Молодий скульптор Мар’ян Антоняк прибув до Станіславова у 1902 році з Бохні коло Кракова. Прибув через Варшаву, де на будові велетенського опухлого російського собору Олександра Невського два роки опановував мармур.
Цей ємкий храм, де кожен мав би демонстративно молитись на очах у всіх, тобто займатись окозамолюванням, споруджували 17 років з розмахом і з розмаху, і при зрості 70 м він став найвищою будівлею столиці. Але провисочів лише 15 років – і не тому, що в нього поцілила бомба, а тому, що він поцілив у польське око, але не в серце, і будувався у Варшаві на честь 100-ліття захоплення Варшави(!). І почали розбирати його одразу після утворення другої «Жечі Посполитої», як тільки закінчилась окупація Варшави росіянами і «московським патріархатом». МП вийшов із ЖП – так і виглядав. Все надуте кудись звіюється або скочується, «jakie życie – taki skon».
Для прискорення ліквідації собору держава, вже відновлена, але ще бідна, випустила спеціальні облігації, підкріплені його ж цінним каменем. Купуючи їх, кожен поляк міг інвестувати в цю святу для католика справу. Тобто кинути на прощання грудку мармуру в спину евакуйованого окупанта і його попославія. У відповідь нащадки окупанта через 30 років висадили посередині зруйнованої Варшави утричі вищий фак – «палац культури і науки імені Сталіна», який залишався найвищим аж до самого нинішнього року – поки неподалік не добудували Varso Tower.
У Станіславові Антоняк влаштувався в авторитетну майстерню цвинтарного скульптора Яна Бебновича. Його родина, переїхавши зі Львова, тоді майже монопольно контролювала потік покійників на успішний Сапєжинський цвинтар, збираючи замовлення пам’ятників у вісім вправних рук: самого Яна та його брата з двома синами. Цей цвинтар був на 4 роки старший за Личаківський: першу погребальну інвестицію внесли в його землю у 1782 р. І, здавалось, такий signum temporis мав добрі перспективи. Як і підприємливий бохнієць Антоняк: вже у 1909 він став власником однієї з двох цвинтарних майстерень своїх працедавців Бебновичів. Бо родина раптом «посипалась»: один із синів і обидва брати померли, їхня погребальна справа пішла прахом услід.
Саме в цей час у Станіславові з’явився архітектор з Відня Фредерик Януш. І одразу розімнувся на тій же вулиці Сапєжинській, проєктуючи для неї перший будинок Гаусвальда, заради чого він сюди і приїхав. Розминка закінчилась появою першої в місті п’ятиповерхівки у 1909-му і тріумфальним отриманням великого замовлення від Хованців – тут же, через дорогу. Хоча перша кам’яниця Януша вийшла порівняно традиційною: він ніби розписав перо.
Щоб знайти скульптора для посилення наступних проєктів, теж далеко ходити не треба було: з могилами в Галичині працювали найкращі, бо в умовах блукаючої державної приналежності її частин пам’ятники на майданах і фасадах зводили в рідкісних випадках, тому замовники викладались на кладовищах, де пам’ять – це пальне внутрішнього згорання. Отже, там було де розгулятись скульптору по-справжньому, навіть якщо його потягувало знизу вгору і хотілось так ліпити, щоб обліпити щось значне.
Януш і Антоняк були молоді, модерні, продуктивні й винахідливо борзі, тому швидко знайшлись і знайшли спільну мову, скріплену новизною ар-декових підходів. І ця спільна мова їх пережила і досі мелодійно звучить з обох боків вулиці Незалежності на самому її початку.
Скульптури розміщені незвично високо: тоді ще можна було дивитися вгору. Вони позбавлені одягу, прикриттям служать висота і фауна. Видно, місто тоді було ще не настільки «християнським», як тепер, бо скандалу це не викликало, кримінального покарання за таке тодішнє «Porto-Franko» жоден бургомістр не вимагав. Ба більше, за кілька років один із замовників, Вацлав Хованець, сам став бургомістром, причому не Содома, а Станіславова. І прожив в пошанівку 98 років, уникнувши навіть кари божої за таку «антихристиянську» провину. Може, тому, що в демонології хованець – це дух збагачення, якого іноді зображають у вигляді малого хлопчика. І, може, тому на фасаді кам’яниці Хованця є кілька підозрілих пупсів, що не без умислу тримають за крила більших від себе птахів.
Відірвавшись на якийсь час від кладовища як території сумоізоляції, винісшись з цвинтарної тисняви у просторову гущу, Антоняк отримав новий, негнітючий вид на свої роботи, місто – теж. І це був вихід – не лише за територію заповідника смерті, а й вихід з екзистенційної пастки: бо твір мистецтва цінний не лише глибиною означуваного, а й шириною впливу, який йому вдалось справити, «результативністю», пов’язаною з об’ємом привернутої уваги.
З обох сторін вулиці (наступним був ще один дім Гаусвальда) скульптури різного ступеня життєвої зрілості встановлено на різних висотах, але рівномірно рядочками – з цвинтарним вишколом – тільки без прив’язки до хрестів, оповитих корінням. Ці напружені персонажі – не просто частина нерухомості, вони гіпнотично застигли нерухоміше за самі будівлі.
Азартний каменяр умів вводити свої фігури в раж завмирання. Саме через завмирання вони зібрано взаємодіють між собою, на противагу розповзлій розлізлості тих, хто знизу і кому своєю маєстатикою вони сповіщають, що робота над собою – це питання витримки, а не виправки. Їм не до сміху, на їхніх лицях не сири. Їм важливо щось означати, а не кимось бути: від хлопчика, що терпить, до нестерпного мислителя, який вже відзамишляв своє, а тепер схожий на туманного альбіноса, – кожна скульптура є отесаним наріжним каменем, з якого відсічено все зайве, але залишено наріжність.
На них неможливо дивитись, можливо лише з ними переглядатись. А відповідають вони меморіальним поглядом, який більше не мусить впиратись у сусідню могилу, бо винесений у відкрите небо, тому отримав нове значення. Як і ми, проходячи під ними: стаємо експонатами діарами, побудованої для них. Їхні очі невтримно працюють, критично прокручуючи нас і промотуючи наш час: під ними він минає швидше. І якщо, наприклад, дивлячись на персонажів Пінзеля, ми бачимо упійманий виверт, за секунду до-, коли все зірветься, зніметься і зміниться, і у нас в головах шастають секундні стрілки, то тут всі стрілки сумістились і злились, як зупинена невловимість. Ми розуміємо, що нічого не зміниться: так було до, так буде після.
Антоняк був не лише майстром відтворення алебастрово-бетонного смутку, а й майстром професійного промо. Наприклад, привертав увагу пересуванням на завидному «Harley-Davidson», рекламуючи мотоцикл як важливе джерело своєї клієнтури. А їздити мав куди, бо був ще й громадським діячем, судовим присяжним і підскарбієм Польського Товариства. І слава таки розкотилася далі, ніж сягали рокотливі вихлопи з-під його байка: отримував замовлення з багатьох міст, навіть створював бічні вівтарі Вірменського костелу у Львові та нові скульптури для Вірменського Станіславівського і став автором солдатського пам’ятника, який кілька разів клонували для різних міст. Тим часом його старший син Казімєж, захопившись ширянням (у первісному сенсі), став рекордсменом Польщі, злетівши планером на висоту 3435 м у 1936 р. Рекорд протримався 10 років. Отже, хлопець вмів відмінно опиратись на повітря без допомоги вихлопних газів, батько – тримати вертикаль, обидвоє вміли видобувати з життя миті ризику. Хоча бувають же люди, для яких кожна нова мить – це вже ризик, і вони вступають у неї, роззираючись. Але більшість правильно реагує лише на найпершу мить – кричить, щойно появившись на світ, а далі змирюється і звикає.
Словом, Антоняки на місці не стояли, розшивали простір, – хто вздовж, хто впоперек, – поки не прийшли совіти. Польоти думки заборонили, польоти тіла санкціонували. Родина звіялась на захід. “Холодних озер блакить, куди їздив колись новенький Харлей” залишилась у згадках. Українські землі в 1939-му, може, й привозз’єднались, а люди – навпаки. Будинок Антоняків з великою робітньою і житлом визволителі націоналізували. І навіть продовжили там його справу, як могли: майстрували червоні дерев’яні тумбочки з бронзово-бляшаними зірочками для своїх надгробків. Але смерть, поставлена на конвеєр, потребувала промислових підходів. Тож створили Похоронний комбінат, а будинок передали Спілці художників (Незалежності, 69).
Антоняк і Януш померли кожен у віці 70 років. Сапєжинський цвинтар трохи не встиг дожити до свого двохсотліття: комуністи вирішили, що він заважає позитивному мисленню. Але десь у Польщі залишилась велика фотоколекція його гробівців. Бо молодший син Мар’яна Тадеуш був бухгалтером. І, як ділоохоронець батька, з бухгалтерською скрупульозністю робив перепис могил та документував їхні зображення. І писав статті, видобуваючи з себе та зі співвітчизників довоєнні спогади. Бо першу половину життя ми робимо все, аби щось змінити, а другу половину – все, аби стало як раніше. Тож Тадеуш до кінця зазначав себе як stanisławowianin, попри те, що 70 років з 89 прожив за кордоном, хоча й в Галичині, отже, був нашим співвітчизником наполовину – піввітчизником.
Жоден з семи будинків Януша не був пораненим навіть під час нищівної для міста Першої світової. Ніби він, як геніальний гравець у морський бій, вдало розмістив кораблики. Але гравець не міг врахувати, що в майбутньому ворог приходитиме сюди не обов’язково зі зброєю, а зі шпателем, краном і грошима. Першим з чудової сімки попався «Дністер». Тільки тепер це вже точно не гра.
