Найбільшою проблемою було те, що люди займалися самолікуванням, яке часом набирало чудернацьких форм.
В серпні 1888 р. у селі Нижневі під Станиславовом винайшли оригінальний спосіб лікування хвороби шлунку. Двоє селян привели свого приятеля до колодязя біля ринку, прив’язали голого до дерев’яного стовпчика й обливали холодного водою, щоб вигнати з нього "тумана". Екзекуцію припинив хтось із перехожих, якого обурило таке знущання над хворим.
Цікавий випадок трапився у вересні 1908 р. Об одинадцятій годині ночі до поліційної інспекції Станиславова надійшло тривожне повідомлення. В одного з працівників залізниці, пересувача вагонів Михайла Малусіва, з’явилися симптоми вкрай небезпечної хвороби – азіатської холери. До вокзалу негайно прибули лікарі й уважно обстежили хворого.
Як бачимо з повідомлення в газеті "Кур’єр станиславівський" від 27 вересня 1908 р., страшний діагноз не підтвердився. Лікарі висловили припущення, що бідолашний залізничник просто чимось отруївся. Можливо, захворів на гостре запалення шлункового тракту через надмірне споживання ковбаси, квашених огірків і пива.
В 1909 р. дивного пацієнта оглядав один медик з Яремча, якого викликали до офіціанта Михайла Семенюка. Обстежуючи хворого, лікар з подивом відзначив, що його пацієнт… жінка. Проте її всі називали "Михасем" і знали саме як особу чоловічої статі. Незважаючи на викриття й штраф від староства у розмірі 30 корон за подання фальшивого імені, жінка продовжувала вдавати з себе чоловіка й носила чоловічий одяг до кінця життя.
Оригінальні манії траплялися й у тодішніх медиків, наприклад у доктора Шимона Клаара, який у 1900 р. винайшов засіб проти чхання. Проте станиславівська молодь сприймала цей важливий медичний винахід не надто серйозно. Студенти при кожній зустрічі з лікарем демонстративно чхали, чим страшенно його дратували.
Пан доктор не лише сварився з насмішниками, а й без кінця звертався до властей з проханням заборонити чхати на вулиці. Проте жодна установа не вбачала у чханні нічого злочинного і скарг лікаря не задовольняла. Мабуть, пан Клаар любив бути в центрі уваги, бо перед тим гучно прославився в 1899 р. В червні того року він завітав до ресторану Кьоніґсфельда, де якийсь п’яний офіцер гукнув щось на кшталт "хай цей жид звідси забирається". Пан Клаар не лише поскаржився на нахабу військовому командуванню, а й повідомив про цей, здавалось би, незначний випадок мало не в усі газети імперії.
В липні 1903 р. місцева преса повідомила про "цілителя" Клеменса Зубжицького, що мешкав у Пасічній під Станиславовом. Його методи лікування були описані в судовому протоколі зі слів свідка: "Зубжицький казав принести малий банячок, дві носові хусточки, шлюбну обручку, буханку хліба і шматок цукру, поставив усе те на стіл у кімнаті, закрив вікна фіранками і порадив слідкувати, щоб ніхто не ввійшов, бо його "може шляк трафити". Тоді почав молитися, ставати на коліна й знову підводитися і врешті повідомив, що "буде вже вам добре". За свої послуги "цілитель" брав дуже дорого. Суд не повірив у його лікарські таланти й засудив на два місяці ув’язнення за ошуканство.
Бувало й так, що самі медики виступали в ролі пацієнтів, і їхнім колегам доводилося рятувати їм життя. Так, у лютому 1908 р. відомий у місті лікар Єжи Розенбаум замість своїх звичайних ліків випадково випив атропін. Як відомо, ці ліки застосовують зовнішньо при хворобах очей, але при вживанні всередину вони можуть викликати смертельне отруєння. За життя свого колеги боролися найкращі медики міста – Володимир Янович, Станіслав Кубішталь, Максиміліан Мондшайн та інші. Після свого одужання пан Розенбаум розмістив у пресі зворушливе звернення до колег, у якому щиро дякував за порятунок.
Олена БУЧИК
