Американський експерт Еліот Коен вважає, що Захід переоцінив російську армію і дуже недооцінює українців. На його думку, час визнати, що Україна не лише стримала натиск, а починає перемагати.
Еліот Коен – професор Центру перспективних міжнародних досліджень університету Джона Гопкінса, у 2007-2009 роках працював радником Державного департаменту США. Колонка Коена «Чому Захід не може припустити, що Україна перемагає?» опублікована в журналі The Atlantic 21 березня 2022 року.
Коли я відвідував Ірак під час загострення 2007 року, я відкрив для себе, що оцінки у Вашингтоні відстають від реальності на 2-4 тижні. Щось подібне відбувається сьогодні. Аналітики і оглядачі неохоче визнають, що російське вторгнення в Україну заблоковане і війна зайшла в глухий кут. Втім, більше правди в тому, що Україна перемагає.
То чому західні аналітики не готові це визнати? Більшість професійних експертів, фахівців з російської армії, спочатку прогнозували швидку і рішучу перемогу Росії. Потім заявляли, що росіяни призупиняться, зроблять висновки з своїх помилок і перегрупуються. Потім казали, що росіяни могли б діяти значно краще, якби дотримувалися своєї доктрини. А зараз ці експерти бурчать, що все змінилося, що війна не завершена, а кількісна перевага все одно на боці росії. Ці провали аналітиків – один із аспектів цієї війни, які варто дослідити у майбутньому.
Тим часом є обмаль аналітиків, фахівців з української армії (така майже езотерична спеціалізація), і відтак Захід схильний ігнорувати прогрес, який Україна зробила з 2014 року завдяки важко здобутому досвіду і інтенсивним навчанням зі США, Великої Британії та Канади. Українське військо довело, що не тільки добре мотивоване, але й тактично вишколене, здатне вправно поєднувати легку піхоту з протитанковою зброєю, дронами і артилерією, аби регулярно розбивати значно більші російські формування. Українці не лише захищають свої укріплення в міських зонах, але постійно маневрують, виконуючи настанову Клаузевіца про те, що найкраща оборона – це щит з добре спрямованих ударів.
Небажання визнавати, що відбувається в Україні, виростає, принаймні частково, з прив’язаності експертів до свого предмета (навіть якщо він їм огидний з морального боку), а також з тренду наголошувати на значенні технологій (у росіян є кілька хороших зразків), на чисельності (тут у росіян перевага, правда, до певної міри) і військовій доктрині. Російська армія залишається в певному сенсі досить грамотною, і інтелектуали схильні захоплюватися елегантним тактичним і оперативним мисленням, не враховуючи при цьому практику. Але ця війна змусила звернути увагу на людський вимір. Скажімо, найсучасніші війська покладаються на сильний кадровий склад молодших офіцерів. Сержанти мають стежити за станом машин і керувати тактикою загонів. Російський сержантський склад сьогодні, як і раніше, слабкий і корумпований. А без спроможного сержантського корпусу навіть чисельніші і технологічно просунутіші машини, розгорнуті відповідно до військової доктрини, приречені бути розбитими чи покинутими, а війська загинуть у засідках чи розсиплються під вогнем.
Найбільша перешкода, яка не дає Заходу визнати успіх українців, втім, полягає в тому, що Америка за останні 20 років надто звикла вважати свою сторону неспроможною, неефективною чи некомпетентною. Пора вийти за ці рамки і осмислити очевидні факти.
А доказів, що Україна перемагає, є вдосталь, варто лише придивитися до доступних даних. Відсутність прогресу в росіян на лініях фронту – це тільки половина картини, до того ж викривленої картами з великими червоними плямами, які відображають не те, що росіяни контролюють, а території, крізь які вони проїхали. Провал майже всіх російських десантних атак, нездатність знищити українську авіацію і протиповітряну оборону, кількатижневий параліч 40-мильної колони забезпечення на північ від Києва досить красномовні. Втрати росіян приголомшують – між 7 і 14 тис військових убитими (залежить від джерела інформації), що передбачає мінімум 30 тисяч втрат пораненими, полоненими і зниклими безвісти. Це майже 15% чисельності всіх сил вторгнення, що достатньо, аби зробити більшість бойових частин неефективними. І нема жодних підстав вважати, що рівень втрат спадає. Насправді західні розвідки заявляють про незворотні втрати росіян на рівні тисячі загиблих щодоби.
Додайте до цього повторювані тактичні промахи, очевидні на відео навіть для аматорів: скупчена техніка на дорогах, жодної піхоти, яка б прикривала фланги, відсутність скоординованого артилерійського вогню, підтримки з повітря гелікоптерами і панічні реакції на засідки. Співвідношення знищеної російської техніки до захопленої чи покинутої складає 1:1, що свідчить про одне: армія не хоче воювати. Нездатність росіян зосередити свої сили на одній чи двох вісях атаки чи захопити якесь велике місто вражає. Як також і їхні серйозні проблеми з логістикою і постачанням, що вже ретельно аналізували відповідні експерти.
Російська армія вже задіяла більше ніж половину своїх сил у боях. Поза тими силами залишилося небагато. Російські резерви не мають підготовки, вартої обговорення (на відміну від Національної гвардії США чи Ізраїлю, чи резервістів Фінляндії), і Путін пообіцяв, що наступна хвиля призовників не піде на війну, хоча й нема певності, що він дотримається обіцянки. Розхвалені чеченські допоміжні частини були вщент розбиті і вже не використовуються чи не придатні до використання у спільних операціях з армією. Суспільне невдоволення в Росії придушили, але воно скипає через протести окремих сміливців, а сотні тисяч технічно підкованих молодих людей втікають від призову.
Якщо росія й веде кібервійну, то це не надто помітно. Російські кібервійська не вивели з ладу українські комунікації. Пів дюжини генералів загинули чи то через недоліки в системі оповіщення, чи то у відчайдушних спробах врятувати ситуацію на лінії фронту. І до цього маємо кілька негативних індикаторів з іншого боку: жодної капітуляції українців, жодних ознак паніки чи розпаду в військах. А кілька місцевих квіслінгів, таких як велика проросійська риба Віктор Медведчук, закрили роти чи втекли з країни. І вже приходять рапорти про локальні українські контратаки і відступи росіян.
Як стверджував Філіпс О’Браєн з Університету Сент-Ендрюс, фотографії зруйнованих лікарень, мертвих дітей і розбомблених кварталів точно передають терор і жорстокість цієї війни, але вони не передають її військових реалій. Грубо кажучи, якщо росіяни й зрівняють із землею якесь місто і вб’ють цивільних, вони все одно не впораються з його захисниками, які з-під уламків будуть героїчно й ефективно мститися загарбникам. Так росіяни, до речі, діяли 80 років тому у Німеччині. Більш стримана журналістика — The Wall Street Journal вигідно виділяється в цьому сенсі — давала детальні огляди про розкриті битви, як-от знищення російської батальйонно-тактичної групи у Вознесенську.
Більшість коментаторів дивляться на цю війну надто вузько, представляючи її виключно як конфлікт між росією і Україною. Втім, як і більшість війн, ця розгортається між двома коаліціями, хоча і ведеться Росією і Україною. Росіяни мають підмогу чеченців, які ще не показали особливої ефективності (і рано втратили свого командира), можуть залучити сирійців, які ще менше будуть здатні на інтеграцію з російськими частинами, можуть сподіватися на половинчасту підтримку Білорусі, чиї громадяни почали саботаж на залізницях і чия армія здатна вчинити заколот, якщо її примусять до вторгнення в Україну.
Українці мають своїх союзників також – близько 15 тисяч іноземних добровольців, з деяких із них, мабуть, жодної користі, але частина справді цінні – снайпери, військові медики та інші фахівці, які воювали у складі західних армій. Ба більше, українці мають доступ до військової індустрії таких країн, як США, Швеція, Туреччина і Чеська республіка. В Україну щодня тече сучасне озброєння – найкращі протитанкові і протиповітряні засоби, дрони, снайперські гвинтівки, спорядження і боєкомплект. Крім того, варто згадати, що в США є унікальні розвіддані не тільки про російські позиції, а й про наміри росіян і поточні операції. Члени американської розвідувальної спільноти були б дурнями, якби не ділилися цією інформацією з українцями. Зважаючи на розгортання і вправність української протиповітряної оборони, можна стверджувати, що дурнями вони не є.
Розмови про «тупик» заважають побачити динамічну якість війни. Що більше ти здобуваєш успіху, то більша ймовірність, що й надалі ти будеш успішним. Що більше програєш, тим імовірніше продовжиш зазнавати поразок. За великим рахунком нема жодних відкрито доступних доказів, що росіяни здатні перегрупуватися і відновити постачання. Зате є багато ознак на користь протилежного. Якщо українці продовжать отримувати перемоги, ми, мабуть, отримаємо більш очевидні ознаки катастрофи у російських частинах, масову здачу в полон і дезертирство. На жаль, російські війська також скажено подвоять зусилля в тому одному, що вони справді вміють робити, – бомбардувати міста і вбивати мирних мешканців.
Українці роблять свою справу. Тепер час озброїти їх так, як того вимагають обставини, що частково вже й робиться. Ми повинні задушити російську економіку, збільшуючи тиск на російську еліту, яка здебільшого і не купилася на химерну путінську ідеологію «пасіонарності» і великоросійський націоналізм. Ми повинні задіяти офіційні і неофіційні засоби, аби пробити інформаційний кокон, яким режим Путіна намагається відгородити свій народ від новин про те, що тисячі їхніх молодих хлопців повернуться додому каліками, або в трунах, або взагалі не повернуться з дурної і безчесної війни проти нації, яка буде ненавидіти їх вічно.
Ми повинні готувати суди за військові злочини і починати називати підсудних, як це слід було б робити протягом Другої світової.
Понад те, ми маємо оголосити про План Маршалла для відбудови української економіки, бо ніщо так не посилить впевненість українців, як знання, що ми віримо у їхню перемогу і готові допомогти збудувати гідне майбутнє для народу, який так завзято б’ється за свою свободу.
Щодо фіналу, то слід розуміти, що Путін – негідник, і точно не сором’язливий. І коли він захоче зійти зі сцени, він дасть знати. До того часу єдиний спосіб завершити війну з мінімумом людських страждань – це продовжувати бити ворога.