п'ятниця, 20 січня

У Франківську відбулася прем'єра фільму "Жива". ФОТО, ВІДЕО

Художню стрічку "Жива" в Івано-Франківську презентували режисер Тарас Химич, актори Ольга Комановська, Ростислав Держипільський та Володимир Климук.
Зображення 1 / 4 Використовуйте клавіші для перегляду

24 листопада вийшла у прокат стрічка "Жива", в основі котрої лежить героїчна доля Анни Попович із села Зелена Надвірнянського району.

В Івано-Франківську фільм офіційно презентували сьогодні за участю знімальної групи проекту. Головні ролі у фільмі – Анну Попович та її коханого, командира "Довбуша" – зіграли актори Івано-Франківського муздрамтеатру": заслужена артистка України Ольга Комановська та директор Івано-Франківського драмтеатру, режисер і актор Ростислав Держипільський. 

Кіно з франківськими акторами в головних ролях знімали на Прикарпатті – в Ґорґанах, де, власне, і розгорталася історія повстанської боротьби і кохання. 

Читайте: "Віщі сни допомагали рятувати повстанців від неминучої загибелі", – Ольга Комановська про свою героїню у фільмі "Жива"

"Це наша історія, яка нас болить, – відгукнувся про свою роботу у фільмі Ростислав Держипільський. – Нашу історію маємо відтворювати ми – бо це наше життя, наш досвід, наша земля, наші Карпати. Цей фільм буде близький багатьом у Франківську, на Прикарпатті не тільки тому, що ґрунтується на реальній історії, а ще й тому, що ця історія ще не пережита нами до кінця, вона ще не стала міфом".
 
"Старалися зробити максимально якісний продукт, щоби люди не відчували різниці між українським і європейським кіно і щоби це кіно було зрозумілим не лише українцям", – зазначив на презентації стрічки режисер Тарас Химич. 
 
 
Варто зазначити, що стрічка має статус "16+" – в ній є зворушливі епізоди кохання. Ольга Комановська, яка мала змогу інтинсивно прожити це кохання на знімальному майданчику, розповіла, що мала з цього приводу дуже близьку розмову зі своєю героїнею Анною Попович. 

"У нас були дуже інтимні розмови. Одного разу я запитала її, як вона могла відмовитися від такого кохання. І Анна відповіла: більше за чоловіка я любила Бога. Я тривалий час це осмислювала і, здається, змогла зрозуміти й відтворити у стрічці, – сказала акторка. – Тепер про це говорю вільно, бо коли вже все було відзнято, я ніби відпустила свою героїню. Коли озвучувала, то вже сприймала її не як себе, це вже була "вона"  роль зажила своїм власним життям". 

Тарас Химич розповів, що фільм "Жива" йде в кінотеатрах України з успіхом. У кількох містах на Сході, де вже також відбулися прем'єри, глядачі поверталися на перегляд вдруге – вже з друзями.
 
Режисер повідомив, що від успішної каси цього фільму безпосередньо залежить доля наступного проекту тієї ж знімальної команди – вже є сценарій історичної драми другої половини ХХ століття в Україні. 
 
Також Химич анонсував іще один проект, пов'язаний із повстанкою з Івано-Франківщини та фільмом "Жива". Разом зі знімальної групою тривалий час працювала журналістка, письменниця з Луганської області – наступного року вийде її роман про Анну Попович, прикарпатську "Ружу".
 

Про легендарну повстанку "Ружу" Анну Попович – Іван Кметюк, заступник голови Надвірнянської райорганізації Всеукраїнського товариства "Меморіал":

Повстанка Анна Попович на псевдо «Ружа» народилася 29 травня 1925 р в селі Зелена Надвірнянського району. У сім’ї Поповичів зростало п’ятеро дітей  троє хлопців і двоє дівчат. Родина жило бідно, як і більшість сімей. З дитинства Анна відрізнялася від своїх однолітків, старші люди вбачали в ній щось незвичайне – їй часто снилися страшні сни, з часом вони стали віщими.

Пізніше Анна Цапей (сестра районного провідника Івана Цапея «Мороза», який героїчно загинув у серпні 1948-го біля полонини Гавури у Бистриці) організувала вишкіл 10 дівчат, серед яких була Анна Попович. Польська поліція переслідувала дівчат, Анна не ночувала вдома, побоюючись арешту.

Юна гуцулка на власні очі бачила замордованих органами НКВС патріотів в урочищі «Буковинка» влітку 1941-го. Це залишило нестертий слід в її душі. Із 1943-го вона  в рядах УПА. Саме тоді помирає її батько. Улітку 1944-го Анна з іншими дівчатами заготовляє продукти для повстанців, за що її заарештували. Спочатку тримали в гарнізоні Зелени, пізніше пішки повели у Надвірну, де два тижні допитували і били. Та нікого із 15 людей, яких затримали тоді, не вдалося зламати.

Анна на допиті назвала не своє прізвище, і її відпустили. Через два дні її хотіли знову арештувати, та вона вже вступила в ряди куреня Луки Гринішака-«Довбуша». В УПА воювали і два її рідні брати  Михайло і Василь (Василь-«Вовк» був у курені «Довбуша», пізніше в СБ УПА, загинув восени 1948 року в селі Маркова Богородчанського району; де похований, достеменно невідомо. А Михайло-«Залізняк» героїчно загинув 3 січня 1946 року у бункері в урочищі «Кедринець» разом із шістьома повстанцями).

Брат Анни Микола був інформатором в ОУН, переховував членів підпілля. У 1953-му його засудили до 25 років каторги і п’яти років позбавлення прав, загинув в радянській тюрмі в 1957 році. Коли Україна вже стала незалежною, пані Анна з допомогою небайдужих краян, родичів та української діаспори з Канади перепоховала брата на сільському цвинтарі.

До 1948-го відважна повстанка була зв’язковою у курені «Довбуша». У 1947-му облавники після жорстоких катувань вбили маму Анни, розстріляли з автомата. З братом Василем вона знайшла тіло матері під камінням, помітивши шматок спідниці. Уночі вони забрали її тіло і поховали на цвинтарі, а от де саме, Анна не запам’ятала. 

У 1948 році провід ОУН, з огляду на великі втрати, прийняв рішення про перехід на форму боротьби з окупантами групами з 8-10 повстанців. Анна потрапила у боївку надрайонного провідника СБ «Довбуша», де виконувала обов’язки секретар-друкарки і господині бункера. Зиму 1949-1950 рр. перезимувала з десятьма людьми в бункері біля гори Синячка  з командиром 4-го ВО «Говерля», крайовим провідником СБ Карпатського краю Миколою Твердохлібом («Громом»). 

У квітні 1950-го він відпустив бійців у село за продуктами і паскою, бо наближався Великдень. Та про це доніс зрадник. Повстанці врятувалися втечею і намагалися не залишати слідів. Наступного дня вартовий помітив, що біля гори Синячка з’явилися чекісти. Повстанці на чолі з «Громом» і «Довбушем», залишивши бункер, попрямували в село Луг Яремчанського району, перейшли на полонину Мерешора неподалік села Пасічни у напрямку гори Підсмерічок, де зробили колибу і перебували там два тижні. З ними була й Анна.

Восени 1950-го повстанці «Козак» і «Верещак» біля села Зелениці з лівого боку потоку Прилуки побудували бункер для п’ятьох людей. Перед різдвяними святами до укриття прийшли ще п’ять людей на чолі з «Громом», оскільки їхній бункер був розташований на території лісосіки у селі Бистриця і міг бути викритий. Там і перезимували.


Повстанці «Козак» і «Карпенко» при виконанні бойового завдання 14 червня 1951-го потрапили в засідку. У нерівному бою із опергрупою «Козак» героїчно загинув, а важкопоранений «Карпенко» (Михайло Березицький із Журак Богородчанського району) потрапив у полон. Під час допиту, не витримавши катування, він виказав місце розташування бункера. «Довбуш» перебував в іншому районі, дорога до схрону забрала в нього три дні. До бункера він прийшов 16 червня, випередивши чекістів на декілька хвилин, встиг забрати сумку із частиною документів, автомат і пістолет і кинувся навтьоки. 
Анна прикрила собою командира, фактично врятувавши йому життя. Але розривна куля понівечила їй м’язи і кістки лівої руки, відважна повстанка хотіла застрелитися, та пістолет дав осічку.

Анна розуміла, що краще смерть, і зубами витягнула чеку із гранати і кинула. Прийшла до тями в ямі, ноги були посічені осколками, та вона взялася тікати, щоб її вбили. Бо усвідомлювала, що її чекає на допитах, якщо її схоплять живою. Анна бігла близько 500 метрів, солдати стріляли з автоматів, кулі порвали одяг, але вона залишалася живою. Упала зі скелі, і її схопили.

Повстанку забрали в Надвірну, де в лікарні їй ампутували ліву руку. 10 липня Анну з боєм відбили у чекістів, знищили двох солдатів, забрали їхні автомати. Петро Хопта виніс Анну по сходах із лікарні, далі повстанці Свідрук і Савчук попрямували у бік сіл Пнева і Пасічної. Петро Хопта, стріляючи із автомата, відволікав чекістів на себе, даючи змогу повстанцям і Анні втекти від переслідувачів. Мирона Свідрука за героїчне врятування Анни Попович нагородили Срібним Хрестом заслуги 1 кляси; він загинув героїчною смертю у нерівному бою із чекістами 20 лютого 1952 року.

Повстанці з Анною вийшли в гори біля села Луга.


Такий зухвалий напад повстанців на міжрайонну лікарню в Надвірній викликав широкий резонанс у місті і в області. Цей епізод мав трагічні наслідки для начальника Надвірнянського райвідділу МДБ майора Штепи. Обласні «емгебешники», виконуючи цю постанову щодо «злочинного ставлення до своїх службових обов’язків», явно перестаралися, оскільки за втечу бандерівця на волю з райвідділу МДБ і викрадення повстанки Анни Попович товариша Штепу розстріляли без суду і слідства. А потім розповсюдили плітки, що він сам укоротив
собі життя, усвідомлюючи свою провину. 

Тим часом теренами краю ширилася страшна зрада  майже втілилася у життя розпочата наприкінці зими 1951 року управлінням МДБ Станіславської області і затверджена міністром Держбезпеки УРСР цілком таємна агентурна справа «Переправа». Суть її зводилася до того, щоб знищити український національно-визвольний рух руками самих українців, зокрема із числа колишніх повстанців, створивши легендовані проводи під керівництвом офіцерів МДБ і агентурно-бойові групи. 

Трясовина чорної зради докотилася і до Надвірнянщини, біля Чорного Потоку Печеніжинського району попалися до рук чекістам «Довбуш», провідник Яремчанського проводу Антон Вадюк-«Дуб», керівник кущової ОУН Антон Жолобчук-«Галайда», знищили референта СБ Надвірнянщини «Ромка» та його охоронця. З керівних чільників на волі залишилися «Гомон» і «Грім», кожна боївка діяла на власний розсуд.

Анну забрав «Грім» і відійшов на свій командний пункт біля Осмолоди. 
А ворог і далі підсилав зрадників і провокаторів, намагаючись вийти на слід «Довбуша», який втік 3 січня 1952-го, і з його допомогою захопити «Грома». Кільце навколо останніх повстанців і їхніх провідників почало стискатися. Улітку 1953 р. Микола Твердохліб перейшов із Рожнятівського району в Надвірнянський. На схилі гори Березовачка збудували бункер, де зимувало шестеро осіб на чолі з «Громом», пізніше приєдналися «Довбуш» з Анною.

«Довбуш» домовився про зустріч із «Остапом» 5 травня 1954-го. Але «Остап» не прийшов на зустріч, після чого провідник пішов у Лоєву, де його 12 травня захопили живим, застосувавши снодійний газ «Нептун». «Довбуш» на допитах тримався стійко, пам’ятаючи домовленість про повернення до бункера до 16 травня: якщо цього не станеться  негайно покинути схованку. 16 травня «Довбуш» під посиленою охороною чекістів із п’яти спецагентів із числа зрадників і п’ятьох оперативників МДБ пішов до бункера. Провідник сподівався, що там уже нікого немає. 

Та «Грім» не покинув бункер, очікуючи повернення «Довбуша». Всі зв’язки із підпіллям йшли саме через нього, йому «Грім» повністю довіряв. Зранку 17 травня бункер блокували чекісти. Анна Попович, яка не спала, почула, що хтось ходить по ньому. Відкривши дучку, побачила шинелю і кирзові чоботи, зрозумівши ситуацію, розбудила «Грома», який, оцінивши небезпеку, сказав: «Що ж, Попович, ми готові». На це Анна кивнула головою. Через певний час дружина провідника застрелилася, хоч перед цим командир заборонив жінкам це робити.

Заступник начальника Станіславського управління МДБ підполковник Костенко так і не зміг переконати «Грома» здатися. Було після обідньої пори, Костенко наказав штурмувати бункер, побоюючись, що з настанням темряви повстанці спробують прорватися або що є таємний хід. 

«Грім», поклавши пістолет на стіл, взяв у руки автомат, відкрив дучку і вистрелив декілька разів у чекістів. Останній патрон залишив для себе, однак постріл виявився не зовсім вдалим. Провідник повз долівкою, з рота текла кров, просив Анну добити його. Виконуючи наказ, Анна Попович тричі стріляла у командира, та патронник заклинило. Провідник згасаючим голосом попросив дати йому пістолет… Далі він уже не рухався, а відтак і сама повстанка знепритомніла. 
Свого часу, на 50-річчя трагічної загибелі «Грома» і його дружини Ольги, 17 травня 2004-го, колишній повстанець куреня «Благого» Василь Момот-«Невмирущий» показував документ із СБУ, в якому мовилося, що «Грома» вилікували в Києві, пропонували співпрацю, та він відмовився і його через рік розстріляли. Повстанка в це особисто не вірила.

Два роки Анну допитували вдень і вночі. У лютому 1956-го військовий трибунал Прикарпатського військового округу в Станіславі оголосив вирок Анні Попович  10 років таборів із конфіскацією майна. «Довбуша», «Деркача», «Яркого» і «Дуба»  до розстрілу. Та 15 вересня 1956-го розстріляли лише «Довбуша», який відмовився писати прохання про помилування. Іншим розстріл замінили на 25 років концтаборів. 

Покарання Анна відбувала в таборах Кемеровської й Іркутської областей, Мордовії. На волю вийшла в травні 1964 р.

КОМЕНТУВАТИ