? я буду тобі туди лізти і там оце змінювати той нахил? Чи щось таке… Тобто зрозуміло, що це різні зовсім рівні. Але є в концертах своя особлива велика перевага, коли набагато драйвовіше все. Ти створюєш якесь дійство, яке за складністю виконання на кілька порядків вище від літературного читання. Тому що ти вже працюєш частиною певного організму.
– Андрухович. Патріарх. Живий класик. Всі ці епітети, як на мене, однозначно мають підстави. Але з другого боку, на тебе все-таки в мережевому чи медійному просторі досить неоднозначні реакції. Як би ти прокоментував негативні реакції, і в чому їх причина?
На світі є люди хороші, а є погані. Причина в тому, що це погані так коментують (сміється).
Тобто в мене немає цьому раціональних пояснень. Я припускаю, що можу дратувати когось фізичним виглядом, когось тембром голосу, я можу когось дратувати думкою, яку я десь там висловив… А можу навіть і не думкою, а якимось текстом в цілому, в якому є багато різних думок, але зловили якусь там одну. Аналізувати це все – для чого? Я так чи інакше жодним аналізом цієї ситуації не зміню.
– Ти в своєму житті мав такі помилки, які ти вважаєш фатальними і безповоротними? І чи ти шкодуєш за ними, чи ти живеш з цим?
Ні, ні, я не мав таких. Моє життя – це суцільні помилки, але фатальної там не було жодної.
– Ти допускаєш еміграцію?
Куди вже? Я допускав би її, ну скажімо… Я потрошку міркував про неї в час, коли Янукович був президентом. Тобто вона можлива була би лише в якійсь такій дуже-дуже скрутній політичній ситуації – тільки з цієї причини. Тільки з причини, скажімо, безпосередньої політичної загрози моєму існуванню. Ну коли, наприклад, мені залишається вибирати між там, скажімо, в’язницею і еміграцією. То, звичайно, еміграція.
– А якщо, скажімо, для всієї країни настане такий момент, навіть з оцими виборами… Хоча я не вірю в це, – в принципі, я безпідставний оптиміст взагалі і думаю, що це правильно, але припустимо – то який тоді буде вихід: еміграція чи партизанка?
Побачимо. Обидва варіанти красиві. Для першого потрібен всього лиш біометричний паспорт…
– А для другого – автомат…
Автомат. Треба потрошку думати про обидва.
– Що для тебе смак життя і що для тебе стиль життя?
Стиль життя? Я сказав би так. У "Коханцях Юстиції" є розділ, коли я не помиляюся, сьомий, про Маріо і Марію… От це моє намагання описати героїв, які не просто так стилізували своє життя і не зробили своє життя стильним, а які зробили стиль – життям. Цей стиль модерн, в який вони потрапляють. Маріо – він взагалі великий адепт модерності, модерну – і він свідомо веде їхнє життя – але велике запитання, чи це насправді він веде, чи це його підштовхує ця Марія весь час, його дружина – і вони стають в кінцевому підсумку жертвами цього модерну, але не можуть відмовитися від стилю. Тобто стиль виявляється чимось важливішим за фізичне життя, чимось принциповішим. Це щодо стилю. Щодо смаків – то знаєш, кажуть, – одна з найдурніших приказок, яку ще латинською часом цитують: про смаки не сперечаються, – це, по-моєму, те, що найменш відповідає дійсності. Про смаки якраз і сперечаються. Краще забути про все інше, а сперечатися про смаки.
– І наостанок: чим все закінчиться?
Ну, якби я був християнином, то відповів би, я б знав. Але я християнином лише буваю, – як ми на початку сьогодні говорили, що Бог буває, – тому на цю хвилину я не знаю, чим все закінчиться. І слава Богу, я радий, що я не знаю. Краще не знати…
– Надії не втрачаєш… Чи втрачаєш?
Ні, абсолютно ніколи. Надія – це взагалі те, що відрізняє нас в кращий бік, можливо, в усьому космосі. Це дуже людське. Жодного іншого біологічного виду немає, наділеного надією…
– І ще сміх, мабуть. Або почуття гумору. Хоча дельфіни ніби…
Дельфіни вміють, людиноподібні мавпи, думаю, що навіть деякі породи собак. Коротше, ті тварини, які десь там ближче до людей або наділені особливою генетикою, особливими мозковими здібності. Але навіть і вони не мають надії. Тому що надія пов’язана з перспективністю часу. І для того, щоб жити надією, треба мати категорію майбутнього. У тварин її немає… Думаю… Це ми так думаємо… Може, у тварин вона ще й яка!.. В кожному разі, хай вибачають тварини, що я в них відбираю надію… А людей за це і треба любити, що в них є надія.
Усі фото – Ростислав ШПУК.
