Павлові Короткому з Івано-Франківська – 45. За професією він – інженер-механік нафтового обладнання, закінчив інститут нафти і газу. До війни працював у промисловому будівництві, пасажирських перевезеннях, був постачальником будматеріалів. Не мав до війська жодного стосунку. Попри те, що був обмежено придатний до служби в армії, пішов добровольцем захищати Україну. Героя з себе не робить, а каже, що “тоді багато хто приймав таке рішення”.
Павло став одним із героїв фотопроєкту “Сталеві духом”, щоби розповісти про досвід війни і допомогти з пошуком ресурсів на лікування фантомного болю, який тривожить багатьох його побратимів.
У зону бойових дій Павло потрапив наприкінці квітня 2022 року. Служив у роті контрдиверсійної боротьби. “Ми виконували функції розвідки: тихенько зайшли, зробили, що треба, і тихенько вийшли”, – розповідає він. Поранення отримав під Гуляйполем 30 грудня. “Це була контратака. Там трошки нас відсунули, і ми мали відбити наші позиції назад, але потрапили під мінометний обстріл, – продовжує чоловік. – Я зразу побачив, що втрачена права рука. Коли побачив, що висить кисть лівої, і що кістка розроблена, почав кричати про допомогу. На ліву руку турнікет поставив командир, на праву – медик”.
Після того як Павла поранило, обстріл тривав ще хвилин 40, а потім його евакуювали. “До евакуаціїї я йшов своїми ногами, мене лише притримували з двох боків. У ногах були осколки. А бронік все витримав”, – додає він.
Пораненого відвезли в Гуляйполе, далі – в Покровське, а відтак – у Запоріжжя, де зробили операцію. “Руку праву – там вже не було що збирати – просто дорізали. А ліву зібрали, в принципі”, – резюмує поранений.
Праву руку йому ампутували вище ліктя. Фантомні болі, каже, присутні від першого дня.
“Це постійне фантомне відчуття кисті. Це пояснити дуже важко. Я постійно чую зажату руку. По 10-бальній шкалі біль скаче від 3 до 8 протягом дня”, – роз’яснює він. Чоловік твердить, що знеболювальні не приймає, бо “маленькі дози не діють, а великі – небезпечні”. “Мені зразу в лікарні сказали, якщо збільшувати дозу, то за місяць буду наркоманом”, – зауважує чоловік.
Великих планів на прийдешнє Павло наразі не складає. Хоче завершити лікування, яке тягнеться одинадцятий місяць. А потім думає працевлаштуватися. Але це залежить від того, як ліва рука буде працювати. “Правої нема, а то все протезування, це все таке, умовне. У мене є механічний протез, але це не те, що рідна рука, навіть пошкоджена”, – додає він.
А найголовніше – “поки є діти маленькі, треба ними займатися, вчити їх”. Чоловік вважає, що приклад трирічному синочку і десятирічній донечці вже подав. Суть його в тому, що не треба боятися захищати свою Батьківщину.
Тож долучаймося донатами, допомагаймо нашим воякам полегшити страждання від фантомного болю:
- монобанка – https://send.monobank.ua/jar/8Bk7bmkfDp
- картка – 5375 4112 0987 8748
Повна історія Павла – на сайті проекту “Сталеві духом”.
Читайте також: