З одного боку, тільки й розмов про трансплантацію “Промприладу”, чи про те, як урухомити стагнуючий Локомотиворемонтний завод, чи десятилітню епопею навколо історичного комплексу Броварні, чи про той же майже вбитий спиртзавод… і ще, і ще. Це великі споруди, що були не лише бюджетотворними підприємствами, але й важливою частиною історії міста і його лицем. Ми знаємо про шкіряний промисел Марґошеса і спиртове виробництво Лібермана, які ще застало нинішнє покоління.
Читайте також: Про спадщину, реконструкцію і любов
Коли у 1998-99 роках створювався перший Стратегічний план міста, розмови про перелік виробництв, які найпевніше припинять своє існування в найближчі десятиліття, приводили хіба до кпинів, і роздуми про майбутнє Франківська як фестивально-туристичного і міста з великою кількістю вишів та студентів вважались мало не зрадницькими… Однак час прийшов, і сталося все, як говорили ті, з кого підсміювалися. І коли тепер здається, що непереборні зовнішні обставини підкинули проблеми місту і його керівництву, – то ні, все було прогнозоване.
На жаль, і сьогодні розмови про радикальне переоблаштування історичного спадку вважаються ледь не романтичною маячнею і “активно ігноруються”. А насправді у місті залишився єдиний ресурс – це його архітектурна спадщина.
Про трансформації архітектурного ресурсу давно говорять в цілому світі. І в останнє десятиліття успішно реалізовуються проекти, які не знищують старий фонд, а використовують його з пієтетом, надаючи йому нових сенсів. І сенси ці не в радикальних реконструкціях, а у віднайденні тієї поетичної та образної наповненості, яку вони – ці споруди – ще несуть в собі з часів їх створення. І виявляється, це не лише можливо, але й продуктивно. Для прикладу (вкотре) я привів би ще один із найсвіжіших таких зразків – це комплекс “Каnaal” в Антверпені.
Художній дилер Аксель Вервордт розпочав “Канааль” 18 років тому як амбіційний культурний та житловий комплекс поблизу Антверпена. Свого часу це були далекі промислові околиці міста.
Силует і образ Каnaal формують складські та промислові споруди з червоної цегли, склади і елеватори зерна колишніх пивоварного і спиртового заводів, побудованих у 1857 році. Вервордт звернувся до бельгійських архітекторів із студії “Богдан & Van Брок” та “Coussée, Goris і Stéphane BEEL”. Була прийнята формула, що це буде місце, де “мистецтво, архітектура та природа стануть власне такими”. За декларації проектної групи “Богдан & Van Брок”, нова архітектура – це різні дисципліни, пов’язані з концептуальною структурою, проектуванням або організацією складних систем.
У програмному документі “Богдан & Van Брок” читаємо таке: “Ми проектуємо простори для колективного життя в міських та сільських громадах, щоб вони стали чудовими місцями. Зосереджуємо увагу на якості життя людей та активізації громадського простору, а не тільки на будівлях, оскільки вважаємо, що соціальні відносини вмонтовуються в просторові відносини. Прагнемо солідарності на глобальному рівні, що народжена з надії на спільне майбутнє. Це спільне майбутнє пропонує нові можливості для людства, для того, щоб реалізовувати свої потреби та прагнення, одночасно покращуючи стан планети. Очевидним є те, що дизайн просторового середовища є актом спільного творення суспільств, спільноти, політики, економіки та технології, а не одинокий акт творчості”.
Читайте також: Архітектурна спадщина Івано-Франківська: чи справді ми розуміємо, що це таке і навіщо вона нам?
У Румунії Она Богдан виконувала обов’язки державного секретаря при Міністерстві культури в 2016-2017 роках, а зараз разом із громадською платформою “Румунія 100” сприяє розвитку культурної спадщини для створення соціальної єдності. У Бельгії Лео Ван Брок визначив чіткий порядок денний як архітектор уряду Фландрії (Vlaams Bouwmeester) – вища якість життя, ширший простір для людини та природи, сталий розвиток та культурна стійкість.
На сьогоднішній день в комплексі є 98 апартаментів (більша частина яких була продана), 30 офісів, пекарня Poilâne, ресторан екологічно чистого виробництва, ресторан і багатофункціональна аудиторія, а також офіси, майстерні, виставкові зали компанії Axel Vervoordt і виставкові приміщення.
Комплекс Kanaal почав формуватися в 1998 році, коли Вервордт показав своє придбання (старий комплекс) в інтернеті. Керувався він в першу чергу потребою розмістити свою колекцію, але створюючи їй належне середовище. У 2000 році він встановив там інсталяцію Аніса Капура “На краю світу”, величезну червону куполоподібну структуру, яка служить символічним серцем міста. Після того, як він придбав весь комплекс, проект Kanaal перетворився на місце розгортання щоразу нових планів. Ця банальна нерухомість стала місцем, яке об’єднує старе і нове, – це пустка, яка набула нового наповнення і отримала нове майбутнє.
Підхід Вервордта до проекту відображає все, що він робить. “Я ніколи не маю чіткого відчуття того, до чого я прагну, – говорить він. – Це починається з почуття, і я продовжую це. Важливо також, щоб сам простір міг говорити; що душа архітектури повертається. На сьогодні архітектура досить однозначна – але я думаю, що діалог з цими старими стінами має значення, і це старе додає свіжості”.
Наскільки це можливо, старі фабричні споруди залишалися незмінними. У галереї Escher, де зараз експонується виставка Люсії Бру, великі отвори, що використовували для зберігання зернових силосних танків, все ще видно у підлогах другого поверху. У просторі Карнак, присвяченому постійним виставкам з Фонду Акселя Вервордта, збережені урочисті і потужні бетонні колони, що використовувалися для підтримки 60-метрового силосного складу. А тепер це виставковий простір для артефактів з VI по VIII століття. Тим часом над галереєю розміщені житлові помешкання.
“Це сила матеріалу, який ми так сильно відчуваємо, – пояснює Вервордт. – І ця архітектура створює мало не релігійне почуття. Промислова архітектура настільки цікава, що виразна сама по собі. Колись це споруджувалось не для краси, а мало служити певній меті. Це суто прагматична річ. І тому це робить цю архітектуру такою зворушливою”.
Іншими прикладами адаптивного повторного використання є каплиця XIX століття, в якій зараз перебуває “Червона зміна” Джеймса Туррелла з 1995 р., і вісім бетонних силосних башт, які були перетворені в круглі квартири. Роботи Марини Абрамович, Отто Болла та Тацуо Міяджіми знайшли тут постійне місце експонування на нижніх поверхах.
Читайте також: Це місто просто приречене
Сам Вервордт втілив перетворення старого складу в каплицеподібний виставковий простір з допомогою свого давнього друга і співавтора, японського архітектора Тацуро Мікі. Тут мистецтво виставляється в медитативному “чорному кубі”. Вервордт вважає за доцільну на цей випадок для простору галереї форму куба: “Білі стіни привертають велику увагу. Мистецтво експонується виграшніше з чорними стінами; світло потім виходить з самих творів”.
У цій галереї під назвою “Генро I” і “Vervoordt” зібрано масив робіт Гутай і Нур, творів Люцио Фонтана, скульптури монахів Луохана XIII століття та трьох величних картин воїна Шираги серед іншого.
Це цікавий досвід перетворення давніх використаних промислових споруд, що втратили свій сенс та промислову доцільність в реальному часі. Але що захоплює – це здатність когось (в цьому випадку того ж мецената) не аналізувати ризики і не вправлятись у менеджерських “виходах з ситуації”, а створювати нову реальність, виходячи з тієї ж поезії і незбагненного мрійництва, яке є всеохопним прагненням до зміни мислення і світу. Те, чого ми позбулись, борюкаючись з комунальними негараздами і нездатністю перетворювати виклики і проблеми у нові шанси і нові сенси.
Той же Вервордт зовсім обеззброює наголосом на те, що “тут немає ніякого реального програмування”. Він заявляє: “Саме створення “Kanaal” і час роботи над цим – це було для мене виставкою і творенням нового мистецтва. Як і для всіх, хто брав у цьому участь. Я не думаю про терміни чи виконавців, я просто хочу показати те, що відчуваю”.
Підписуйтеся на КУРС у Telegram та Twitter – лише найцікавіші і найважливіші новини Івано-Франківська і області!
