“Дідо И” написаний гуцульським діалектом. Щоб не “зависати” на незрозумілих словах, спочатку, як аперитив, варто вжити “Рік у віруваннях гуцулів” того ж Автора, а саме “Гуцульські калєндарі” за 1935, 37 та 39 рр. Автор переписує звідти в “Діда И” слово в слово усі премудрості та прикмети: може, калєндарі задумувалися Автором як рекламні трейлери “першого гуцулского роману”?
Петро Шекерик-Доників, Жаб’є, 1914 р.
Як би не було, після 400-ї сторінки всі ці дублювання “в особах гаді та єшєрок ними орудуєт злий дух” нарешті переписано, і Автор зосереджується власне на сюжеті.
Літературна паралель “діда И'” – “Політ над гніздом ..” Кена Кізі, 1962, культова зозуля покоління бітників і хіппів.
Коли Мілош Форман 1975 екранізував “Політ…”, Кізі кіно не вдалося; роман раз по раз втікає від головної сюжетної лінії в польоти свідомості пацієнтів психлікарні.
(Кізі икос’ працював санітаром в госпіталі для ветеранів, де пацієнти збавлялися психоделіками), Форман ж не виходить з берегів реальності.
В тексті “діда И’” перманентною втечею від сюжету є твердження, що наступити на кротовиння у вівторок – зовсім не те саме, що наступити на него в середу.
Цим Шекерик нагадує Юрія Винничука, який поміж сюжет всюди намагається вставити рецепти львівських кнедликів і пампушків, а ще свої любовні пригоди.
Щоб “дідо И’” торкнув по-дорослому – треба спробувати прочитати всі 480 сторінок за одним диханням – і догнатися текстом зранку. Тріп нагадав мені похід на 4-годинний концерт постпсиходелічних Nameless. Слухати було годі – зате потім цілу ніч Брайян Джонс давав роз’яснення, за віщо його поперли з Rolling Stones в 1966.
А після “Діда И’” мені цілу ніч снилися 50 відтинків забутих предків.
“Дідо И’” складене з двох частин. “Червона нитка” – не так сюжет, як еволюція Шекерика в якості белетриста. Якщо в частині I текст “Дідо И” нагадує шпальту “Бабця-порадниця” (як і для чого ретельно здирати шкірку з живої ящірки), то в частині II є навіть момент екзистенційного вибору головного героя.
Шекерик в частині I поспішає ввести самого себе в якості ураженого гуцулскою педагогікою онука, якого до того запуджіли змалку, щоб він все життя боялося спати, їсти, пити, жити і вмерти.
Читайте також: Як, чому і кого боялися гуцули в давнину
Після перших десяти сторінок думаєш, що “Дідо И’” – прототип “Вічника” Мирослава Дочинця, де мудрий старець Андрій Ворон вчить нас, що “в старовіцькі часи” і гриби росли грубшими. Ідилія вивітрюється після сцени бійки, де дідо И та його жінка Єлена пробують забивати одне одного до смерті, незважаючи на всю предковічну мудрість гуцулских предків.
Лейтмотив твору, відомий людству принаймні з часів стародавнього Єгипту: “діти не слухають батьків (стариню), через це світ котиться в пекло”.
Лайфхак, описаний в “Діді И’”: коли на кАзанні в церкві священик говорить таке, що гуцулам не подобається, – гуцули затуляють вуха пальцями. От так само Шекерик пробує не бачити впливу на Європу XIX ст. промислової революції, коли в умовах суттєвого збільшення населення треба переходити до методів інтенсивного господарства. Бо не існує Гуцульщини у вакуумі, яку світ може залишити в спокої наодинці з кремінною рушницею і камінним хрестом.
Читайте також: Гуцульське повстання: що це було?
В “Діді И’” є спільні теми з творами Франка “Як Юра Шикманюк брів Черемош” (годованці) і навіть діють спільні персонажі з франковим “Гуцульським королем”. Мандатор Ґердлічка (наводить жах на всіх гуцулів) з поплічником Юріштаном (ці люди з реалії, якщо так можна називати Гуцульщину XIX ст.).
Але навіть всемогутнього Ґердлічку щемить його жінка; Автор заставляє співчувати мандатарові, змальовуючи поневіряння, яких йому завдає тхаті його “половинка”.
Варто зауважити, що не так злобна австріяцька влада, а гуцули в якості пушкарів (“мєнтів” по-теперішньому) самі себе катрупили. Ґердлічка-чех був один, а його посіпаки “з руками по лікоть в крові гуцулів” – всі як один гуцули. Щось подібне відбувається і зараз – ніякий “бойко” не приносить стільки зла гуцулам, як вони одне одному
Рафінована Ненависть до жіноцтва, на прикладі баби-дружини діда И’ – стрижнева ідея частини I. Роль жінок в творі і жінки діда И зокрема – то “юда”, зрадник, инклюз, спокусник роду людського (себто чоловічього).
Традиційний поділ праці на Гуцульщині – жінка робить всю хатню роботу, чоловік вештається поза хатою, але (по добрій волі) може допомагати жінці. Дідо И’ не мав такої доброї долі – от його жінка Єлена за десятки років сидження “в хаті і здичіла”.
Одружитися як чим раніше, щоб швидше стати на ноги, стати ґаздов, – бо неодруженого ніхто всерйоз не сприймає. За кілька років виявиться, що внаслідок такого чим раніше ґазда з ґаздинев – мерзенні одне одному створіння, але з ситуації суспільна мораль виводить шляхом, що що природнє, то не гріх. Головне, вважати на потеруху.
Стрижнева ідея частини II – лиш доти варто в світі жити, доки на ньому живуть наші вороги. А коли ти нарешті зведеш їх на той світ (чи принаймні на пенсію) – нема більше за чим жити на цім світі.
Цікаво, що Автор не виводить ворогів діда И’ як відвертих поганців. Всі вони об’єднані спільною ідентифікацією “гуцули”, мають спільні паркан і жінок, разом ходять до церкви, на толоки одне одному. Якщо і проломлюють бартками голови, то не як Тоні Трехо (опир з кіна “коли Бог-Сонечько спит’”), а з вигуком “Я їх смерть, а вни мій кремінар!”, з любов’ю і повагою.
Читайте також: Пуд та ненависть на Гуцульщині
Перших сторінок 100 тексту складалося враження, що таким ворогом діда И’ буде його зловісна Єлена. На 101-й сторінці, здавалося б, шкуру головного антагоніста розправляє Юріштан (засилає старостів до діда И’, а той йому відмовляє). Але ненависть до гуцулского жіноцтва в Шекерика пересилює – і Юріштан йде в небуття.
Тільки за 50 сторінок несміливо визирає недомольфар Шкіндя, рідний брат Єлени (одразу зрозуміло, хто саме зрадить діда И’ в його нелегкій боротьбі з реальністю).
(В антагоніста – майже прізвище голови сучасного голови Верховинської районної ради – той, що “після аварії почав писати вірші“, та ще й вони майже земляки!) з поплічником “Довгим” (прізвище не вказано, але по поведінці то його боягузливий заступник).
***
Дружина А. П. Чехова Ольга Кніппер бувала в Криворівні. За легендою, дідо И’ зустрівся з нею на Писаному камені і навчав її, сперши на нього, фрази “якщо на сцені є кріс, він мусе вистрілити”.
Шекерик-Доників в молоді роки грав в “Гуцулскому театрі”. Може, тому в багатьох епізодах “діда И’” замість стрімкої дії – просторові діалоги героїв, розраховані не так на читача, як на глядача вистави. В найефектнішій сцені твору в оселі мольфара Проця Дарадуди по закутках зашивається ціла купа гуцулів, не відіграючи ніякої ролі в перебігу подій. Вони нагадують несміливих опирів зі сцени в театрі кіна “Інтерв’ю з вампіром” 1994 року з Бредом Пітом, Томом Крузом та Антоніо Бандерасом в ролі головних опирів.
***
Захоплення діда И’ – винищення звірят карпатської фауни, які внаслідок дій И’ та И-подібних потрапляють до Червоної книги України. Коли браконьєри вибили все живе біля свої хати – взялися одне за одного, а винна у всьому – чорніюча магія!
Певен того, що гуцули могли набирати повний рот річкових камінців і щось там бурмотіти одне супроти одного – і що це навіть мало вплив, зокрема на рачків-бокоплавів та інший фітопланктон.
В діда И’ були конкуренти – інші браконьєри, які хотіли, що він їм “поклонився”.
Як справжні гуцули, теж вірили в чорну магію (що більше віриш, то більше шкодить).
Для того, щоб запобігтися від їхніх чарів, И’ шукає і знаходить собі гуру – мольфара Олексія з Буковини.
Імена всіх персонажів твору – у вкороченій формі (Дми’, Процьо, Ива’) – і лиш один персонаж – в жодному разі не Лесьо – а повагом мольфар Олексій з Плоскої.
Розповідають, що наступник цього самого Олексія з Буковини – настоятель російського православного монастиря на Дуконі, в самому серці “патріотичної” Гуцульщини, має “діда Иванчика” за настільну книжку, замість Біблії, і знає її майже напам’ять.
Договір з нечистим силом в “Дідові И’” поданий наступним чином: чьоловік (сторона Б) за життя може керувати стороною А (чьортом) – а наскільки глибоко занапастить свою душу, настільки глибинною буде його чорна магія. Сторона А терпит йому, бо після смерті забере до самого синього дна озера Несамовитого кувати град, щоб сипати звідти на гуцулскі голови.
Раніше цей самий мольфар Олексій (не той, що настоятель РПЦ) дев’ять днів заганєв кілочки в фігурку сестри діда И’ і звів її зі світу.
За 9 днів клопіткої роботи мольфар отримав всього лиш “п’єтку грошей, горівки, кусок солонини, чоьрного сукна на сардак, смушок на шєпку й ленєного полотна на мішшінську сорочку”. Бачимо, наскільки скрутною була економічна ситуація на Гуцульщині того часу! – в наш час за такий “джентльменський набір” максимум, на що ви можете розраховувати – банальні вроки.
Далі Шекерик постає як першунар (піонер) жанру магічного реалізму – замість янгола з обскубаним пір’ям/специфічним запахом вводить в дію градівника-чорнокнижника.
Мольфар Олексій своєю силою над нечистим Чорнокнижником завертає хмару від гуцульських ґаздівств. Спочатку я подумав, що він направить їх на радість гуцулів на поля бойків (батько діда И’ помер від застуди на бойківському полі, але чогось бойки під Рожневим) – але несподівано Олексій дає добро Градівнику скидати весь град просто у хвилі Черемошу.
Відвертання дощу було найсильнішою експресією душі Діда И’ – тому він вирішує її продати нечистому. В ключовому епізоді твору дідо И із зарядженою Великодним причастям рушницею силується вистрілити в образ Христа, щоб задовольнити власну гординю і стати стрільцем №1. Добро перемагає тому, що ’Сус був з кучериками і рівненько підстриженою бородою, а чьорт не вдався на писочок. Саме через такий вибір И’ поглинули всі наступні проблеми – він майже оглух, в нього запалився мозок, почалися еротичні галюцинації.
***
Суха лЮба то гірша й вид найтєжшеї слабости
Одна із найцікавіших галюцинацій – ЛіснА, гуцульська суккуба.
Дідові И’ під час найактивнішого перебігу сюжету 50, стільки ж років, як і Шекерику.
Автору було мало камео хлопчика з першої частини. 50-літнього героя домагається то одна, то друга любаска – і він зі всім остро справляється!
Психічний розлад “ліснА” – відповідь на затамовані еротичні фантазії. Якщо не вистарчає сміливості иймити ‘кусь жінку в реалії, а лиш мрієш про те – лакома парсуна явиться в еротичному сні. Щоб видіння припинилися, на ранок мусиш поділитися усіма вигинами сюжету з ближнім своїм. Але ж тоді масні сни перестануть снитися!
Якщо нікому нічого не розказувати, після 9 ночей Катруся з кінозалу перетворюється на ліснУ, спекатися якої немає ніякої ради (та й бажання теж). ЛіснІ приходять не до острих чоловіків-практиків (що “не словом, а ділом!”), а до закомплексованих теоретиків.
Сюжет “Діда И’” можна пояснити і без усьої гуцулскої магії, на основі класичного психоаналізу. В екранізації, розрахованій на широкі кола аудиторії (поспішайте, поки Держкіно роздає гроші на шо попало), найкраще використати прийом з “Острова проклятих” Мартина Скорсезе з Леонардо Ді Капріо). Під кінець сюжету виявиться, що усі підступи проти головного героя існували лиш в його запаленій уяві.
Ось бачимо кадри, майже екшн – гуцули змагаються кривими курдупельними косами, хто швидше прокосить. Дідо И’ на толоці сильно багато косив сіно. Розгаряченим напився студеної води, а кухлю подав антагоніст Шкіндя – от запалений мозок И’ і продукує фантазії, що той “пустив ‘му в голову стрілу, шо то всьо магія”.
***
Спільне з Франком в Доникова – ставлення до християнства на Галичині як до певного непорозуміння. В обидвох це наслідок дитячої психологічної травми через неадекватні методики тодішніх педагогів-прислужників церкви.
Те ж єднає його з Керрі Кінгом зі Slayer, який в дитинстві був змушений відвідувати уроки катехизису, які йому страшенно не подобалися, та з іншою купою рок-музикантів.
То такий недолік християнської педагогіки.
Франко з Дониковим – товариші по соціалістичній за духом “Радикальній партії”. В “Дідови И’” устами Довбуша промовляє наче Ленін чи Лев Троцький – забрати все в багатих, розділити між бідними, панів до одної ями, буржуїв за буржуями. З другого боку, Шекерик співзвучний з Гітлером – в бідах свого народу звинувачує євреїв. Це не гуцули самі винні, що почали замість господарства займатися алкоголізмом, а єврей насильно заливав в гуцула горілку, поки той не засмакував.
“жид гадинов звивси, вишкірєючі хєтро гнилі зуби”
“Арідників сокотінник так, єк жид, злакомитци на гріш, хапнет йиго”
Шекерик по-гуцулскому зверхньо пробує відноситися до християнства – добро бореться зі злом і перемагає, а в той час попик махає собі кадилом в церкві.
Але при тому драматургію “діда И” пронизують біблійні методи – зі шляху істини чьоловіка спокушає жінка-гадина. В іншому місці алюзія на біблійний мотив – жінка Юріштана, фіфа (“війгра” гуцулским діалектом), не просто загуляла з якимсь коломиянином, а взяла за своє тіло гроші, і саме “30 сороківників” (аналог 30 срібників, за які Юда продає Христа), і саме “за гроші” Юріштан вибачити не може.
“Бог-Сонечько перепудилося Грому”
Християнство як релігія виникає, коли люди замість мисливством-збиральництвом почали займатися аграрним господарством. В аграрника-християнина немає потреби спілкуватися з природою. Єдиний епізод в Біблії, де рот фауни щось радить Адамові, закінчуться вигнанням з Раю. Тоді як для мисливця є органічним спілкуватися з природою, бачити в ній усілякі знаки і причинно-наслідкові зв’язки.
Дідо И’ – браконьєр по життю. Йому важливо, щоб релігія допомагали завалити козу або хоч би білку. Звичайно, якщо смерека б впала і проломила сусідську голову, можна подякувати святому Миколаєві – але християнство з його екзистенцією все-таки не про те, просто не дає відповідей на його запит до релігії.
Священик як дієва персона використаний в одному епізоді – на сповіді И’ розповідає йому, що примівки доти мають силу, доки їх не промовляють випадкові, пусті люде, бо тоді магія втрачає силу не лиш для цих самих пустих людей, але і для мольфарів!
“Дідо И’” дописаний 1940-го. Зовсім невдовзі Шекерика репресували чекісти (саме їм встановлений пам’ятник в центрі Верховини) – а мав би стоїти або самому Діду Иванчику, або Шекерику-Дониківу. Але гуцули в праві вибирати своїх героїв самостійно.
Після публікації 2008 “дідо И’” прочитаний тисячами пустєків. Таким чином, всі примівки, що ними сповнений-пронизаний текст твору, були збавлені сили. Зовсім невдовзі після 2008 “останній карпатский Нечай” (якщо він справді був мольфарем) відправився кувати град на дно озера Несамовите – а з ним і вся інституція мольфарів Гуцульщини. Залишилися хіба кілька шарлатанів, яких так люблять наївні туристи.
Кажуть, спеціально для таких, виданням “Портфоліо” готує адаптоване “Дєд Ванюша” із гармонью та у шапці-вушанці.
Усі фото – з онлайн колекції Robert Erik.
