Українці і весь демократичний світ повинні працювати в напрямку єдиного прийнятного фіналу цієї війни – задля перемоги України, переконана Енн Епплбом.
Енн Епплбом – експертка з міжнародної політики, Центральної і Східної Європи, викладачка Інституту SNF Agora в Університеті Джона Хопкінса, авторка багатьох книг, зокрема, «Сутінки демократії. Оманлива привабливість авторитаризму», «Червоний голод. Війна Сталіна проти України», «Історія ГУЛАГу», «Залізна завіса: Приборкання Східної Європи» та інших, лавреатка Пулітцерівської премії та Премії Даффа Купера. Колонка Енн Епплбом «Україна повинна перемогти» опублікована в журналі The Atlantic, постійною авторкою якого вона є.
Війна в Україні досягла переломного моменту. Російські війська, які вторгнулися в Україну з півночі, півдня і сходу, зараз заледве рухаються. Вони цілять у школи, лікарні, житлові будинки, у театр, де ховалися діти, але вони не контролюють навіть ті території, які окупували. Нічого дивного: обмаль українців погоджуються на колаборацію з окупантами. Переважна більшість, понад 90%, вірять, що вони переможуть загарбників. Українська армія відмовляється здаватися навіть у містах, цілком знищених бомбардуваннями.
Російські планувальники очікували, що вся війна й повне завоювання України триватиме ніяк не більше шести тижнів. Понад половина цього періоду вже минула. Має настати фінал, момент, коли конфлікт зупиняється. Українці і демократичні держави, які підтримують Україну, повинні працювати для досягнення цієї мети. Цією метою не повинно бути перемир’я, чи якийсь сумбур, чи рішення підтримувати український опір протягом наступного десятиліття, чи обіцянка «знекровити росію», чи будь-що інше, що продовжить боротьбу і нестабільність. Метою має бути перемога України.
Перед тим як добиватися чогось, слід собі уявляти, як це щось виглядає. І в цій війні перемогу уявити не складно. Вона означає, що Україна залишається суверенною демократією, з правом обирати своїх лідерів і укладати угоди на свій розсуд. Можливо, кордони зміняться, можливо, Україна оголосить нейтральність, але це вирішувати саме українцям, а не на вимогу чужинців. Можливо, потрібні міжнародні миротворці. Що б не сталося, Україна має отримати певність, що російська війська не повернуться.
Уявіть наслідки такої перемоги. У Вашингтоні більшість людей довго вважали, що Україна – частина регіонального конфлікту і що Україна – це шмат території, яким більше переймалися росіяни, ніж ми, і завжди будуть. Але це більше не правда. Українці, і особливо їхній президент Володимир Зеленський, піднесли свою справу на глобальний рівень, доводячи, що вони б’ються за універсальні цінності – за демократію, так, але також за певну форму громадянського націоналізму, заснованого на патріотизмі і повазі до права, за мирну Європу, де суперечки вирішуються інституціями, а не війнами; за опір диктатурі.
Зеленський змусив американців згадати Перл Гарбор. А перед німецьким парламентом він з’явився з фразою «Ніколи знову» – це мантра, яка означає, що жодному гітлеру більше не дозволять піднятися, – і сказав депутатам, що у світлі брутальної війни в його країні ці слова втратили вартість. Європейський парламент Зеленський закликав довести, що вони справді європейці, і прийняти українців до Євросоюзу.
Його мова ефективна, тому що пробуджує принципи, які об’єднують в одне ціле більшість європейців, американців і багато інших людей в усьому світі, нагадуючи їм, наскільки гіршим був світ в кривавому минулому і наскільки гіршим він може стати в майбутньому, якщо ці принципи більше не матимуть значення. Слова Зеленського резонують, тому що вони – правда. Перемога для України дійсно буде перемогою усіх, хто вірить у демократію і верховенство права. Вона додасть сміливості і громадянам нинішніх демократій, і демократичній опозиції в Росії, Білорусі, Кубі, Гонконзі. «Їхня боротьба – наша боротьба», – сказала мені знайома з Венесуели минулого тижня. Інституції, які захищають держави, що втілюють ці ідеї, передовсім Європейський Союз і НАТО, також зміцніють.
Слова Зеленського так чіпляють, бо росіяни також надали війні жахливого смислу. Російський міністр закордонних справ заявив, що ця війна змінить глобальну політику: «Це зовсім не про Україну, а про світовий порядок. Нинішня криза – це доленосний, епохальний момент сучасної історії. Це відображення битви за те, яким буде світовий порядок». Дуже схоже на те, що заявляв Сталін, коли закінчилася Друга світова: «Кожен нав’язує свою систему так далеко, наскільки може досягнути його армія».
Президент Путін планував, що російська армія нав’яже Україні автократичну й клептократичну російську політичну систему. Наразі російська окупація деяких українських міст нагадує радянську окупацію Центральної Європи в кінці Другої світової війни. Урядовці і громадські діячі – мери і поліція, члени парламентів, журналісти, куратори музеїв – були арештовані, і більше їх ніхто не бачив. Цивільних тероризували без розбору. В Маріуполі місцева влада повідомляє, що мешканців примусово депортують до Росії, як колись радянські секретні служби депортували громадян країн Балтії, поляків та інших в Росію після вторгнень 1939 і 1945 років. У випадку перемоги Росії ця тактика буде заснована по всій Україні, спричинить масовий терор, насильство і нестабільність на довгі роки. І так, якщо ми приймемо таку розв’язку, автократи від Мінська до Каракаса і Пекіна візьмуть до відома: геноцид тепер дозволено.
Саме тому, що ставки такі високі, наступні кілька тижнів будуть надзвичайно небезпечними. Путін зробить усе можливе, аби залякати. Незвичайна промова минулого тижня, в якій він назвав російських критиків війни «покидьками», «зрадниками» і «мушками», мала саме таку мету. Він говорив про потребу Росії в «самоочищенні», використовуючи слово з тим самим коренем, що чистка, термін, який вживав Сталін, наказуючи знищувати своїх ворогів.
Путін старанно пробуджує найгіршу і найкривавішу епоху радянської історії, аби унеможливити навіть натяк на якусь домашню опозицію. Він просто викинув 30 років економічних здобутків, 30 років інтеграції Росії зі світом, 30 років інвестицій лише для того, аби повернути стрілки годинника до часу його юності – часу, який більшість росіян вже й не пам’ятають і повернення якого хотіли б обмаль людей. Здається, Путін вірить, що лише найвищий рівень страху відверне людей від протестів, коли вони зрозуміють, до чого довели їхню країну. Можливо, він правий.
З тих самих причин Путін і його пропагандисти розкидаються натяками на хімічну і ядерну зброю. Вони хочуть, щоб іноземці, особливо американці, боялися допомагати Україні. Використання гіперзвукової зброї, погрози ядерною зброєю на російському телебаченні, практика військових навчань останніх років, коли симулюється ядерний удар по Варшаві чи підрив атомної бомби у атмосфері, – все це має одну мету. Таку ж має дивний і нахабний антипольський лист Дмітрія Мєдвєдєва, дружбана Путіна, який недовго служив президентом Росії до того, як Путін вирішив повернути крісло собі. Ця писанина містить образи, завуальовані погрози і поширені ще в радянські часи нарікання на те, що поляки «невдячні» Червоній Армії за визволення Польщі від Гітлера, хоча потім вона встановила в Польщі брутальний окупаційний режим. Серед іншого Мєдвєдєв нагадав: Польща може бути наступною. Недавній російський ракетний удар по базі біля польського кордону – це той самий меседж.
Як мав би відповісти Захід? Є лише одне правило: ми не повинні боятися. Росія хоче, аби ми боялися. Боялися так, аби аж заклякли від страху. Щоб не могли приймати рішення, щоб усі відступилися, відкривши шлях Росії для завоювання України, а зрештою і Польщі, і навіть далі – Європи. Путін добре пам’ятає часи, коли радянські війська контролювали східну половину Німеччини. Але загроза для цих країн не зменшиться, якщо Росія влаштує масові вбивства в Україні. Вона зросте.
Замість страху, ми маємо зосередитися на перемозі України. Коли ми усвідомимо, що саме це є нашою метою, тоді ми зможемо думати, як її досягти: чи бойкотом російських газу, нафти і вугілля, чи військовими операціями десь у світі, аби відволікти російські війська, чи гуманітарними авіавантажами на рівні Берліна 1948 року, чи постачанням найкращої зброї.
Конкретну тактику визначать ті, хто краще розуміється на дипломатії і військовій справі. Але стратегія має бути чіткою. Місяць тому ніхто не вірив, що ця війна означатиме так багато для світу. Впевнена, чимало людей хотіли б, аби й не означала. Але вона означає. Тому кожен наш крок має мати єдину мету – як допомогти Україні перемогти.
«Це не наша війна» – щось таке ми могли б сказати ще три тижні тому. Але не зараз.
