Архітектурна спадщина Івано-Франківська чи справді ми розуміємо що це таке і навіщо вона нам
субота, 18 серпня

Архітектурна спадщина Івано-Франківська: чи справді ми розуміємо, що це таке і навіщо вона нам?

Ігор Панчишин Архітектор, художник.
Стільки балачок у Франківську про реставрацію. Але так і невідомо, що воно таке. Практично ніхто не в стані відповідально визнати, що вона відсутня. Її немає навіть у відчайдушних кроках "активістів" і щирих прихильників старовини.

Активність зосередилася на ділянках, найцікавіших самим активістам. Ось "активний" мер вподобав підсвітку, хідники і скверики. Хтось – пам'ятники. Хтось – двері. Хтось – хрести і ритуал, хтось ще щось... Зрештою, воно все потроху потрібне. Однак ніхто не завдає собі клопоту зі справжнім значенням терміну "реставрація". Всі прагнуть "перерізати стрічку"...

А пам'ятки – це рутинна і невдячна справа. Реставрація  це марудні підвали і довгі будівельні роботи, це десятки дахів і ринв, за які ніхто особливо платити не спішить. Це дуже довго і дуже дорого. 

Часом буває, що реставратор за життя зробить один-два об'єкти. Так було і з кварталом Галицька, 9-29, так було з Манявським скитом, так тягнеться з Успенським собором в Крилосі. Он Свірж і Олесько робили десятки років. Пнівський замок "дореставрували" до того, що навіть слово "консервація" тепер важко придатне для нього. Знаєте, що Палац Потоцьких вже більш як десять років під дослідженнями? Так! Від перших архівних і бібліотечних зондажів до археологічних знахідок пройшло вже більше десяти років. Це все робота. І не завжди це робота тільки архітектурна і краєзнавча. Зате переважно невдячна.

Часом від перших розвідок до завершення реставрації проходять десятиліття. У Венеції реставратори кажуть, що це вічна робота. Буває так, що риштовання не зникає з кварталу ніколи: в одному кінці завершили, а вже потрібно повертатись до попереднього. Це – Спадщина. Коло неї треба бути постійно.

Звісно, мешканці в жилих будинках чекати не можуть, для них це просто їхнє житло. Тому мусить бути магістрат (чи держава), що береться за першочергові роботи. Однак і далі "молода команда" хоче швидкої радості "перерізання стрічок" та нагород. А це дає лише те, що лежить на поверхні. Це як швидка мимовільна пристрасть. Вона прекрасна, але дуже часто безплідна або драматична. Наслідки метушні будуть проблемою для дітей таких "реставраторів". І якщо хтось щось пообіцяв – прийняв Програму – то взяв на себе серйозну відповідальність. Люди чекають не парадів і слави, а порятунку будинків. І це ховати за підсвітками чи красивим малюванням фасаду не вдасться.

Збереження Спадщини – це пильнування за "непотрібними" речами. Ну кому потрібне старе тріснуте горнятко "від бабці", яке перекладається з року в рік і щоразу витирається від порохів, коли ним скористатись вже неможливо. Але проходить час, і будь-яка щербинка стає останнім прихистком, де залишається головне – спогад про емоції або про переказані-пережиті кимось в родині історії, що напевне вже обросли вигадкою. І бережеться вже не саме горнятко, чи гребінець, чи крісло, а саме щербинка, тріщина, запах.

З будинками складніше – в них треба і доводиться жити. І вони частіше всього не належать тим, хто в них мешкає. Їх доводиться пристосовувати до нових ритмів, нових дітей і внуків, котрі в постійній і невпинній ерозії сенсів і цінностей на тлі зовнішніх феєрверків змушені штучно створювати (або наслідувати) інші історії і смисли. А минуле – це єдине, що змінити неможливо, але розмістивши його в інший контекст – можна засумніватись у ньому. Так і з "відновленням" красивих старих речей. От тому суттєвішим терміном має бути загальновживаний у світі термін "консервація". Зовсім некреативний термін. Він не дає, на перший погляд, жодних можливостей для завоювання нових сходинок і майданчиків, з ним важко потрапити у рейтингову історію, і швидка електоральна "капіталізація" його вельми проблематична. Тому й заклики до реставрації як збереження не укладаються в побутові дискурси. Це – "консервативно".

Зверніть увагу, що було лейтмотивом демонтажу балконної огорожі на будинку Січових Стрільців, 11 – впевненість у тому, що можливе раптове руйнування завдасть шкоди пішоходам, і ця теза знайде розуміння у мешканців. Звісно, коли вже нічого зробити неможливо, говорять про евтаназію. Врятовано людей. Чомусь про незліченні аварійності на різних ділянках містової історичної тканини не говориться як про невблаганне вмирання пам’яті. Це не збуджує і не паралізує життя.

Випередження проблем, що наростають поступово і невідворотно, не на часі, якщо цілі і сенси перебувають лише поряд на віддалі протягнутої руки. Потім, коли проблема вже стає клінікою, з’являються поради, яким чином відремонтувати чи навіть повторити окремі елементи. Саме питання технічно щось відновити чи повторити – найпростіше. А як зупинити тотальну ерозію сенсів збереження і відновлення? Ідентифікувати себе з усією тканиною архітектурного середовища? Незалежно, чи красиве воно і чиєю власністю воно є. Невже можна прогнозувати майбутнє, коли не визначені і не прогнозовані смисли збережень?

Йдуть формальні розмови про Опорні плани, Генеральні плани. Але вони переведені в площину необов’язкових і вторинних баластів. Відсутні ґрунтовні стратегічні думки про автентику як ресурс. Пояснення прості – ми ще не визначились по-справжньому, що ж таке спадщина і її "консервація". Така нотка відсутня у загалу, і це, виявляється, всіх влаштовує, оскільки всіх цікавить щось швидкоплинне і досяжне. Сумнівне, ефемерне і уявне майбутнє, яке треба не проґавити, – і вчасно першим "перерізати стрічку".

Підписуйтеся на КУРС у Telegram та Twitter - лише найцікавіші і найважливіші новини Івано-Франківська і області!

КОМЕНТУВАТИ