Пуд і ненависть на Верховинщині

Частина I. Пуд

Від початку XX ст. Петро Шекерик-Доників – один із поодиноких верховинців-зв’язкових з численними дослідниками-етнографами, водночас грамотний і відкритий до світу.

Шекерик-Доників співпрацює із Володимирами Гнатюком та Шухевичем; розказана історія про чугайстерів ретельно перемальована Коцюбинським в тіло тексту “Тіней забутих предків”. Унікальність творчого доробку Шекерика-Доникового в тому, що автор вочевидь сам вірить і дотримується того, про що пише. Ззовні ніколи так не залізти до верховинської голови.

Дивимося, яких голуб’ят із власної черепової коробки для написання “Родин і хрестин на Гуцульщині”, 1918, зі збірки “Рік у віруваннях гуцулів”, 2009″ понавипускав Петро Шекерик-Доників.

*****

Кожен крок в темі сотворення, народження і догляду за дітьми на Верховинщині стосується кожного:

“Тоти парубки и дівки, шо умерают старими, ни жонатими и не видданими, а ни мают дітий, на тім світі ніколи ни приходє до неба”.

Не випетляєш. Взагалі, будьмо відвертими:

“Тоти люде, шо не мают дітий, то є дуже нишєсливі, бо ними не завідує Бох и через то вни ни мают нієкого приплодку.”

За безплідність – анафему!

“Шє про них, тих бездітників, говорє з пару років люде по їх смерти, а витак гет цалком забувают, бо вни ни лишили свого насіня, приплодку, тай си звели”.

Пряма їм дорога до високогірного інферно:

“Єк умрут, то идут там на тім світі на велику толоку з високими кичірами, голу-голісеньку, шо и одної деревини ніде не уздрів би, а там сонце ніколи не гріє, и нічьо си ни родит, ли вчно стоїт мрака, хмарно й холодно. Вни там ходє такі худі, шо лиш шкіра кости держит, в тєжких ланцах, та бігают одни за одними, а ни можут мати нієкої потіхи, нима кому їх видти виретувати, бо вни ни мают свого приплодку тут не земни, аби ся ними упимнули.Там їх біда водно вінчєє зелізними обручями и вни си ніколи ни можут звінчєти и так мусє там си карати за то, шо ни вінчєні и без приплодку умерли, аж до суда віка”.

Художник Петро Буяк. З циклу “Гори”.

Шекерик-Доників люто ненавидить чайдл-фрі, глибина його письменницького таланту розкривається стосовно них особливо глибоко:

“Бо то є такі жинки, шо вни ни хотє мати дітий, и ни хотє вичінити свій приплодок. Вни хотєт набувати, курварити, пити, а діти аби їм ни заважєли. А є и такі, шо ни хотє тєжко робити”.

“На ту саму толоку приходє шє и такі жінки, шо були виддані за чоловіків и було їм найменовано, шо вни мают мати тілько й тілько дітий, а вни зачінили и ни вчінили. За то вни мусє тєжко покутувати, бо це найбирший гріх. Там на тій толоці вни сидє окроме и муси їсти ти свої діти зачінені. Пурубают діти доти, шо їх зачинили и ни вічінили, у великі кітли и так з криви мусє їсти. Їст та мама свою дитину, а дитина дриґає пальцями, але то нічьо ни помогат, бо біда стоїт з вильми и кричіт “Їш, єк єс си ни боєла їх зачінити и ни вчінити, ни хотілас мати приплодок, шо був тобі найменований, то тепер мусиш изісти!

И вна їст вид суботи до суботи. За цілий тиждень мусит їх виїсти гет, а в суботу знов си наповнєє тот котев самими тими єї дітьми, шо вна їх иззіла, ий знов мусит їсти наново”.

Синхронна і ще важча кара також і для спільників-чоловіків:

“Ни хотєт си мучіти коло гудованя дітий, тай через то зачінюют діти. Єк си трафит, шо чьоловік знає про це, ніби шо він пидмовив свою жінку, єк уна йшла до вінчіня, аби діти зачінила, то тогли и він по своєй смерти иде на ту толоку и там їст разом из свойов жінков тоти діти. И то ни лиш тоти діти, але всий приплодок, икий би мав вид тих дітий си розвести на цім світі”.

“Через то дуже мало си траф’єє таких, шо би зачінювали діти, але все такі, шо ни боїтци гріха, шо мет їсти витак по смерти свої діти на тим світі, зачінює свій приплодок при вінчєню”.

“Зачінює свій приплодок при вінчєню” – верховинська рулєтка. Слідкуй за пальцями!

“Єк си виддає молода-книгина перший раз и сідає пид вінок за стів, то тогди присідає пид свою гудзицу пальці правої руки. Єк присєде на оде палец, то ни мет мати оден рік дітий, а єк два, то два роки, а єк три або штири пальці присєде, то ни буде мати три або штири роки дітий. Кілька присєде своїх пальців правої руки, тільки років по вінчєню ни мет мати витак дітий. Але це є менчий гріх. Бо вна витак єк довго жиє, то може ти діти пимше вичінити, а єк вичінит гет, то тогди вже гріха ни має нієкого, хіба як умре прудко, а ни вичінит доти діти через то, шо їх зачінила, то тогди має гріхи, мусит доти діти їсти на тім світі”.

“Але котра жінка навікє зачінит діти, то та вже ни мат чього ити на тот світ. Задля неї ліпше би було розсипати ни цим світі, єк там ити їсти діти вид суботи до суботи. Та трафитци такий дурнєк, або вже така погана віра, шо єк си виддає и сідає пид вінок перший раз за стів, присєде всі пять пальцив, а тогди зачінює всий свій приплодок на цілий вік и до самої смерти ни буде мати вже дітий, хоть би хотіла, бо вна їх цілком зачінила”.

Художник Петро Буяк. З циклу “Гори”.

Автор ніяк не наїсться канібальськими ремінісценціями. У фольклорі такі згадки часто – моторошний привіт з реального минулого:

“Так само мусє їсти тоти всі жінки свої діти, котрі вни потратє, зроб’є їм сами смерть. Єї пальці з правої руки, котрими по вінчєню зачінила свій приплодок, дітий, горє, ни вгавают, вічно в смилі кєп’є, аж до суда віка, до конца світа”.

Питання – для чого брати пхати пальці собі в дупу?

Страх і ненависть на Гуцульщині:

“Є богато и так, шо чьоловік має ку..и дівки, а тоти хотє з світа зигнати жінку по дитині, а єк баба ни дуже сохтівна, ни покладе добру оборону (???), то тогди верже поліжницу у горєчку, та єк би си вна ни посокотила, та ни вергласи на разу коло примивників, то може и житєм заплатити. Кур..а (курва) икас зжене поліжницу из світа, а витак сама обпоїт чьоловіка чьирями и за него виддастци. Але така ни має чього на тот світ приходити, бо и вна иде на ту (високогірну) толоку гризти тулуб тої жінки, шо єї зигнала из світа”.

Ще один шедевральний момент творчості Шекерика-Доникового. Читай і не дихай:

Стратчєта и збігленєта

“Богато є таких дівок, шо довго гуляют, своїм возом играют, але дітий ни мают. П’ют вни всєку біду брусилинє, сіль їдє, гарбату пют з армітки, та носє коло попрушки х..й з кертини, икєй дівка мусит зубами (??) витєгнути з живої кертини и то носит коло попрушки. Та однако си трафит, шо вна зайде, а ни хотіла би си зпокритити, то вб’є в собі дитину и вно збігне; така си дитина називає “збігленє”. Ни одна вчінит та вдушит и де закопає, то така дитина називаєтци “стратчє”.

“Є богато и жінок, шо в них збігают діти або ниживі си чінє”.

Хто хоче знайти повний текст, він тут:

А ми йдемо далі:

“Але ктрому си збігленєти ни висвєчує вода в дванайціть пасем, то вно лежит закопане до сім років тихо, вид сім до сім дванайцітого року, то вно кождого нового місєця плаче извечеря: уве, уве, уве, але то так тужно, шо най Біх боронит”.

“Бо то такі покритки, то вни закопуют збігленєта и стратчєта дес у скалах, у виртопах та ґінницях. Таке збігленє єк так поплачє до дванайцітого року, а ніхто єго ни врєтує, тогди вно си перемінює в сатану, зчєзенника. Приходин оден зчєзенник и єго хапає у мірних дванайціть років вид закопаня, єк в одну годину. Вно, то збігленє, єк єго біда несет в хмари, пишшіт ни своїми голосами и просит “хто в Бога вірує, най даст мені хреста, або хто крижму”. Єк ніхто не вчює, то вно иде в безвісти и стає найгіршим чьортом, а єк хто вчює, то хоть би ни знав форму, та аби верх шшінку ліву вид свої сорочки туда, віки голос и борше подув и сказав “На, маєш крижму, ратуйси!”. Тогди збігленє вириваєтци вид чорта, перемінюєтци в гангеля, вбиває ту біду и летит до неба утішне, з крижмов у руках, и стає генгелем-хоронителем того, хто го вратував”.

*****

Перефразовуючи жінку-класика – “На Верховинщині секса нєт: “на велике свєто, ані в неділю, єк и в то свєто и в неділю и з него на будну днину, ни можна бути з жінков, навіть из свойов, треба си посокотити, бо єк би ни пошнипив, а зав’єзала би си тогди дитина, то може бути каліков за ту кару, шо си позниважило с’єтка, або неділеньку””.

“Єк си зачінає дитина, то мусит обом нараз видийти праз. А єк в одного видийде прудше, а в другого пімше, то то нічьо ни варт, тогли жінка ни зайде в тєж. Єк обом нараз видходит праз, але котре си гирше розпалит, в того си вдаст дитина сумлінєм, свойов парсунов”.

Є й інші варіанти успадкування зовнішності:

“Перед тим часом, єк уже жінка собі кермує, шо в неї маєт кєннути дитина, мусит ци добре маштерєти, аби си на кого ни задивила. Вна мусит водно дивитися на ніхті своїх рук и єк си кінне в той час дитина, коли вна дивит на нихті, вдастци в ню саму. А єк подивит на свого чоловіка в тій мінуті, то дитина удастци в свого дєдю. Але єк би си задивила на чюжего икого, то та си дитина в того вдаст, на котрого вна си задивила, єк си в неї парший раз кєннуло. Ни в одної учінитци дитина така файна, єк намальована, а вни обоє, дядя й мама, охаблені. То тоги та мама задивилася на образ в церкві, або на икогос Ангелика, шо є в церквах вироблений на вивтари”.

Дрєхава и ничіста жінко, не смій!

“Жінка ни сміє по злогах нікуда делеко йти вид хати, бо вна шє є дрєхава и ничіста.

У п’єть неділі йде поліжниця до виводу. До того чєсу їй ни можна входити у церькви, аби ни занихарала церькви”.

Перед тим, як говорити про якісь права жінкам, треба визначити, що жінок є дві породи – люцка і котюжа (псяча):

“Та на тім ни угадно, бо то є дві породі жінок: одна порода люцка, то така жінка має кєшкі злоги, хоть би дитина и ни була вплекана. Друга порода є котюжя, то така жінка котєжеї породи має легкі злоги, хоть би дитина ика виплекана була. Така жінка котюжеї породи, то вна злигає навіть и сама, без баби”.

“Котюжя порода з нев спит чьоловік першеї ночі, и то їй ничьо ни шкодит“.

Але людської породи бути вочевидь легше; знаходимо в іншому місці творчості Шекерика-Доникового пасаж: “до того так си з ним обходили, гірше єк з котюгов”.

Художник Петро Буяк. З циклу “Гори”.

.

Як правильно бити вагітну жінку

“На веремінні жінки мусє чоловіки дуже уважєти и їм терпіти. Веремінну жинку ни можна бити, хоть би вна єк чьоловіка лоточила. Ни одна жінка єк веремінна, то тогди ни боїтци чьоловіка и так єго шпилит, єк пилов. А скоро злєже, то тогди боїтци за свою шкіру, аби ни видобрала за давнє, стає видразу маленька така, єк ни тота, хоть єї до рани тулєй.

Ни оден чьоловік, хоть би єкий був злісний, ни бє тогди свою жінку, хоть би єк єму досолила, бо боїтци, аби вна си ни вергла, та аби дитина ни збіга вид того, або аби и дитина си ни перепудила, та аби витак ни була каліков. Навіть ни кричіт чьоловік на жінку, бо и крику жінка си може веречі. Через то єк си свині кілцує, або ріже, бо дитина у ній може учюти рейвах и перепудитиси. Того си дуже жінки варуют.

Ни токма свій чьоловік уважєє на свою жінку веремінну, але навіть и чюжий, хоть би був в шалений злости на ню и хотів єї бити, а аби хтос єму крикнув, шо вна тєжка, або аби він сам уздрів, шо вна калюхата, видразу опускає руки в долину. Затикає хавку собі и иде вид напасти гет. Дес то си дуже рідко траф’єє, шо єк вже ни зможе чьоловік зтерпіти жінці, але то рідко котрий так робит, то трохє єї зудерєє. Але и то чімос тоненьким, або долонев и то нідде, лиш по гудзици, але без крику”.

Втім, жінки теж не залишаються байдужими…

Читаємо в цій же збірці “Рік у віруваннях гуцулів” спогади племінниці Петра Шекерика-Доникового про його сім’ю:

“З цев Гапчучков они мали лиш одного сина Міхайла. Хлопчік був такий файний, єк намальований, уже ходив у школу. Казали, що мама побила Міхайла ворчіком по плечях (за то, що він загубив три золотих), а він сараку дістав з того сухоти тай футко помер”.

Вагітність (веремінність)

“За веремінну чєлідь говорє: “Ади, та вже си наїла бобу, тай єв біб рости в череві. За солодкі ночі мут вилізати очі. Ой та це сарака огрідна, ци шє довго си покочєє? Низадовго будим мати свіжу куластру.. Ади єка та калюхата, або требухата, лиш нівроку єї”.

А єк старий дідо зробит дитину, то говорє “Колода гнила, а сук з неї здоровий стирчіт. До роботи ни гарен, а до того був би. Злакомивси старий тай угнозив дитинчє. Наслинив чєрево. Набив старий корзан калюх. Напіхав дєлево””.

Від такої “підтримки”, певно, в старого руки і все, що піднялося, так і опустилося.

Як виглядає веремінна жінка:

“Мізерніє спершу на лице, робитци на цілим тілі хортава, дістає чєрвоннаві плями на лици, дивитци бирше смутно. А витак нараз товсне, правитци, їй си виповнєют боки, закруглютци, виривнуєтци гудзиця ззаду, шо по запасках зараз пизнати, бо гудзиця стає розплескана, кантова, видвисают и товснут цицки, а витак росте горб зпереду, виддуваєтци чєрево”.

Д – делікатність. Г – громадянське суспільство.

Художник Петро Буяк. З циклу “Гори”.

Головне для вагітної – сокотитиси:

“Єк котра си дівка ни посокотит добре, то вна єк зайде в тєж, дуже си встидає и вистерігає людий. Ни хочєтци видразу признати, шо вна тєжка. Коли їй кажут, шо в неї шош си черево виддуває, то вна каже, шо то їй марен черево роздуває, шо вна шош изпила тай икас біда в ній росте. А єк ригає, то каже, шо строїласи чімос або глиста їй си вссєла и тимунь їй гадко”.

“У потемку ни можна нічьо їсти, бо хто їст уночі напомацки, в того можутци начінит діти-злодії”.

Родимі плями – ознаки мами-злодійки:

“Єк зайде жінка в тєж, стає времіннов, тогди мусит дуже сокотити й уважєти ни так на себе, єк на дитину. Коли шо вкраде и зїст, а ни обмиєт руки, то де себе попитає на тілі такими руками, там мет мати дитина чьорний знак: ци на лици, ци на грудех, но будь-там, де себе мама попитала ни обмитими руками вид крадениці їжної. Знак тот буде подібний до того, шо мама вкрала и иззіла”.

“Жінка веремінна повинна си сокотити, аби си не вергла, бо витак та дитина, єк сі вчінит, може бути скусовата, и аж треба примов’єти вид скуси, схотівши дитину від неї вилічити. А єк си чього верже, ци звірини, ци чоловіка, то зараз мусит брати волосся и пидкурюватиси, аби та дитина витак ни була скусувата”.

“Найгірше веремінна жінка мусит си сокотити ганци (кусливої кобили), шкапєти. Бо єк си верже тої непари, а ни пидкуритци зараз серстьов з неї, то видразу дитина збігне, або єк не збігне, то єк си вчінит, мет єго морити”.

“Котра жінка розумна и на всім пацела, то тота си оперізує в широку попрушку и добре си стикає, та ни розпустит собі черево, то витак ни дуже си карає при злогах, бо дитина ни є виплекана”.

“По найширший чєсти жинки си стискают попрушками, або ице ніхто ни на саму, шо вна веремінна. Бо то ни є добре, єк усі си журє, говорє, можуть навіть и уречи таку жінку; витак єк вна злигає, то має через то тяжкі злоги. А єк ніхто ни на саму (тємує), то злоги легше си відбувают, бо менче є бесід и менче мук”.

“Перед злогами вже на дньох, єк от кожного чєсочьку жінка має впасти з печі, лагодит собі лудинє на випадок смерти, котре любит. Внесе у хату и покладе на грєду, та зсучє свічку до смерти, “смертевницу”. При злогах жінка – то одна нога єї на цім, а друга на тім світі, через то нічо ни шкодит, коли має все прилагоджено”.

“Однако буває и так, шо жінка улишит рехунок, ни вирахує добре свої неділі, пиде нираз долів, або в полонину, и відтив вже си вертає з помичьов, по злогах з малов дитинов. А нираз в хаті кутаєтци, робит, громадит, сіна стоїт, сапає, звикло всу роботу робит, а то нараз єї шош в череві зріже”. – Чого б воно різало?

“Зразу вна и сама ни знає, шо їй є. Гадат, шо то вид роботи” – логічно.

“И нікому ничьо навіть словом ни каже, аби ни смієлиси з неї, та ни говорили, шо вна нитерпенна, та будь на шо си кварцит, або шо вна мнєка, та водно боїтци зломів, через сужінє таїт”.

Пологи з чоловіком, прогресивне:

“А то нараз приходє злоги. А єк нима на тот чєс пид руков баби, то тоги жди, доки приведут бабу, и мусит сама нираз злигати, або и чоловік єї, – котрий ретенний – оббираєтци за бабу. Бере сам дитину, лиш баба пуп рубає, бо то си ни годит чьоловікови рубати пуп”.

“Богато є таких, що бабу кличют вже по всім утяти пуп, а жінки самі злєгают, або баб’є їх чоловіки, и то так добре, шо най си баба спрєче”.

Не лінуйся, вставай і йди!:

“Але кожда чіліднина ни хочє довго си вилежувати по злогах у постели, бо це їй ни пасує, тай витак хочєси поговорити, шо и вна зараз по злогах куталаси, а ни пріла, окєк паня в постели”.

Пусті або дуже вутлі:

“Є и такі жінки, шо вже так на тім прубні, шо ни умилє и оден день, так добре вирехтуют, коли мают злигати, але однако роб’є до послідного часу, бо то в нас ни є песшєні люде и жінки, шоби си зачюдо злогив, або тєжи увилєти вид роботи. Хіба лише пусті, або дуже вутлі жінки ни хотє робити перед злогами”.

“Кожда жинка ни тих дньох хоть и вважає на себе, єк є вид кого (?), а єк нима, то гримаєт собов у всій роботі так, єк би и ни тєжка була. Але однако кожда робит аж до послідної филі, бо наші жинки ни є такі вошшіні, єк пані, ни привиклі в покоях сидіти, а навіть си гоноруют, шо вни годні все робити до самісеньких злогив“.

“Веремінна жінка, єк то навесні, робит в грєдках, на городі, вліті коло пологу, восени бере барабулі, а взимі кутаєтци дницки: обходит маржину, носит свиням чюбрі, даєт товару сіна, а несе по такому климакови на плечьох, шо най си и хлоп зпрєчє“.

Баби

“Бабами то все є самі наші жинки, а тих панцких кушерок наші жинки нинавидє, боєтци, шо єк вели міску кушерку до поліжниці, то вна єк єї уздріла лиш перед свої хати, так видразу умерла. …Бо то вни, ти міскі шляпачки, диницуют ниших бабий до судів и ці за то, шо берут діти, мают великі кари и шє сидє по кремінарах”.

“Давно з первовіку ніхто ни чув про ті міскі кушерки, але менче жинок умерало, єк тепер, видколи вни си напхали утуда дес в наші гори“.

“Богато було таких випадків, шо Гуцулка воліла зовсім умерти, а ни хотіла допустити того, шоби кликано дохторя або бабу, бо казала “Умру, а ни дам собі тіло поганити иковс дзєвлюгов, або шерльопов“. Навіть Жидівки кличют ниших бабий прудче бабити, єк міских кушерок, хоть до Жидівки, кажут, гріх ити бабити, але єк треба, то си мусит”.

Про методи роботи бабів читаємо:

“Вна сєгає в полу кости поліжниці руками и викликає відти дитину, мицкаючі губами, отєк на кота “птгу міц“.

“Єк си трафит, шо зле иде дитина, ногами, а ни головов, то баба тогди дитину у жінці изсправцує, легонько розтераючі живіт руками з маслом, обертає помали дитину у чєреві головов у долину до кости так, єк си має вно вчінити“.

А в тому, що дитина від методики такого бабуїна скалічіла, винне те, що дитину пошнипили в ніч на неділю чи недотримання інших численних забобонів.

Відчувається, що Шекерик-Доників любить офіційну медицину. Про лікарів:

“От пусті тлумаки, лиш людем голов морочют, та єкіс слабости вигадуют, а вони шо знают! Відки вни годни зперти Божу волю або й силу! Пусте, земнєні боги! Прийде то до чьоловіка, шош ніби си випитає, поковтає по чьоловікови, шош пошкробає на папери и заберетци, а то нічьо ни помагає, хоть горохом по стіні”.

Натомість є примивники!:

“Кождому доброму примивникови зараз покаже, наколи зачне промовєти, шо хрестєнинови брекує. Ци то насланє, чи то пострів, чи в шош убрив, або переступив, ци то таки вид Бога, ци вид злих людий, и зараз пизнає, ци є з того вставанє, ци нима хрестєнинови… Хто си знає на снах, знаках, пригодах, то зараз и покмітит, ци подужіє, ци вмре слабий”.

Шекерик-Доників багато бавиться в доктора Комаровського:

“В дитини, котра б спала головков на мнєкім, витак має нифайну велику голов, отєк варінник, а єк спит на твердім, то в неї головка файна, отєк яблуко”.

“Діти оповивают, и туго ноги и ручки зтискают оповивачем, аби ни було вно витак каліков. Бо єк добре ни оповивав, то витак єму ноги можут си покривити” – сучасне ВОЗ каже все те саме навпаки – краще не пеленати дітей туго, так вони краще розвиваються, тоді як усі відсталі етнічні групи світу сходяться в тому, що чим тугіще, тим файніще.

“Дитину, котра ни хочє спати, плекают качулками маку, мочєними у молоці до плеканя, а вно вид цего спит, але рідко вживают, бо кажут, шо дитина дурна стає вид маку” – мабуть, популярний був спосіб, якщо люди дотримувалися усіх цих забобонів.

“Аби бісиця ни знала имня дитині, то вна тогди ни может єго пидмінєти. …Пидмінчє можна пизнати у хвили: вно росте паськудно. Тридушювате, ни говорит довго, дурновате, ни може ходити, каліка икас. З пидмінчєм є дуже великий клопит, бо вно ни до Бога, ані до людий, єк росте – просто пидмінчє, чьортівска дитина”.

І на все є відповіді. Якщо:

“Дитина ни може довго говорити, бо є тридушувата”.

“Єк дитина хрипит, шо спючі, то є скусовата”.

“Через цілий чєс, єк жінка у тєжи, ни можна їй їсти рибу, бо дитина буде слинава, мет ити слина з рота поворозом”.

“Ни можна си злостити, бо витак дитина буде злиснєк”.

“Котра мама дає дитині ссати цицки перед хрестинами, то тота дитина, єк виросте, то є дуже великий брехун з него”.

Художник Петро Буяк. З циклу “Гори”.

Гуцули – добрі сусіди одне одному:

“Там, де є дитина мала у хаті, то увечір затикают вікна полотном, аби ни витко світла, о є такі, шо мечют на світло всєкі чєрєки та буби, єк їх обитрут из себе, а то витак си висипає на дитині”.

Дієвий спосіб для кар’єрного зросту:

“Котра дитина їст гівна зпид себе, єк май підросте, то буде війтом або війтихов”.

Верховинський детермінізм

“Бо шо мама робит в тєжи; ци краде, ци п’є, ци б’єтци, ци курварит, така витак буде и та дитина, то все в ній си име”.

“Застівне викно си трохи видхєлює, аби приходили дванайціть судців и судили дитині долю. Всі дванайціть судців засідає на варцабу застівного викна, в тот чєс, скоро жінку лиш зберут злоги, и судє там безперестанку, аж доків си ни вчінит дитина”.

“Таков має бути дитина, икої си филі учінит. Єк доброї, то добров, єк злої, то злов, біднов, богатов, побожнов, курварем, убийником, злодієм і так далі”.

“А витак тоти всі дванайціть судців, єк вже си дитина учінит, урадє тай усудє, єк їй має житиси на цим світі – ци має панувати, ци бідувати, порєдно жити, ци лайдакувати, ци має кому житє вретувати або видобрати, и єков має смертьов умерти: свойов, ци ні, и єков: завіситиси, утопитиси, зарізатиси, або мают убити єго“.

А ви думали, що от так просто взяти і назватися верховинцем-гуцулом? Щоб могти називатися цим Великим іменем, треба дотримуватися цих Великих, часто безглуздих і кривавих, але звичаїв.

“– Безглуздий звичай!

– А все ж то наш звичай” – як сказав колись інший класик”.

Художник Петро Буяк. З циклу “Гори”.

*****

“Ми лиш потів є на світі здавен-давна осібним племенем, поків заховуємо й шєнуємо, тай уживаємо мову своїх дєдів, поків плекаємо переказані нам звичєї, поків носимо наші око рвучі убирі, правдиву красу Гуцулшіни.

Видимо, єк то виглєдаєт охаблено, єк жінка, идучі на єрмарок, уберетци в охаблений свитер, або в лінтавенькі міскі панчьохе, і видитци мушін у поганих румунцких капелюхах и міских, а тепер навіть у барабских опудовишях, ґумових черевиках. Сами скажіт, ци то ни устид, тай ни публіка, єк то погано виглєдаєт. Таков ношев Гуцули лиш себе понижєют, бо убераютци гірше барабів и старчюків, помітуючі красну й гонорову ношу своїх предків”.

Якщо зректися усього того, що  робило людину верховинцем, звідки тоді моральне право продовжувати називатися тим же іменем, що й їхні уявні предки? На чому базується сучасна верховинська окремішність?

*****

Якщо бути об‘єктивним, подібні верховинським безглузді звичаї і нелюдська етика були поширеними по усій території України ще в той час, коли були описані і систематизовані Шекериком-Дониковим, а подекуди і до сьогодні.

Але робити із цього набору дурниць собі “горянську ідентичність” здогадалися тільки у Верховині – лиш щоб виокремитися від українців як шось дуже відмінне. Ці люди ніяк не хочуть зрозуміти, що в Українських Карпатах є лиш дві суб’єктності – українська і романська. І якщо вони не такі, як ми, то готують собі циганську (перепрошую, румунську) перспективу. А це ся називає витоки сепаратизму.

Друга частина – “Ненависть” – за мотивами творчості Шекерика-Доникового буде обов’язково.

У блозі використано картини художника Петра Буяка.

Підписуйтеся на КУРС у Telegram та Twitter – лише найцікавіші і найважливіші новини Івано-Франківська і області!