«А як правильно з ними говорити?..» – це одна з фраз, яку найчастіше чув ветеран Андрій Фармуга від людей після повернення з фронту. До нього підходили на вулиці – рідні військових, соцпрацівники, службовці ЦНАПів, бізнесмени. Вони шукали ключ – як підтримати, не нашкодити, як бути поруч, не викликаючи болю.
Андрій – ветеран, керівник ветеранського напрямку платформи «Тепле Місто». Доброволець 2014 року, оборонець Донецького аеропорту. Між АТО і повномасштабною війною він проводив групи підтримки «рівний рівному», допомагав ветеранам знаходити мову для розмов про себе. Після повномасштабного вторгнення знову став до зброї, пішов у свою бригаду, воював на Луганщині та Донеччині – і вдруге повернувся з війни.
У співпраці з психологинею Оксаною Бриндзак створив курс, щоб допомогти цивільним навчитись взаємодіяти з ветеранами без страху й бар’єрів. Бо мова підтримки – це теж мова, і її можна опанувати.
Він пройшов складні етапи військового досвіду, багато бачив і пережив, але завжди залишався уважним до людей і до себе. У цій розмові – особистий досвід Андрія, болючі точки фронтової пам’яті, спостереження про адаптацію та прості поради, які можуть стати опорою для кожного, хто хоче бути поруч із тими, хто повертається або має досвід війни.
Цей текст – не інструкція. Це розмова з ветераном, який прожив війну й повернення з неї. Це спроба доторкнутися до досвіду, який важко вмістити в слова.
«Повернення з війни може бути страшнішим, ніж поїздка на фронт»
– Ви маєте довгу історію участі в бойових діях. Яким для вас було повернення до цивільного життя?
Після 2014 року моє коло спілкування поступово змінилося: стало багато військових, учасників бойових дій, волонтерів. Тому для мене і моєї родини з початком повномасштабної війни рішення піти на фронт було природним – це був єдиний варіант. Але от повернення стало справжнім викликом.
– У чому саме складність повернення?
Ти ніби потрапляєш у зовсім іншу реальність. Цивільне життя здається дивним, складним, надто багатошаровим. Там, на війні, все простіше, чіткіше. Горизонт планування – кілька днів. А тут – напівправда, натяки, невизначеність. І хоч ти повертаєшся у своє місто – воно водночас чуже. Це схоже на еміграцію у країну з іншою мовою і культурою. І можуть з’являтися ірраціональні страхи: а чи зможу я знову бути тут своїм? Чи знайду місце?
– Це звучить так, ніби легше залишатися на фронті?
Це, можливо, звучить дивно, але на фронті усе зрозуміло: є конкретні задачі, ризики, правила. Тут – інша складність. І я фіксував це у собі: як не дивно, але страх повертатися був більшим, ніж страх іти на війну.
– З якими некоректними запитаннями стикалися після повернення?
Добре, що рідше питають «Скількох ти вбив?». Раніше це питання звучало частіше. Але з’явилося інше – «Коли закінчиться війна?».
Це боляче. Бо, по-перше, це не залежить від нас. По-друге, це питання ніби покладає відповідальність на того, хто бореться. Мої побратими і посестри теж говорили, що це їх злить. Адже військові першими зацікавлені в завершенні війни. Бо вони знають ціну кожного дня бойових дій.
Як говорити з військовими, щоб не ранити. І чому найкраще – просто бути щирими
– Яких тем краще уникати у розмові з військовими? Як говорити, щоб не ранити?
Передусім не варто випитувати про військовий досвід, особливо коли людина має поранення. Люди часто цікавляться: «А як тебе поранило?», «Де це сталося?» – і зовсім не розуміють, що за цим можуть стояти надто сильні емоції: страх, сором, біль.
Якщо людина сама ділиться – це означає, що вона вам довіряє. І це важливо, бо після повернення з фронту часто взагалі зникає довіра до цивільних. У військових мозок звикає до спрощених моделей: сприймає людей за формою – свій чи чужий, без півтонів. Це чорно-білий світ, у якому легко орієнтуватися.
А от у цивільному житті все набагато складніше. Ти не знаєш, хто перед тобою. Людина може бути вишукано ввічлива, але що в неї всередині – неясно. І тому реакція мозку – тривожна.
Підходити ззаду – небезпечно, може спрацювати інстинктивна реакція. Хтось просто захоче обійняти – а може отримати по зубах. Це не агресія, це захисна реакція.
Маю особистий досвід. Десь перед Новим роком я скуповувався у супермаркеті. Людей багато – я ще якось справлявся. Але коли ми стали в чергу на касу і позаду мене опинилися двоє цивільних чоловіків, у мене буквально потемніло в очах.
Бо у нас зона позаду – це сліпа зона, зона підвищеної небезпеки. Я мало не вибіг з магазину – мені потрібно було віддихатися, прийти до тями. Це був сигнал, наскільки мозок не готовий спокійно справлятися з такими ситуаціями.
– Як цивільним поводитись, якщо хочеться підтримати, але є страх сказати щось не те?
Це нормально – не знати, як себе повести. Але найкраща тактика – це відвертість. Сказати: «Я хочу з тобою поговорити, та боюся тебе образити. Я не був/була на війні, можу не знати чогось важливого». І це буде правильно, бо людина відчує щирість. Не знати – не соромно. Найкраще сказати це вголос. «Я не знаю, що сказати, але я поруч. Я готова тебе слухати, коли ти будеш готовий говорити». Це і є справжня підтримка.
У військових дуже сильно розвинене відчуття неправди. Вони добре зчитують мову тіла. Якщо слова про одне, а тіло говорить інше, це сприймається як напівправда – і довіра зникає. Тому найкраще – бути собою. Навіть сказати: «Я не знаю, про що можна, а про що ні, – давай домовимось».
Ще одна річ – дати можливість людині не відповідати. Якщо в розмові щось торкнуло – має бути простір для «стопу». Людина має відчувати, що вона контролює межі цієї комунікації.
– А про що говорити можна?
Є нейтральні теми, які створюють безпечний простір. Їжа, подорожі, погода, книжки – ці дрібниці можуть стати місточком до нормальної розмови. Якщо ми з різних світів, не варто зразу починати з найболючішого. Смол-ток – це не порожнеча, це спосіб встановити довіру.
Можна подякувати за службу, але не розпитувати: «А де ви були, а що бачили?». Якщо людина сама хоче поділитися – це говорить про її готовність до цього.
«Нанесення добра»: як підтримувати, щоб не зробити гірше
– Коли близька людина повертається з війни або полону, всім хочеться допомогти. Але чи можна взагалі прискорити процес адаптації?
Ми хочемо, щоб людина забула страшне і швидше повернулась у норму. Але в голові немає перемикача, який дозволяє просто так переключитись у режим мирного життя.
Особливо коли мова про досвід полону. Це історія не лише про фізичне насильство. Полон – це коли людину цілеспрямовано знищують як особистість: стирають кордони, принижують гідність, ламають внутрішній світ. Після цього не можна просто «стати собою». Це дуже чутливий процес.
Це як із хворим горлом: ми хочемо, щоб завтра перестало боліти, але так не буває. Навіть якщо випити 300 таблеток – буде гірше, а не краще. Ось так само і з психікою.
Рідним я б радив пройти навчання комунікації. Це буде інший контакт. Не про розпитування, не про тиск. А про дивитися очима людини, яка пережила якісь негативні події. І бути з нею поруч.
– Що конкретно можна робити, щоб не травмувати людину ще більше?
Перше, як я вже зазначав, – говорити про нейтральне. Просте, людяне: як пройшов день, що смачного зʼїв, яка музика чи погода. І при цьому підкреслювати свою любов і прийняття. Друге – хвалити за дрібниці. Не перебільшуючи, не сюсюкаючи – а з повагою: «Ти молодець, що вийшов сьогодні на вулицю». Це кроки до відновлення довіри.
– А як щодо фізичних дотиків, обіймів? Вони ж зазвичай – прояв любові.
Після досвіду війни у багатьох військових змінюється сприйняття фізичного контакту. Фізичні кордони – це дуже важливо. Але навіть найближчі люди мають питати дозволу на дотик. Обійми чи дотики можуть бути тригером, навіть якщо здаються проявом турботи.
Буває так, що малознайомі люди хочуть обійняти. Вони думають, що роблять щось хороше. Але вдвічі приємніше, коли тебе просто питають: «Можна тебе обійняти?». Це вже про повагу до кордонів.
– У чому ще люди часто помиляються, бажаючи підтримати?
Часто родичі або знайомі, бажаючи проявити турботу, надмірно опікуються, чим шкодять. Як кажуть – «посадити на шию і годувати з ложечки». Це не допомога. Для військових це часто виглядає як визнання їхньої безпомічності, хоча вони – люди, які вижили у пеклі.
Я це називаю «нанесенням добра». Людині можна завдати болю – не лише кулаком, а й турботою, яка не була потрібна. Я подібне теж пережив, після повернення, – це було щиро, але нав’язливо.
Краще просто сказати: «Я подумала зробити для тебе ось це – тобі ок?» – і дати людині вибір. Поважати її силу, її автономність. Повага — це не тільки слова. Вона виявляється в тому, щоб дати простір, бути поруч, але не «садити на шию».
Розмова на рівних
У спілкуванні з ветераном важливо говорити з ним на рівних. Не потрібно ставати у позицію дитини, яка дивиться знизу вгору, і не ставати надто дорослим, який нібито краще знає, як має бути. Це має бути розмова на рівних – просто людини з людиною.
Чіткі домовленості – як основа безпеки
Ветерани часто не люблять спілкуватися з журналістами, бо це схоже на розмиту картинку. Вони не знають, чого очікувати, і це лякає.
Тому варто чітко проговорити, про що буде розмова; які теми плануються; на що можна не відповідати; що все під контролем: якщо щось некомфортне, ви просто переходите до іншого питання, якщо ветеран втомився, то може зупинити розмову у будь-яку мить.
Це дає відчуття: «Я керую. Я у безпеці. У мене є пульт». А ще – це прояв глибокої поваги.
Присутність, простір і тиша – теж підтримка
Ми маємо навчитись давати простір і час. Не рятувати, не втручатися з готовими рішеннями – а бути поруч. Це тиха присутність: «Я тут. Я є. Якщо потрібно – скажи». І коли щось відбувається – питати: «Чим я можу допомогти тобі саме зараз?».
Як діяти, якщо людину «виносить»?
Часто у військових можуть траплятися напади тривоги чи флешбеки. Вони виникають раптово, часто через тригер: запах, звук, температуру, дотик, колір. Флешбек – це не спогад, який ми взяли з шафки, подивилися і поклали назад. Це повне занурення – мозок і тіло реагують так, ніби людина знову там. І вмикається вся сенсорика: звук, запах, візуальний образ, дотик. Мозок не просто згадує, а заново переживає.
У таких випадках важливо «заземлити» людину. Навіть найпростіші речі можуть допомогти.
Звернутися по імені – це найперший «якір», знайомий нам змалечку.
Дати попити води – ковтальні рухи запускають відчуття безпеки.
Спокійно розказати, де ви зараз: «Ми у кавʼярні. П’ємо каву. Говорили про…»
Варто попросити назвати щось із реальності: «Який сьогодні день тижня?»; «Що ти бачиш навколо?»; «Якого кольору ця серветка? Вона м’яка чи тверда?» і таке інше.
Це не дрібниці – це ключ до того, щоби повернути людину в теперішній момент. Бо це переключає мозок – він не може одночасно бути у флешбеці і виконувати інші задачі. Тому такі прості «заземлювальні» питання і дії часто працюють найкраще.
Розмовляла Катерина ІЗОТОВА
Читайте також:
- Олег Шульга, позивний Бандерас: “Війна і вся катастрофа, що з нами діється, – це переродження”
- Руслан Павлов: “Найбільша наша перевага – мотивація. Ми розуміємо, що за нами вся країна”
- Петро Шкутяк: “Я приймаю те, що можу загинути. Це мій метод боротьби зі страхом”
- Юрій Гапончук: Про війну, ветеранський спорт і доступний Франківськ
- Інструктор 102 бригади Коба: “Не хочете бути воїном – станьте солдатом”
- Як воює прикарпатська 102 бригада ТрО. Розповідає Мирон Дмитрик
