fbpx

Сила одиночного протесту

Політика 12:58, 25.03, 2020

У січні, коли трапилась абсолютно паскудна історія з Яриною Чорногуз, Настею Конфедерат і російськими серіалами в автобусі, я писав про ефект свідка – психологічний механізм, який змушує людину відчувати задоволення від конформізму. Висновок був простий – проактивних людей мало просто тому, що еволюція прошила нас поводитись «як усі». У часи первісного стада і ранніх родоплемінних союзів це був абсолютно корисний механізм, який відповідав за більшість життєво важливої інформації, яку людина отримувала впродовж життя.

З тих пір відбулись дві глобальні революції: неолітична, коли людина перейшла до осілого життя, та цифрова, коли людина вперше в історії почала покладатися на зовнішні носії інформації більше, ніж на власний мозок. Неолітична революція віддавала перевагу тим, хто вмів ефективно розпоряджатися зовнішніми ресурсами. Цифрова революція неухильно віддає перевагу людям, котрі вміють творити і працювати з інформацією. Конформізм із основного механізму виживання перетворився на атавізм. Не настільки непотрібний, як апендикс чи куприк, але однаково доволі шкідливий.

Це атавістичне бажання узгоджуватися з більшістю має цікаві побічні ефекти. Скажімо, пасіонарні люди, котрі, вважається, і змінюють світ, приречені бути в меншості (взагалі пасіонарії – це такі собі «олігархи» життєвої енергії, приречені мати енергії значно більше, ніж можуть витратити на власні потреби); проте сучасне суспільство, підкоряючись давній любові до конформізму, вимагає, щоб світ узгоджувався з волею більшости. Навіть якщо ця воля об’єктивно шкодить.

Протест і акції непокори в нашій уяві мають відповідати якраз цій моделі конформізму. Громадський протест – це політичний парадокс, у якому падіння легітимности (суспільного дозволу на здійснення влади) обраних через чистий конформізм політиків спричиняється до масових акцій, котрі живляться саме з людського конформізму. Людина в акціях громадської непокори отримує свою силу з того, що є частиною людської маси, частиною натовпу. ЗМІ оцінюють важливість акцій не за конструктивністю вимог чи за об’єктивними провтиками влади, а за тим, скільки людей виявилися солідарними у своєму бажанні разом вийти на вулицю. Хоча кількість людей на вулиці, як правило, не може сказати нам, скільки людей насправді опонують певному рішенню влади чи взагалі підтримують протест.

Одиночний протест натомість – акт за своєю суттю глибоко пасіонарний, свого роду емоційна протилежність масовим протестам. Звісно, йдеться не про Росію, де одиночний пікет – єдина форма протесту, про яку не треба повідомляти владу (бо російську владу лякають не самі пасіонарії, а перетворення пасіонарного руху на загальний). Йдеться про глибші речі, які рухають нашим протестним мисленням.

Скажімо, Революція Гідности суттєво відрізняється від тих протестів, які відбувалися в Індії, США та ПАР у другій половині ХХ століття. Наша революція з історичної перспективи схожа радше на форму прямого народовладдя. Принаймні на спробу реалізувати це народовладдя. Революція Гідности була радикальною формою примусу влади до відповідальности безпосередньо перед народом. Євромайдан – тобто акції, які відбувалися першого тижня – був іще пересічним акціонерством. Вимогою від народу до влади – підписати угоду про асоціацію. В момент, коли на Майдані заговорили про революцію (а це сталось на «Марші мільйонів»), це перестав бути протест із вимогами до влади. Від того дня і далі Майдан був акцією, в якій значна частина народу поново формулювала для себе фундаментальну максиму демократії – «я і є влада». Майдан, аж до своєї кульмінації та втечі Януковича, був не агресивним діалогом із владою, а способом, у який сам народ – принаймні проактивна його частина – реалізував власну політичну волю.

Тому на Майдані не важив індивідуальний протест. Паралелі з козацькими радами часів Гетьманщини проводять, зрештою, саме тому, що це події схожого формату – народна цілість здійснює власну волю. Народ є суб’єктом політичного процесу. Натомість рух проти сеґреґації у США, скажімо, багато в чому покладався саме на сукупність одиничних протестів. Замість чіткої однини, якою в українській мові вичерпується слово «народ», тут радше пасує англійське the people.

Одиночний протест, на відміну від акції громадської непокори, перфомативний. В акції громадської непокори твою непокору вповноважують люди, котрі тебе оточують. Ти можеш порушувати закон чи порядок, але твоя праведність підкріплена тим, що інші чинять так само. В індивідуальному протесті це не працює. Коли ти відмовляєшся сідати на місця для чорних, коли ти оголошуєш голодування, коли ти ночуєш під Офісом президента – ти в цьому вчинку сам. Навіть коли знаходяться десятки, сотні чи тисячі людей, котрі слідують твоєму прикладу, твій власний чин залишається інтимним. Людська маса, народ, не вповноважує тебе на протест. Все, що в тебе є, – внутрішнє переконання, що так правильно. Одиночний протест – це ніколи не спроба здійснити власну політичну волю, бо ти і є влада, це не спроба показати певній зовнішній владі, третій стороні, свою позицію. Це фундаментальне внутрішнє заперечення самої влади як механізму, з усією її системою стримувань і монополією на насильство. Людина, котра здійснює одиночний протест (який через це буває складно відрізнити від порушення закону), має бути настільки незгодна з поточним станом речей, щоб його свідоме порушення було єдиним доступним чи найкращим можливим вибором. При цьому «одиночність» протесту не означає, що протестувальник у своєму світогляді самотній. Одиночний протест – це підбурення до дії, спроба пасіонаріїв показати іншим людям, що індивідуальний інтерес, якщо він не порушує нічиїх прав, є важливішим за суспільний договір.

Ярина Чорногуз
Ярина Чорногуз

Протест, висловлений дівчатами в автобусі 27 січня, і одиночний протест під Офісом президента, на якому зараз перебуває Ярина Чорногуз (подеколи в компанії ще кількох людей), мають однакову природу. Це принципова незгода зі станом речей та відмова його приймати настільки, що ця незгода переважує потребу конформізму та притаманне всім нам бажання отримувати суспільний мандат на свої дії. Але, звісно, одиночний пікет і масові заворушення – це не антоніми. Одне не виключає інше. Нюанс у тому, що прийти в наметове містечко і долучитися до його життя, ідей та цінностей психологічно легко, якщо ти опиняєшся в колі однодумців. Складно лише поставити перший намет.

Підписуйтеся на КУРС у Telegram та Twitter  лише найцікавіші і найважливіші новини Івано-Франківська і області!

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: